Минуло декілька місяців із дня набрання чинності змінами, внесеними Законом України № 1422­IХ до норм Кримінального процесуального кодексу (КПК) України щодо порядку спеціального досудового розслідування (в рамках національного кримінального права це розслідування за відсутності підозрюваного (in absentia), і саме час підбити перші підсумки застосування таких змін на практиці.

Зазначений закон був покликаний «спростити життя» стороні обвинувачення та розблокувати притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які роками переховуються від правосуддя на тимчасово окупованих територіях та в державі­агресорі, користуючись тим, що у непідконтрольних районах панують свої порядки, а дієва міжнародна співпраця між Україною та Російською Федерацією відсутня як така.

Та чи виправдовує мета засоби?

Розшук більше не потрібен

Оголошення особи в міжнародний розшук тривалий час було каменем спотикання на шляху слідства до отримання дозволу слідчого судді на здійснення спеціального досудового розслідування. Однак суворий судовий контроль за дотриманням відповідних процедур поступово, але невблаганно пом’якшувався.

Якщо раніше належним доказом оголошення особи в міжнародний розшук суди визнавали виключно «червону картку» Інтерполу, то згодом стало достатньо «блакитної картки» (яка не передбачає ні затримання, ні екстрадиції особи), а наразі активно формується підхід визнання особи оголошеною в міжнародний розшук із моменту винесення слідчим або прокурором відповідної постанови.

Незважаючи на таку «лібералізацію», яка фактично усунула етап перевірки правомірності відповідного рішення сторони обвинувачення Інтерполом і на місцевому, і на центральному рівні, новими змінами законодавець надав слідству додатковий важіль: тепер спеціальне досудове розслідування може здійснюватися щодо особи, яка не оголошена в міжнародний розшук, але переховується на тимчасово окупованій території України або в Російської Федерації.

На жаль, як показує практика, термін «переховується» радше прикрашає наведену норму, аніж покладає на слідчого реальний обов’язок встановити та довести, що особа залишила територію України саме з метою уникнення кримінальної відповідальності.

Особи під in absentia

З одного боку, тимчасово окуповані території є якщо не ідеальним, то принаймні зручним місцем для ухилення від української Феміди з огляду на відносно простий спосіб перетину «кордону», який у випадку з окупованими територіями на Сході України для обізнаних місцевих мешканців зазвичай полягає в пішій прогулянці протоптаною стежкою подалі від блокпостів. З іншого боку, відсутність нормативного визначення поняття переховування від слідства та суду на таких територіях для цілей спеціального досудового розслідування залишає стороні обвинувачення занадто широкий простір для маневрування.

Зазвичай, обґрунтовуючи перед слідчим суддею необхідність здійснення щодо особи досудового розслідування in absentia, сторона обвинувачення підтверджує факт переховування особи в Російській Федерації або на тимчасово окупованих територіях документами Державної прикордонної служби України та/або Служби безпеки України (СБУ), які фіксують факт або можливий (встановлений оперативним шляхом) факт перетину такою особою державного кордону з Росією або умовних кордонів непідконтрольних територій. Водночас актуальне місце перебування особи не встановлюється, що, на жаль, у більшості випадків залишається поза увагою суду, як і те, що:

• факт перетину кордону в напрямку будь­якої держави не означає, що особа продовжує залишатися на її території. Ба більше, в умовах карантинних обмежень та враховуючи специфіку міжнародних відносин, наприклад із Республікою Білорусь, дістатися окремих точок можливо лише з території інших країн, зокрема з території Російської Федерації;
• перетин кордонів — це не тільки норми та правила, а й повсякденне життя тисяч громадян, які проживають в зоні проведення Операції об’єднаних сил і мають рідних на непідконтрольній території, що до 2014 року була «сусіднім містечком за 15 хвилин їзди велосипедом».

Переховування від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України процесуально відрізняється від поїздки в гості до бабусі в умовну Горлівку саме метою ухилення від кримінальної відповідальності. Проте реалії слідчої практики такі, що мета, з якою громадянин залишає територію України або виїжджає на непідконтрольну територію, компетентними органами не встановлюється та не перевіряється, що створює сприятливе підґрунтя для порушень прав людини.

Так, останнім часом серед правоохоронців набирає популярності такий алгоритм:

• встановлюється, що особа виїжджала чи виїхала на непідконтрольну територію або в Росію (а отже, очевидно протягом певного періоду не з’явиться на виклик);
• на останню відому адресу проживання/реєстрації одна за одною надсилаються дві повістки про виклик, за якими особа не з’являється, та письмове повідомлення про підозру;
• від Держприкордонслужби (якщо громадянин перетнув кордон із Росією) або від самої Служби безпеки України отримується офіційне підтвердження виїзду особи з території України у відповідному напрямку;
• зібрані відомості та матеріали — відсутність за місцем проживання/реєстрації, невручені повістки, документи від Держприкордонслужби або СБУ — лягають в обґрунтування клопотання слідчому судді про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування.

In absentia в рамках кримінального права України є особливою формою досудового розслідування, яка має застосовуватися у виняткових випадках та в умовах суворого судового контролю з огляду на серйозні обмеження права підозрюваного на захист і фактичну відсутність змагального процесу. Водночас об’ємний перелік кримінальних правопорушень, досудове розслідування яких можливе in absentia, а також практичні реалії більше сприяють порушенню загальних засад кримінального провадження, ніж досягненню його цілей.

Запровадивши чергові зміни порядку спеціального досудового розслідування, парламентарії не надали підозрюваному жодного дієвого засобу правового захисту, адже ухвала, якою надається дозвіл на досудове розслідування in absentia, не підлягає апеляційному оскарженню.

А що далі? Зазвичай факт винесення слідчим суддею такої ухвали використовується стороною обвинувачення як мало не один із основних доказів на обґрунтування здійснення вже судового провадження in absentia.

Ситуація класична: лікуючи тут, калічимо там. Можливість оскаржити дозвіл на таке досудове розслідування відсутня, проведення повторного судового провадження за участі особи — неможливе. У таких умовах чергові благі наміри законодавця «наздогнати» злочинців і полегшити роботу правоохоронцям стабільно утримуватимуть Україну в лідерах за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини.

ТРАВКІНА Катерина — юрист Asters, м. Київ

КОМЕНТАРІ

Велика необхідність
Валерія УСТЮГОВА, юрист ЮФ AVELLUM

Закон № 1422-IX слід розглядати також як розірвання замкненого кола в питанні отримання «червоної картки» Інтерполу. До прийняття Закону № 1422-IX існувала практична проблема: для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вимагалося оголосити особу в міжнародний розшук, а для оголошення особи в міжнародний розшук — отримати вказану ухвалу. Наразі ж таку ухвалу можна отримати щодо осіб, які виїхали чи перебувають на окупованих територіях чи території РФ, без доказів оголошення їх у розшук. Надалі правоохоронні органи можуть звернутися до Інтерполу з повним пакетом необхідних документів для оголошення таких осіб у міжнародний розшук.

Незважаючи на відносно нещодавнє прийняття змін, у Єдиному державному реєстрі судових рішень уже є достатня кількість рішень, у яких суди задовольняють клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутності осіб, які переховуються на окупованих територіях. Це свідчить про велику необхідність та ефективність нових механізмів.

Більш виважено
Максим САЛІЙ, старший юрист EQUITY

Від початку дії змін, передбачених Законом № 1422-IX, було прийнято близько 60 ухвал про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування, водночас майже 70 % таких ухвал стосувалися кримінальних проваджень щодо злочинів проти громадської безпеки та основ національної безпеки, що, своєю чергою, є позитивним зрушенням у розслідуванні цієї категорії злочинів.

А проте, хоч би якою благою була ціль, що реалізовується відповідним законом, вона не виправдовує того інструментарію, яким тепер наділено орган досудового розслідування.

На мою думку, відповідні зміни призводять до порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також положень конвенції в частині недопустимості дискримінації людини і громадянина, що згодом може призвести до ухвалення рішень проти України Європейським судом з прав людини.

Законодавству України в цій частині були необхідні зміни, однак вони мають бути більш виваженими та прийнятими з урахування гарантій дотримання прав підо­зрюваних у кримінальному провадженні.