ХОБОТ Ольга — старший партнер АО DixiLex, м. Київ

Право на недоторканність житла є одним із головних особистих прав, закріплених Конституцією України та міжнародно‑правовими стандартами. Ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь‑якою метою, крім як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, що прямо передбачено статтею 30 Конституції України, а також закріплено в статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відображено в статтях 13, 234, 235 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України.

Доступ до житла

Водночас Конституцією України та КПК України (частина 3 статті 233) передбачено можливість відступити від загальної норми щодо заборони проникнення до житла чи іншого володіння особи з будь‑якою метою, крім як за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, але лише в невідкладних випадках, пов’язаних із:

— врятуванням життя людей;

— врятуванням майна;

— безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у скоєнні злочину.

Указаний перелік підстав є вичерпним і не підлягає додатковому тлумаченню.

Можливість проникнути до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках, за задумом законодавця, покликана захищати громадян та їхнє майно, наприклад, у разі пожежі чи будь‑якого схожого явища, для порятунку від злочинців чи в інших «виключних» випадках, які можуть виникнути на момент проникнення.

Однак, на жаль, на практиці правоохоронні органи нерідко зловживають вимогами частини 3 статті 233 КПК України, трактують їх на свій лад і майже в кожному такому «невідкладному випадку» проводять обшуки, щоб зібрати докази в кримінальному провадженні. Це найчастіше є основною ціллю проникнення до житла чи іншого володіння особи та жодним чином не пов’язано з порятунком життя людей, їх майна або безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину.

Так, одним із найбільш поширених «невідкладних випадків», на які посилаються правоохоронці для проникнення до житла чи іншого володіння особи та проведення обшуку, є виявлення, фіксація відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення та врятування майна, яке має або може мати значення для встановлення істини в кримінальному провадженні. Тобто сторона обвинувачення досить часто проводить такі обшуки з метою «врятувати майно», якому навряд щось загрожує та яке в більшості випадків фактично використовується як доказ у кримінальному провадженні.

Таким чином, норма закону, покликана захищати права громадян, їх життя та здоров’я, здебільшого слугує обхідним шляхом, що дає змогу правоохоронним органам, по‑своєму трактуючи норми КПК України, проводити обшуки без реальних на те підстав і всупереч встановленому порядку.

Говорять суди

Однак із часом судова практика змінюється на краще, і на такі зловживання з боку правоохоронних органів звертають увагу суди.

Так, колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 8 квітня 2021 року у справі № 573/2028/19 визнала недопустимим доказом протокол обшуку, який було здійснено в порядку частини 3 статті 233 КПК України на підставі постанови слідчого про проведення невідкладного обшуку. Невідкладність обшуку в постанові слідчого було обґрунтовано тим, що є необхідність відшукати викрадені речі та одяг, у який був одягнений злочинець та на якому могли залишитися сліди фарби, вилученої під час огляду місця події, адже їх може бути використано як докази під час розслідування кримінального провадження, тож вони мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні.

Мотивуючи своє рішення, колегія суддів послалася на те, що аналіз норм статті 30 Конституції України та частин 1, 3 статті 233 КПК України свідчить про те, що право слідчого, прокурора на проникнення до житла і проведення в ньому обшуку може виникати в трьох випадках: (1) за ухвалою слідчого судді; (2) без прийняття такої ухвали на підставі добровільної згоди власника житла чи іншого володіння; (3) до прийняття ухвали слідчого судді лише в невідкладних випадках, пов’язаних із порятунком життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. А підстави, зазначені слідчим у постанові, не належали до переліку невідкладних.

Отже, в разі дотримання вимог статті 30 Основного Закону та частини 3 статті 233 КПК України правоохоронними органами вказані положення законодавства України будуть справді слугувати для захисту прав і свобод громадян, а не навпаки.

Повернення майна

Зловживання нормами статті 233 КПК України призводить не тільки до безпідставного проникнення представників правоохоронних органів до житла чи іншого володіння особи, а й до обмеження інших прав. Майже кожен із невідкладних обшуків супроводжується вилученням майна, яке згодом зазначається в клопотанні про надання дозволу на обшук. У разі задоволення такого клопотання слідчим суддею воно стає майном, дозвіл на вилучення якого прямо надано судом та яке не має правового статусу тимчасово вилученого майна. У переважній більшості випадків сторона обвинувачення вважає, що відносно цього майна не має порушуватися питання про арешт.

Інколи все ж трапляються випадки, коли сторона обвинувачення не зловживає цією законодавчою вадою та звертається до суду не тільки з клопотанням про надання дозволу на проведення обшуку з метою «легалізації» невідкладної слідчої дії, а ще й з клопотанням про арешт вилученого під час такого обшуку майна.

Що ж робити, коли, трактуючи на власний розсуд норми частини 3 статті 233 КПК України, правоохоронні органи проникли до житла чи іншого володіння особи, провели обшук і вилучили майно?

Єдиним дієвим процесуальним способом повернути таке майно, в разі якщо орган досудового розслідування відмовився це зробити, є оскарження в суді бездіяльності щодо повернення майна.

Таку позицію відображено, зокрема, в ухвалі Вищого антикорупційного суду від 3 серпня 2021 року у справі № 991/5144/21, якою суд зобов’язав детектива та прокурора повернути вилучене під час обшуку майно.

Обґрунтовуючи своє рішення, слідчий суддя зазначив, що норми КПК України передбачають єдиний вид судового рішення, спрямованого на обмеження права власності особи під час досудового розслідування, — ухвалу про арешт майна (частина 5 статті 173 КПК України). На вилучене під час обшуку майно, дозвіл на відшукання якого прямо надано слідчим суддею, необхідно поширювати режим тимчасово визначеного майна з відповідними наслідками (накладення арешту або повернення особі, в якої його було вилучено).

За таких обставин судовий контроль під час розгляду клопотання про дозвіл на проведення обшуку не може одночасно поширюватися і на вирішення питання про обмеження права власності особи, в якої цей обшук буде проведено. Адже предметом судового контролю в першому випадку є легітимність, необхідність і пропорційність втручання в право особи на приватність (насамперед недоторканність житла чи іншого володіння особи), тимчасом як обмеження права власності потребує окремого вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.

Обмеження прав власника щодо належного йому майна можуть мати місце у зв’язку з тим, що відповідні речі містять відомості, які мають значення для кримінального провадження, та після проведення з вилученими речами всіх необхідних процесуальних дій (оглядів, експертних досліджень) і належної процесуальної фіксації виявленої доказової інформації такі речі якнайшвидше має бути повернуто власнику. Так, відповідно до частини 1 статті 100 КПК України речовий доказ, який вилучила сторона кримінального провадження, треба якнайшвидше повернути володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160–166, 170–174 цього Кодексу.

Таким чином, навіть за наявності правового вакууму, в якому може опинитися власник майна, вилученого з надуманих підстав під час обшуку у невідкладному випадку, варто завжди відстоювати свої права.