ТАТІК Юлія — адвокат, президент АО «Всеукраїнська асоціація адвокатів», м. Київ

За три роки діяльності Велика Палата (ВП) Верховного Суду (ВС) 121 раз відступила від раніше сформованих правових позицій — таку статистику озвучила Голова Верховного Суду Валентина Данішевська, підбиваючи підсумки діяльності за 2018—2020 роки.

Тобто тільки на найвищому рівні судової влади хтось понад сотню разів «передумав». Найбільше було змінено позицій Верховного Суду України (76), майже третину разів ВП ВС відступила від позицій касаційних судів у складі ВС (37) і ще 18 разів — від своїх же рішень. Підрахувати кількість відступів, які здійснюють касаційні суди у складі ВС або їх об’єднані палати, складно. А наслідки можуть бути геть протилежними, адже зміна позицій, як правило, є кардинальною.

Передумали?

Водночас зміни правової позиції іноді були дуже швидкими. Наприклад у постановах від 4 квітня 2018 року у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15 Велика Палата сформувала позицію, що спори за позовами осіб, які не були заявниками щодо вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень треба розглядати в порядку адміністративного судочинства. Ще в постановах від 13 червня 2018 року у справах № 820/2675/17 та № 803/1125/17 вона послуговувалася цією позицією. Але вже в постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 ВП ВС визначила, що в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому такі позови повинні розглядати суди господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб’єктного складу сторін спору.

Тобто коли позов до реєстратора або особи, яка виконує функції з державної реєстрації речових прав та їх обтяжень, подає не особа, що звернулася з проханням вчинити оспорювану реєстраційну дію, вважається, що така особа не оспорює технічне закріплення права державою, а заперечує саме право як таке. І навіть якщо в позові фігурує державний реєстратор, це не робить приватноправовий спір про право публічним. Тому вимоги осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Встигнути за 30 днів

Іноді зміни мають дуже серйозні наслідки для вже відкритих проваджень. Ідеться, наприклад, про позицію Касаційного адміністративного суду (КАС) у складі ВС від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19. Цим рішенням судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС «скоротила» строк на звернення до суду з позовом про скасування податкових повідомлень­рішень після застосування процедури адміністративного оскарження таких рішень із трьох років до одного місяця.

До цього часу застосовувалася позиція, озвучена ще Вищим адміністративним судом України у 2011 році, що строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів (фактично три роки) та обчислюється з дня отримання платником податків рішення, яке оскаржено. Додатково цей строк подовжується на час досудового врегулювання спору — процедури адміністративного оскарження відповідного рішення до контролювального органу (від дня подання скарги до моменту отримання рішення контролювального органу за результатами її розгляду).

Зважаючи на те що суд касаційної інстанції не обирає справи і не може вирішувати питання, які не порушуються у справах, переданих на його розгляд, така практика існувала аж до кінця минулого року. І тільки в листопаді КАС у складі Верховного Суду відступив від висновку про застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові колегії суддів КАС ВС від 3 квітня 2020 року у справі № 2540/2576/18, стосовно того, що строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду, зокрема після використання процедури адміністративного оскарження, становить 1095 днів від дня отримання платником податків рішення, яке оскаржено. Натомість нині сформульовано такий висновок: «Норма пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу (ПК) України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 ПК України. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини 4 статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні в податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин — оскарження в судовому порядку податкових повідомлень­рішень та інших рішень контролювальних органів про нарахування грошових зобов’язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження, абзац 3 пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті».

При цьому треба зауважити, що норми ПК України в період між ухваленням цими судами рішень не змінювалися. Змінилося розуміння того, чи використав платник податків своє право на адміністративне оскарження. Мабуть, є раціональне зерно в тому, що процедуру оскарження розтягувати на понад три роки неправильно, тим паче, що для оскарження інших рішень у податкових правовідносинах встановлено значно менші строки. Проте зміна правової позиції ВС відбулася тоді, коли вже розпочалися безліч процесів, котрі виникли з подібних правовідносин. Хтось щойно завершив адміноскарження, хтось — два роки тому і вважає, що має час на оскарження в суді.

Нова позиція ВС дає судам змогу відмовляти в прийнятті позовів за межами строку оскарження. Ба більше, про пропуск такого строку можуть заявити відповідачі в тих провадженнях, які вже тривають і розглядаються судами по суті на різних стадіях. І суд цілком вмотивовано може закрити справу.

Тим більше, що сам КАС ВС зазначив: зміна підходів до правозастосування в таких правовідносинах не була непередбачуваною. Адже зміна підходів щодо питання тривалості строку звернення до суду в податкових спорах після використання процедури адміністративного оскарження відбулася саме після ухвалення Верховним Судом постанови від 11 жовтня 2019 року у справі № 640/20468/18. Справді, вони близькі за змістом, проте вже після неї, у квітні 2020 року, КАС ВС ухвалив рішення з позицією щодо права оскаржити рішення протягом 1095 днів, від якої також довелося відступити.

Щоправда, деякі суди стверджують, що зміна правового підходу суттєво вплинула на правовідносини, і тому справедливо вважати це поважною причиною для пропуску строку. У будь­якому разі тепер тим, хто хоче оскаржити «застарілі» рішення за наслідками адміністративних процедур, треба також подавати клопотання про поновлення строку на оскарження і належно його вмотивовувати. Навіть краще: вкластися в місячний строк від дня, коли стало відомо про зміну позиції.

Варто зауважити, що це стосується саме правовідносин зі сплати податків. У разі якщо спір із податковою стосується сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ), строк оскарження рішення після застосування адмінпроцедури становитиме три місяці. Таку позицію нещодавно озвучила та ж сама палата КАС ВС у справі № 580/3469/19.

У своїй постанові від 25 лютого 2021 року Верховний Суд відступив від раніше викладеної у своїх рішеннях правової позиції, відповідно до якої спеціальним законодавчим актом, що визначає строки звернення до суду з позовом про скасування вимоги про сплату ЄСВ, є саме Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (Закон про ЄСВ) і строк, протягом якого платник може оскаржити вимогу в судовому порядку, у взаємозв’язку з положеннями статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України становить десять днів від дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За новим висновком ВС особа може звернутися до суду після застосування процедури досудового оскарження вимоги фіскального органу про сплату ЄСВ протягом трьох місяців від дня отримання рішення органу доходів і зборів вищого рівня, прийнятого за наслідками розгляду відповідної скарги.

Загалом КАС ВС вказав, що Закон про ЄСВ не визначив детального та послідовного алгоритму дій платника податків у разі незадоволення результатами досудового оскарження та, як наслідок, не визначив строків звернення до суду в такому випадку. Тому треба застосовувати загальне положення абзацу 1 частини 4 статті 122 КАС України, за яким у випадку, коли законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору й позивач скористався цим порядком, для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється від дня вручення позивачеві рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

Визнання помилок

Звісно, ні законодавство, ні правовідносини не стоять на місці. Сьогодні тисячоліття тому сформовані інститути набувають нового значення. Тому і судову практику не може бути сформовано навіки. Якщо з плином часу розуміння правовідносин змінилося або практика застосування певної норми вже не відповідає принципам справедливості, її треба змінювати.

Крім того, нерідко можна почути про помилки, яких припустилися під час касаційного перегляду, тобто помилки Верховного Суду. Але його рішення за загальним правилом є остаточними, їх не може бути оскаржено. За таких обставин зміна судової практики — єдиний механізм, який може скерувати правосуддя в правильне русло. І тоді у відступі від висновків навіть самої ВП ВС є практичний сенс. Такий відступ хоч і не змінить рішення у справі, в якій було висловлено попередню позицію, але дасть змогу забезпечити справедливе рішення в подібних спорах.

І тут головним є принцип, який сформулювала сама Велика Палата: керуватися треба тією позицією, яку висловлено останньою. Водночас ВП ВС сама зазначила, що, відступаючи від однієї правової позиції, суд повинен намагатися вказувати всі рішення, в яких таку (читай — хибну) позицію було висловлено або якими її було підтверджено. Проте відсутність вказівки на якесь із подібних рішень не дає можливості застосовувати позицію, яку було змінено. Послуговуватися потрібно лише останньою.

У такому контексті найбільша загроза для правозастосування в тому, що подекуди рішення Великої Палати ВС з’являються в Єдиному державному реєстрі судових рішень (ЄДРСР) не одразу після ухвалення, а через значний період часу, який може тривати кілька місяців. Чи не вийде так, що ввесь цей час суди будуть використовувати хибну позицію? З іншого боку, якщо не відступати, то помилка збережеться в судовій практиці назавжди.

Тому, принаймні наразі, без виправлень не обійтися. Але робити їх треба якісно. Для цього можна, наприклад, заборонити Великій Палаті та касаційним судам оголошувати лише вступну та резолютивну частини в рішеннях, якщо в них ідеться про відступ від правових позицій. Тобто робити так, як це робить Конституційний Суд України або Європейський суд з прав людини, — в день ухвалення рішення відбувається оголошення чи публікація вже затвердженого напередодні рішення й усі можуть одразу ознайомитися з його повним текстом.

Можливо, це затримає оголошення рішення в конкретній справі на певний час. Та з іншого боку, не виникатиме питання, що робити судам під час розгляду аналогічних справ у першій та апеляційній інстанціях у разі, коли відомо про зміну практики, але мотиви ВС ще не наведено?

Крім того, можна визначити як обов’язкову публікацію не тільки самих рішень в ЄДРСР, а й переліку позицій щодо правильного застосування в спеціальному його розділі або на сайті Верховного Суду. Також доречно було б запровадити практику активних гіперпосилань у самих судових рішеннях на рішення в інших справах, які згадуються в ньому, на кшталт інтеграції з базою законодавства, яка існує нині.

Кожен інструмент дає можливості та несе ризики. Саме від добросовісності та доцільності його використання і залежить те, чи стане, зокрема, відступ від правової позиції благом чи спричинить шкоду.