5 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши в попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д. на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 липня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року у справі за позовом гр-на К. до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, — товариство з обмеженою відповідальністю «А» (ТОВ «А»), про визнання протиправною та скасування постанови, встановив таке.

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року гр-ка К. звернувся до суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, — ТОВ «А», в якому просила суд визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д. про відкриття виконавчого провадження від 23 квітня 2020 року № *.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржувана постанова є протиправною, оскільки позивач зареєстрована та фактично проживає в с. Любомирка Добровеличківського району Кіровоградської області, майно на території м. Києва відсутнє, тому у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва були відсутні правові підстави для прийняття оскаржуваної постанови.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року, адміністративний позов задоволено: визнано протиправною та скасовано постанову приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д. про відкриття виконавчого провадження № * від 23 квітня 2020 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дійшли висновку, що відповідачу було відомо, що місцем реєстрації позивача є адреса за межами його виконавчого округу, що підтверджується матеріалами виконавчого провадження. Приватний виконавець під час відкриття виконавчого провадження порушила вимоги, визначені частиною 2 статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та частиною 2 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та, як наслідок, протиправно прийняла постанову про відкриття виконавчого провадження № * від 23 квітня 2020 року.

Крім того, суд апеляційної інстанції, спростовуючи доводи приватного виконавця Д., викладені в апеляційній скарзі, щодо зазначення адреси проживання боржника в межах виконавчого округу відповідача як у виконавчому написі нотаріуса, так і в заяві стягувача, з посиланням на статті 3, 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зазначив, що саме зареєстроване місце проживання фізичної особи повинно вважатися місцем проживання для цілей визначення місця виконання рішення.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів (заперечень)

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано відсутністю правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» в контексті відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за місцем проживання/перебування боржника, вказаному у виконавчому документі та/або заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження.

На обґрунтування поданої касаційної скарги відповідач вказує, що суди попередніх інстанцій ототожнюють поняття «місце реєстрації» та «місце проживання». Такий висновок судів виключає можливість проживання боржника за іншою адресою, окрім адреси реєстрації, що унеможливлює застосування в повному обсязі приписів частини 2 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника — фізичної особи, за місцем розташування боржника — юридичної особи або за місцем перебування майна боржника, адже ця норма є диспозитивною, згідно з якою у стягувача є право вибору подання виконавчого документа або ж за місцем реєстрації, або ж за місцем проживання боржника.

Відповідач посилається на те, що виконавчим документом, а саме виконавчим написом нотаріуса встановлено, що фактичне місце проживання боржника перебуває в межах виконавчого округу м. Києва. Також скаржник вважає, що приватний виконавець, відкриваючи виконавче провадження, має керуватися виключно інформацією, зазначеною у виконавчому документі та заяві стягувача, оскільки виконавчий документ є єдиним належним та допустимим доказом місця проживання боржника.

Також відповідач наполягає, що приватний виконавець має право відкрити виконавче провадження не лише за зареєстрованою адресою проживання, але і за місцем перебування боржника.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило, що не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито провадження за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д. на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 липня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року на підставі пунктів 3, 4 частини 4 статті 328 КАС України.

<…>

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, гр-ка К. зареєстрована та проживає за адресою: с. Любомирка Добровеличківського району Кіровоградської області, що підтверджується копією паспорта серії ** № ***.

Приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області К. 17 квітня 2020 року вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № ****, про звернення стягнення з гр-ки К., яка є боржником за кредитним договором від 20 вересня 2019 року № *****, укладеним із ТОВ «А».

Серед даних боржника приватний нотаріус у виконавчому написі зазначив адресу реєстрації (******) та місце проживання (*******).

ТОВ «А» 23 квітня 2020 року звернулося до приватного виконавця

виконавчого округу м. Києва Д. із заявою про примусове виконання виконавчого напису нотаріуса за місцем проживання (перебування) боржника — гр-ки К.: *******.

У заяві ТОВ «А» зазначено дві адреси гр-ки К.: адресу місця реєстрації (***) та адресу місця проживання (***).

До заяви додано оригінал виконавчого напису № **** від 17 квітня 2020 року, копію довіреності представника стягувача, а також платіжне доручення про сплату авансового внеску.

На підставі заяви ТОВ «А» про примусове виконання виконавчого напису приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Д. 23 квітня 2020 року винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № *.

Боржником у виконавчому провадженні № * визначено гр-ку К., адреса: *******.

Стягувачем у виконавчому провадженні № * визначено ТОВ «А», адреса: ********.

Не погоджуючись із вказаною постановою, позивачка звернулася до суду з відповідним позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

1. Конституція України.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачено Конституцією та законами України.

2. Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ від 2 червня 2016 року в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (Закон № 1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій визначених у цьому законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, які визначено Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 3 Закону № 1404-VIII примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Частиною 1 статті 4 Закону № 1404-VIII визначено вимоги до виконавчого документа, зокрема у виконавчому документі зазначається адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб).

Пунктом 10 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів із дня його подання, якщо виконавчий документ подано не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

Частинами 1, 2 статті 5 Закону № 1404-VIII передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим законом випадках — на приватних виконавців, правовий статус та організацію діяльності яких визначено Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього закону, крім винятків, установлених цією частиною.

Частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з частиною 5 статті 18 Закону № 1404-VIII під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, зокрема конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних.

Відповідно до частини 1 статті 19 Закону № 1404-VIII сторони виконавчого провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця в порядку, встановленому цим законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 24 Закону № 1404-VIII виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцем розташування його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника — фізичної особи, за місцем розташування боржника — юридичної особи або за місцем перебування майна боржника.

Частиною 1 статті 28 Закону № 1404-VIII встановлено, що копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доправляються кур’єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1, 4 частини 9 статті 71 цього закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місця розташування документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.

3. Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 року № 1403-VIII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (Закон № 1403-VIII).

Статтею 3 Закону № 1403-VIII визначено, що завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

За змістом частини 1 статті 4 Закону № 1403-VIII діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням таких принципів: (1) верховенства права; (2) законності; (3) незалежності; (4) справедливості, неупередженості та об’єктивності; (5) обов’язковості виконання рішень; (6) диспозитивності; (7) гласності та відкритості виконавчого провадження і його фіксування технічними засобами; (8) розумності строків виконавчого провадження; (9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями.

Згідно з частиною 2 статті 4 Закону № 1403-VIII державний та приватний виконавці повинні провадити свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність.

Статтею 16 Закону № 1403-VIII визначено, що приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою провадити діяльність із примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин 1, 2 та 6 статті 25 Закону № 1403-VIII виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, м. Києва чи м. Севастополя. Приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких, згідно із Законом України «Про виконавче провадження», перебуває в межах Автономної Республіки Крим, області або м. Києва чи м. Севастополя, де розташований його виконавчий округ. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.

4. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» № 1382-IV від 11 грудня 2003 року.

За визначеннями, наведеними в статті 3 цього закону, місцем перебування є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає протягом менш ніж шести місяців на рік; місцем проживання — житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація — це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла / місця перебування з подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Частиною 2 статті 2 цього закону встановлено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За змістом статті 6 зазначеного Закону реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання ведеться офіційне листування з особою та вручення офіційної кореспонденції.

5. Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» № 5492-VI від 20 листопада 2012 року в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (Закон № 5492-VI).

Згідно з частиною 1 статті 4 цього закону Єдиний державний демографічний реєстр — це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.

Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим законом документів. Єдиний державний демографічний Реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 7 Закону № 5492-VI до Реєстру вноситься додаткова змінна інформація про місце проживання, народження дітей, шлюб і розірвання шлюбу, зміну імені, в разі наявності — інформація про податковий номер (реєстраційний номер облікової картки платників податків з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків) або повідомлення про відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролювальний орган), а також про місце роботи та посаду (у разі оформлення посвідчення члена екіпажу).

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Приписами частини 1 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною 2 статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд вирішує питання про обґрунтованість касаційної скарги з огляду на таке.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року касаційне провадження в цій справі відкрито з метою перевірки доводів касаційної скарги, яку подано на підставі пунктів 3, 4 частини 4 статті 328 КАС України.

На обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 4 статті 328 КАС України, скаржник посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та вирішення питання про відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за місцем проживання/перебування боржника, вказаним у виконавчому документі та/або заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження.

Спірними питаннями в цій справі є застосування норм статті 24 Закону № 1404-VIII в частині правомірності відкриття виконавчого провадження за місцем проживання боржника, вказаним у виконавчому документі та/або заяві стягувача про відкриття виконавчого провадження, а також наявність у приватного виконавця обов’язку перевіряти перед відкриттям виконавчого провадження відомості у виконавчому документі стосовно місця проживання боржника.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 15 липня 2021 року у справі № 380/9335/20 надав оцінку правильності тлумачення положень статті 24 Закону № 1404-VIII в контексті визначення місця проживання боржника та дійшов висновку, що визначення місця подання виконавчого документа до виконання щодо позивача (як фізичної особи — боржника) має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання боржника. Крім того, аналізуючи положення статей 9, 18 Закону № 1404-VIII, статті 27 Закону № 1403-VIII, а також положення Закону № 5492-VI, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку, що виконавець має реальну можливість перевірити місце перебування боржника шляхом перевірки необхідної інформації в Єдиному демографічному реєстрі або шляхом запиту до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи. Такі дії відповідатимуть вимогам частини 2 статті 2 КАС України, яких приватний виконавець має дотримуватися. Верховний Суд наголосив, що відсутність прямої вказівки в Законі України «Про виконавче провадження» на обов`язок виконавця перевіряти місце проживання боржника не повинна слугувати інструментом імовірних порушень прав боржника з боку виконавця — суб’єкта владних повноважень. З огляду на системний аналіз пункту 10 частини 4 статті 4 Закону № 1404-VIII у сукупності з іншими положеннями цього закону, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі № 380/9335/20 констатував, що надання триденного терміну для вирішення питання щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання спрямовано саме на необхідність перевірки органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем, зокрема, і відповідності зареєстрованого місця проживання боржника — фізичної особи адресі боржника, вказаній у виконавчому документі, і належності такого зареєстрованого місця проживання виконавчому округу, на який поширюються повноваження приватного виконавця.

Водночас саме лише зазначення місця проживання, яке не має жодного взаємозв’язку з особою боржника, не може вважатися достатньою підставою для прийняття виконавчого документа приватним виконавцем, територіальний округ якого охоплює місце виконання, визначене за цією адресою.

Колегія суддів зауважує, що фактичні обставини справ № 380/9335/20, № 380/7750/20 і цієї справи є подібними. Правове регулювання правовідносин здійснюється одними нормами права, а спір у наведених справах і в цій справі виник з аналогічних підстав.

Зважаючи на наведене, під час розгляду цієї справи колегія суддів враховує правову позицію, яку Верховний Суд раніше висловив у справі № 380/9335/20, щодо застосування норм матеріального права та через призму цих правозастосовних висновків і їхніх мотивів даватиме в межах, визначених статтею 341 КАС України, правову оцінку тому, як суди попередніх інстанцій вирішили спір.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, відповідно до Єдиного реєстру приватних виконавців приватний виконавець Д. здійснює примусове виконання рішень у виконавчому окрузі м. Києва.

У виконавчому написі приватного нотаріуса Броварського районного нотаріального округу Київської області К. № **** від 17 квітня 2020 року зазначено місце проживання гр-ки К. — *******. Водночас гр-ка К. зареєстрована за адресою: ******, що підтверджується паспортом громадянина України, а також зазначено у виконавчому написі.

Відомостей про зміну місця реєстрації позивача та наявності в неї будь-якого майна на території м. Києва матеріали справи не містять.

Ураховуючи встановлені в цій справі обставини, визначення місця подання до виконання виконавчого документа щодо гр-ки К. має відбуватися за зареєстрованим місцем проживання останньої.

Будь-які інші відомості про місце проживання або перебування боржника можуть бути використані як додаткова інформація та сприяти примусовому виконанню рішення, але не використовуватися як юридичний факт, із яким Закон № 1404-VIII пов’язує місце виконання рішення, а також виконавчий округ приватного виконавця.

Отже, місце реєстрації позивача (боржника) не належить до виконавчого округу приватного виконавця Д.

Ураховуючи правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 15 липня 2021 року в справі № 380/9335/20, колегія суддів Верховного Суду у цій справі вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач прийняв до виконання виконавчий документ із порушенням правил територіальної діяльності приватних виконавців за наявності достовірної інформації про місце проживання та перебування боржника (позивача) в іншому виконавчому окрузі.

За встановлених у цій справі обставин і з урахуванням наведеного правового регулювання колегія суддів Верховного Суду вважає правильними висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що оскаржувану постанову про відкриття виконавчого провадження від 23 квітня 2020 року № * відповідач прийняв із порушенням приписів частини 2 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки приватним виконавцем виконавчий документ прийнято до виконання не за місцем проживання, перебування боржника — фізичної особи або ж місцем розташування майна такої особи.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини 4 статті 328 КАС України, скаржник зазначив, що судами проведено однобічне дослідження і оцінено докази, без наведення мотивів віддано перевагу доказам, наданим позивачем, та відкинуто докази, що спростовують факти, викладені в позові, не надано оцінки в сукупності доказам, дослідженим у судовому засіданні.

Суд відхиляє наведені доводи скаржника, оскільки останній обмежився лише доводами без наведення відповідних мотивів та обґрунтувань із посиланням на відповідний пункт частини 2, 3 статті 353 КАС України.

З урахуванням викладеного колегія суддів Верховного Суду не встановила неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права під час ухвалення рішення судами першої та апеляційної інстанцій.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій і встановлених ними обставин, не спростовують і не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції в результаті розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та/або апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін.

V. ВИСНОВКИ ЩОДО РОЗПОДІЛУ СУДОВИХ ВИТРАТ

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він, відповідно, змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд постановив:

— касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д. залишити без задоволення;

— рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 липня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 5 серпня 2021 року. Справа № 340/1890/20. Суддя-доповідач — Мацедонська В.Е. Судді — Данилевич Н.А., Кашпур О.В.)