Останнім часом у рішеннях судів різної юрисдикції та інстанцій дедалі частіше зустрічається такий термін, як фраудаторний правочин. Але що ж це таке? Сучасне законодавство України не дає нам відповіді на це запитання, тому що не містить такого терміна.

Відповідно до статті доктора римського права Давида Грима, опублікованої у «Віснику цивільного права» (№ 6) в 1915 році в Санкт­Петербурзі, в римському праві існувало таке поняття, як фраудаторні позови. Римська система фраудаторних позовів (зазвичай об’єднуються під загальною назвою Аctio Pauliana) історично склалася на ґрунті охорони інтересів власне конкурсних кредиторів і лише пізніше була поширена і на випадки оскарження фраудаторних актів із боку окремих кредиторів поза конкурсом. Цим пояснюється той факт, що в застосуванні до обох категорій випадків — як до конкурсного, так і до позаконкурсного оскарження — діяла одна і та сама система норм.

Позаконкурсні правовідносини

У римському праві позови щодо оскарження порушень прав кредиторів під час процедури банкрутства, або конкурсні процедури, називалися Аctio Pauliana. У цій статті ми їх розглядати не будемо, а розкриємо саме порушення прав кредиторів у взаєминах, які в розумінні римського права підпадали під позаконкурсні правовідносини.

Недійсність договору через його укладення на шкоду третьої особи вивчається і тепер.

Василь Крат, кандидат юридичних наук, а зараз і суддя Верховного Суду (ВС), у своїй статті в Малій енциклопедії нотаріуса вказував, що в українському законодавстві потрібно на основі позиції «з точки зору законодавчого припущення» (dе lege ferenda) встановити окремі правила в оспорюванні фраудаторних угод боржника.

Нині регулювання подібних правочинів відбувається тільки в деяких сферах. Наприклад, у справах про банкрутство (раніше в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а зараз у Кодексі України з процедур банкрутства), в разі неплатоспроможності банків (у Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), у виконавчому провадженні (в Законі України «Про виконавче провадження») передбачено, що укладення правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна, є підставою для визнання такого правочину недійсним.

На практиці ж зустрічаються ситуації, коли угоду було здійснено на шкоду кредитору, але вона не підпадає під дію перерахованих вище законодавчих актів.

14 лютого 2018 року згаданим суддею Верховного Суду було викладено його окрему думку у справі № 379/1289/15­ц, в якій суддя стверджував, що договір дарування потрібно було визнати недійсним, оскільки його було укладено для ухилення від сплати боргу. Такий договір суддя визначив як фраудаторний правочин, чим поклав початок використання цього терміна в рішеннях судів.

У теорії права фраудаторний характер можуть мати не тільки угоди, як односторонні, так і двосторонні, а й інші розпорядження, як, наприклад, дерелікція речі, навмисне знищення боргового документа, позасудове і судове визнання неіснуючого боргу, різного роду упущення, як­от пропуск позовної давності, строку на оскарження, непред’явлення векселя до платежу або до протесту та інші.

Як на практиці

Щоб детальніше розібрати такі угоди, пропоную переглянути кілька останніх рішень Верховного Суду.

Одним із основоположних було рішення Великої Палати (ВП) ВС від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16­ц.

У цьому рішенні розглядалася ситуація, де особа, знаючи, що проти неї було винесено судове рішення про стягнення певної грошової суми, здійснила дарування майна своїм дітям. Таке дарування було оскаржено. У запереченні на оскарження особа вказувала, що на момент дарування була єдиним власником майна, тож могла розпоряджатися ним на власний розсуд, майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою.

Великою Палатою ВС було вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для вигляду, знають заздалегідь, що його не буде виконано. Суд вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем із метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього для погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому такий правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Що і сталося в цій справі.

Згодом у трактуванні фраудаторних правочинів Верховний Суд пішов далі, вказавши, що не тільки за безкоштовними договорами можуть приховувати майно від можливих стягнень.

Так, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (КЦС) виніс постанову від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16.

Суть справи схожа з попередньою, крім двох аспектів. По­перше, негативного рішення ще не було, але воно потенційно могло б бути, і сторона розуміла можливість його прийняття. По­друге, передання майна відбулося за договором не дарування, а купівлі­продажу. В принципі, останній аспект і дав змогу судам першої та другої інстанцій підтримати законність договору купівлі­продажу. Касаційний цивільний суд ВС, навіть попри наявність окремого рішення суду про дійсність цієї угоди, не підтримав її.

КЦС ВС вказав, що «рішення суду про визнання договору дійсним за недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду, як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який було визнано дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір)».

Перш ніж робити якісь висновки, пропоную розглянути ще одне рішення Верховного Суду.

У постанові ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 7 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 було розглянуто також саме купівлю­продаж (не дарування) майна до винесення потенційно негативного рішення для власника майна. Тут також перша й апеляційна інстанції підтримали угоду, аргументуючи це тим, що «оспорюваний договір є договором купівлі­продажу, отже, він є відплатним, а не договором дарування, тому сама форма договору відчуження майна не вказує на передання права власності для уникнення виконання рішення суду про стягнення боргу».

Касаційна інстанція з цим не погодилася, аргументуючи тим, що «договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції фраудаторності в оплатному цивільно­правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність сплати ціни контрагентом боржника».

Відповідно, в разі укладення угод між родичами/афілійованими особами з неринковою ціною, без фактичного передання коштів або без розуміння чітких намірів сторін потрібно аналізувати момент укладення та зобов’язання сторін — як тих, що вже існують, так і тих, які потенційно можуть з’явитися, — оскільки в разі порушення прав третіх осіб такі угоди може бути визнано фраудаторними з усіма наслідками, що з цього випливають.

 ПАРХОМЕНКО Анна — заступник директора юридичного департаменту Moneyveo, м. Київ