КОРЧАГІН Максим — адвокат, партнер ЮФ «Антіка», м. Київ,
	ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ Михайло — адвокат, старший юрист ЮФ «Антіка», м. Київ

Якщо ви запитаєте в судового юриста, які спори передбачають виключну підсудність, найімовірніше, спочатку він назве спори щодо нерухомого майна. Це не дивно, адже вимога процесуальних кодексів про вирішення таких спорів за місцем розташування майна є цілком логічною, спрямованою на зосередження важливих спорів в одному суді та неможливість їх вирішення в іншому.

Однак, попри свою простоту й очевидність, на практиці така норма викликає чимало запитань, пов’язаних насамперед із тим, яких саме спорів вона стосується. Дуалізм позиції щодо застосування відповідних процесуальних норм свого часу демонстрували також різні касаційні суди у складі Верховного Суду.

Широкоцивілістичний підхід

Так, суди цивільної юрисдикції під спорами, що виникають з нерухомого майна, розуміли спори про право власності на нього; право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу (ЦК) України); поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділення частки з цього майна (статті 364, 367 ЦК України); поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділення частки з нього (статті 370, 372 ЦК України); право користування нерухомим майном (визначення порядку користування); право, яке виникло з договору найму житлового приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; звернення стягнення на нерухоме майно — предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник із приводу нерухомого майна; усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прий­няття спадщини.

Таку позицію було викладено в пункті 42 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 1 березня 2013 року № 3. А згодом її підтримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, зокрема в постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16‑ц, де було зроб­лено висновок, що спір про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури виникає з приводу нерухомого майна, а також у постанові від 11 липня 2019 року у справі №462/7217/18, у якій предметом спору було відступлення права вимоги за іпотечним договором, який суд відніс до спорів, що виникають з нерухомого майна.

Указані позиції Касаційного цивільного суду переглянула та підтримала Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи № 910/10647/18 (постанова від 7 липня 2020 року), у якій було зроблено, зокрема, такі висновки:

— нерухоме майно є особливим об’єктом права власності, оскільки має специфічні риси — сталий зв’язок із землею, особливу цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни призначення;

— майнове право на об’єкт нерухомості є складовою частиною такого майна як об’єкта цивільних прав;

— виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов’язків, пов’язаних із нерухомим майном;

— оскільки спір у цій справі (щодо визнання недійсним договору купівлі‑продажу майнових прав) виник із приводу об’єкта нерухомого майна, то спір щодо майнових прав на вказане майно, відповідно до вимог частини 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, мав би розглядати суд за місцем розташування майна.

Тобто цивільні суди розширено тлумачили відповідну норму, вважаючи спором, що виникає з приводу нерухомого майна, будь‑який спір, у якому фігурує нерухомість (навіть опосередковано).

Вузькогосподарський підхід

Натомість, господарські суди займали дещо іншу позицію. Зокрема, в постанові від 3 червня 2019 року у справі № 903/432/18 (стягнення орендної плати) Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків:

— до спорів, що виникають із приводу нерухомого майна, належать спори, вимоги за якими безпосередньо стосуються об’єкта нерухомого майна, і  не належать спори, предметом яких є стягнення заборгованості, що виникла внаслідок невиконання зобов’язань за договором, незалежно від того, що цей договір укладено стосовно нерухомого майна (до таких позовів застосовуються загальні правила підсудності);

— правила виключної підсудності не поширюються на спір щодо стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування нерухомим майном, пені за несвоєчасну сплату та неустойки в розмірі подвійної орендної плати після закінчення встановленого договором оренди строку для повернення такого нерухомого майна.

У постанові від 17 жовтня 2019 року у справі № 905/1732/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що, на відміну від спору про визнання договору іпотеки недійсним, у спорах, що виникають із приводу нерухомого майна, предметом доказування є правомірність набуття або переходу права власності чи права користування майном від однієї особи до іншої за вже вчиненим правочином, коли зобов’язання за ним виконано повністю чи частково. До  позовів про права на нерухоме майно належать позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема віндикаційний — про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України); негаторний — про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України); про визнання права власності, якщо воно оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право (стаття 392 ЦК України), тощо. Тому правила виключної підсудності (частина 3 статті 30 ГПК України) не поширюються на позови, що виникають із зобов’язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава, іпотека тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Тобто зазвичай господарські суди тлумачили відповідну норму звужено, вважаючи за необхідне застосовувати її лише в тому випадку, коли нерухомості стосуються безпосередньо вимоги позивача.

Такої самої позиції притримувався і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі № 911/2390/18, у якій вирішив відступити від протилежних позицій цивільних судів, у зв’язку з чим ухвалою від 30 вересня 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яка в постанові від 16 лютого 2021 року зазначила, що словосполучення «з приводу нерухомого майна» в частині 3 статті 30 ГПК України треба розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь‑які спори, що стосуються прав та обов’язків, пов’язаних із нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов’язково є безпосередньо об’єктом спірного матеріального правовідношення.

Отже, Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав відступати від висновків Касаційного цивільного суду, викладених у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 640/16548/16‑ц, про те, що позов про стягнення орендної плати за користування нерухомим майном належить до позовів, які виникають із приводу нерухомого майна.

На нашу думку, такий підхід видається не цілком виправданим і може створити передумови для зловживань і правової невизначеності. З іншого боку, буквальний зміст частини 3 статті 30 ГПК України дає підстави припустити, що законодавець мав на увазі більш вузьке коло прав, захист яких підпадав би під правила виключної підсудності, ніж це визнано зараз Великою Палатою Верховного Суду. Якщо згадати відоме з університетських часів визначення об’єкта цивільних прав як блага, з приводу якого виникають і на яке спрямовані права та обов’язки, тоді під дію частини 3 статті 30 ГПК України підпадатимуть лише спори щодо захисту прав, об’єктом яких є нерухомість (неважливо, речовими є ці права чи зобов’язальними). Стягнення орендної плати здійснюється на захист права вимоги, об’єктом якого є гроші, навіть якщо підставою виникнення цих прав і прав щодо нерухомого майна був один договір оренди.

Тому щодо цього заслуговує на увагу також окрема думка, викладена суддями Великої Палати Верховного Суду в цій самій справі, за якою вжите законодавцем у зазначеній процесуальній нормі словосполучення «з приводу» є синонімом до слів «щодо», «стосовно». Отже, враховуючи смислове навантаження словосполучення «з приводу» в частині 3 статті 30 ГПК України, в цій нормі маються на увазі спори саме щодо нерухомого майна. Саме матеріально‑правова вимога позивача до відповідача має бути спрямована на захист речових прав щодо об’єкта нерухомості або пов’язана з нерухомим майном.

Керуватися позицією Верховного Суду

Зважаючи на викладене, дискусія з цього приводу, вочевидь, триватиме, але станом на сьогодні слід, безумовно, керуватися позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 30 ГПК України під час визначення суду, компетентного розглядати відповідний спір. З іншого боку, слід також пам’ятати, що порушення правил територіальної підсудності може бути підставою для скасування судових рішень у касаційному порядку лише в тому випадку, якщо про таке порушення було заявлено в суді першої інстанції (частина 2 статті 310 ГПК України).