СТАРОДУБ Ірина — керівник судового відділу Moneyveo, м. Киев

Інститут свідків у господарському процесі почав діяти з моменту набуття чинності новими процесуальними кодексами України в грудні 2017 року. Вважається, що основною метою впровадження цього інституту було узгодження національного законодавства з нормами права ЄЄ та США, де такий інститут існує вже багато років.

Як же цей механізм працює сьогодні? Та чи справді показання свідка можуть бути ключовим доказом у певних справах? Спробуємо розібратись.

Хто є свідком

Згідно зі статтею 66 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України свідком може бути будь‑яка дієздатна фізична особа, якій відомі будь‑які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини справи. Водночас йому надається право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за відсутності заперечень учасників справи чи в інших випадках незалежно від заперечень учасників справи, зокрема через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин за відповідного дозволу суду.

Згідно з частинами 1, 3 статті 87 ГПК України показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, що не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або ті, які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб. Сторони, треті особи та їх представники за їхньою згодою, зокрема за власною ініціативою, якщо інше не встановлено цим Кодексом, можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Варто зазначити, що в ГПК України встановлено низку обмежень щодо того, кого не може бути допитано як свідка. Окрім категорії осіб, яких зазвичай не можна допитувати як свідків (священнослужителів (щодо таємниці сповіді), недієздатних осіб, осіб, які надають професійну правничу допомогу (адвокатів), суддів (щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті), осіб, які мають дипломатичний імунітет, без їхньої згоди, осіб, що не можуть бути допитані як свідки згідно з міжнародними договорами України), новим ГПК України запроваджено норму про неможливість допиту присяжних стосовно обставин обговорення в нарадчій кімнаті (хоча норми господарського процесуального закону взагалі не знають таких учасників процесу) та осіб, які надають послуги посередництва (медіації) під час проведення позасудового врегулювання спору, щодо відповідної інформації. Вважаю, що така редакція є правильною та цілком логічною.

Показує практика

З часу запровадження інституту свідків пройшло три з половиною роки. І практика на сьогодні вже напрацювала певні рішення.

Наприклад, рішення Господарського суду Одеської області від 5 квітня 2018 року у справі № 916/3264/17. Відповідно до матеріалів справи ПП «А» у письмових запереченнях на відповідь на відзив вказало, що правовідносини сторін, про які йдеться у відзиві, справді мали місце, підтвердженням цього є заяви свідків в особі директора та бухгалтера ПП «А», а також члена правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Д» в минулому. Отже, в цій справі суд взяв до уваги доводи свідків, однак вони тільки підтвердили позицію, яку було викладено в інших доказах у паперовій формі.

Іншим прикладом є рішення Господарського суду міста Києва від 26 квітня 2018 року у справі № 910/21263/17, в якому зазначено таке: «У судовому засіданні 22 лютого 2018 року судом відмовлено в задоволенні клопотань відповідача про виклик свідків із підстав того, що такі заяви (заяви свідків) не викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти, та судом буде здійснено їх оцінку разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 ГПК України». Як бачимо, є і інша позиція.

Також в ухвалі Господарського суду Харківської області від 22 травня 2018 року у справі № 922/872/18 сказано: «Свідок викликається судом для допиту за ініціативою суду або за клопотанням учасників справи у разі, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумніви щодо їх змісту, достовірності чи повноти. Тобто з огляду на наведені норми вбачається, що підставою (передумовою) виклику судом для допиту свідка є подання свідком заяви, в якій викладено обставини, що суперечать іншим доказам або викликають у суду сумніви щодо їх змісту, достовірності чи повноти».

Або ж Господарський суд Львівської області в ухвалі від 17 лютого 2020 року у справі № 914/2379/19 зазначив: «Тож з огляду на відсутність поданої до суду заяви свідка, внаслідок недотримання відповідачем процедури, встановленої ГПК України для виклику свідка, суд вважає за доцільне залишити клопотання відповідача про допит свідка без задоволення. <…> У задоволенні усного клопотання відмовити». Тобто, як ми бачимо, для виклику свідка має бути обов’язково саме письмова заява сторони, в іншому випадку суд клопотання не задовольнить.

Отже, якщо взяти за основу всі ці рішення, потрібно сказати, що показання свідка є важливими і суд бере їх до уваги, але в тому випадку, коли вони збігаються з письмовими доказами, які подано у справі та доведено. Якщо доводи свідка говорять про одне, а письмові докази — про інше, можуть виникнути питання з боку суду і буде проводитися детальна робота з доказами.

Участь свідків

Як же нині викликаються свідки до суду? На власному досвіді скажу, що пандемія COVID‑19, звісно, внесла свої корективи і в процеси проведення судових засідань. У більшості випадків суд просить надавати посвідчену нотаріусом заяву свідка відповідно до статті 88 ГПК України. Тож свідок не є присутнім на засіданні. У виключних випадках, якщо суд має певні уточнення, своєю ухвалою він може викликати свідка в засідання, хоча на практиці це буває вкрай рідко.

Моніторинг Єдиного державного реєстру судових рішень показує, що заяви свідків найчастіше застосовуються в корпоративних спорах, спорах про визнання угод неукладеними та щодо постачання товарів.

Самою суттю інституту свідка є те, що цінність його показань полягає в його безпосередньому об’єктивному сприйнятті обставини справи за допомогою органів чуттів і відсутності юридичної зацікавленості у вирішенні справи. І саме з огляду на своє нейтральне становище людина здатна об’єктивно і правильно засвідчити події та факти так, як вони справді відбувалися.

Але зазвичай у господарському судочинстві характер справ, у яких може бути використано показання свідків, зумовлює наявність між свідком і стороною певних зв’язків. Так, наприклад, через трудові відносини працівники підприємства можуть давати неправдиві показання через побоювання втратити роботу, конфлікт із керівництвом або через наявність власної зацікавленості в результаті корпоративного спору.

Тому логічно було б обмежити використання такого засобу доказування прямою вказівкою на ті предмети спорів, де його не може бути застосовано.

Показання свідків повинні насамперед слугувати важливим джерелом установлення обставин справи. Сам інститут від моменту, коли почав діяти, працює активно в певних категоріях справ. Не завжди успішно, але як додаткова доказова база — досить непогано.

Єдине, що важливо, і варто це запам’ятати, — заява свідка без відповідних документів не є панацеєю від проблем у суді, а є тільки додатковим доказом. І не варто всю доказову базу будувати саме на ній. Практика свідчить, що це явно неправильний варіант розвитку подій.