У національному законодавстві обмеження на касаційне оскарження рішень у справах про банкрутство діють уже понад вісім років. У статті 8 старого Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закон про банкрутство) такі обмеження були передбачені в переліку саме допустимих до оскарження в касації рішень першої інстанції, що пройшли апеляцію: ухвали про порушення справи, недійсність правочинів, усунення арбітражного керуючого, затвердження плану санації тощо.

Водночас у статті 9 нового Кодексу України з процедур банкрутства (КУзПБ) запроваджено інший підхід. Законодавець вирішив встановити керівне правило про неможливість оскарження рішень у справі про банкрутство у Верховному Суді (ВС), але одразу визначив винятки з цього правила у вигляді чотирьох ухвал. Скарги на рішення, які не можуть бути оскаржені окремо, за КУзПБ включаються до скарг на рішення, які такому оскарженню підлягають.

Джерело конкуренції

З прийняттям КУзПБ коло оскаржуваних ухвал значно звузилося. До прикладу, з переліку виключено ухвали про визнання недійсними угод боржника, про усунення арбітражного керуючого або про затвердження плану санації, які за своєю суттю нерідко є ключовими в тій чи іншій процедурі банкрутства.

Водночас саме провадження у справі про банкрутство, окрім КУзПБ, регламентовано Господарським процесуальним кодексом (ГПК) України, і з огляду на це учасники справи завжди дивляться на оскарження рішень у банкрутстві крізь призму ГПК України. Останній, звісно, містить значно ширший перелік ухвал, допустимих до оскарження у ВС (статті 255, 287 ГПК України). Зокрема, актуальними для банкрутства є ухвали про забезпечення позову (в банкрутстві — забезпечення вимог кредиторів), повернення заяви, відмову у відкритті провадження, залишення заяви без розгляду, перегляду справи за нововиявленими або виключними обставинами, заміну або відмову в заміні сторони.

Такий неоднорідний підхід до регулювання процедури оскарження спричинив багато дискусій, що стосуються виправданості обмежувальних положень КУзПБ та їх відповідності статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Конвенція). Не сформував єдиної позиції в цьому питанні і сам Верховний Суд, який з перемінним успіхом то допускає до оскарження ухвали поза статтею 9 КУзПБ, то ні.

Верховний Суд за обмеження

Першою за вирішення дилеми серйозно взялась «банкрутна» палата ВС у складі дев’ятьох суддів у межах справи № 922/6220/15. Предметом касаційного оскарження була ухвала суду першої інстанції про заміну сторони правонаступником. Тоді ВС ухвалою від 12 листопада 2019 року закрив касаційне провадження, пославшись на вичерпність переліку ухвал, які згідно зі статтею 8 Закону про банкрутство підлягають касаційному оскарженню. ВС зазначив, що якби він прийняв до свого провадження таку скаргу, він би діяв не як «суд, встановлений законом».

З такими висновками не погодились одразу чотири суддів ВС, які виклали свою позицію в окремій думці до ухвали. Вона ґрунтувалась на тому, що (1) касаційне оскарження ухвали про заміну кредитора у справі про банкрутство прямо не заборонено Законом про банкрутство; (2) ухвала про заміну кредитора є за своєю суттю рішенням, прийнятим за результатом розгляду вимог кредитора (яке може оскаржуватись); (3) статті 255, 287 ГПК України передбачають право оскарження такої ухвали.

Друга спроба розглянути це питання більш ґрунтовно була здійснена під час розгляду справи № 50/311­б. У ній питання стояло також щодо оскарження ухвали про відмову в заміні сторони правонаступником.

Під час провадження у справі № 50/311­б Верховний Суд також запитав у Науково­консультативної ради (НКР) висновок щодо застосування статті 8 Закону про банкрутство та статті 9 КУзПБ в розрізі положень ГПК України. У відповідь НКР надала висновки про те, що касаційний перегляд ухвал за результатами розгляду заяв про заміну кредитора у справі про банкрутство допускається якраз з огляду на положення процесуального кодексу. Окрім того, НКР зазначила у своєму висновку, що недопуск до касаційного перегляду такої скарги може свідчити про порушення права на справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції.

Проте результатом повторного перегляду цього питання все ж стало закриття провадження ухвалою суду від 28 січня 2021 року. Цього разу окрему думку сформував лише один суддя палати, що вказує на те, що позиція формального застосування положень КУзПБ набуває все більшої підтримки серед суддівського корпусу.

Наведені рішення суттєво додали аргументації на користь формалізованого застосування статті 8 Закону про банкрутство та статті 9 КУзПБ, у зв’язку з чим Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР) заповнився десятками ухвал про закриття касаційного провадження.

Проте ця обставина далеко не свідчить про формування Верховним Судом єдиного правозастосовного підходу з цього питання.

Верховний Суд проти обмежень

В ЄДРСР міститься низка постанов, у яких ВС все ж розглянув питання, що через суто буквальне трактування положень статті 8 Закону про банкрутство та статті 9 КУзПБ не мали б бути предметом касаційного оскарження.

Зокрема, у справі № 922/1265/19 (постанова від 25 лютого 2020 року) ВС розглянув скаргу на ухвалу суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі та про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство. Мотив перегляду сформульовано судом як зроблений на основі «системного застосування КУзПБ та Закону про банкрутство», а також у зв’язку з відсутністю прямої заборони на перегляд ухвали про відмову у відкритті провадження у справі про банкрутство. При цьому касаційний перегляд відбувся щодо всієї ухвали суду першої інстанції (включно з питанням про зупинення провадження у справі).

Зазначену постанову як правовий висновок ВС почав використовувати і надалі для наведення мотивів, чому він застосовує розширене тлумачення до положень законодавства про банкрутство, лише змінюючи формулювання предмета касаційного оскарження (до прикладу, постанова від 13 жовтня 2020 року у справі № 911/3070/15).

Показовою за обґрунтуванням є і постанова ВС від 14 червня 2020 року у справі № 925/1874/13. У ній суд розглядав питання скарг на дії арбітражного керуючого. У цьому випадку суд, відстоюючи конституційний принцип забезпечення касаційного оскарження судового рішення, вказав, що питання оскарження постанови апеляційного суду за результатами перегляду ухвали місцевого суду про усунення арбітражного керуючого за наслідками розгляду скарги на його дії (бездіяльність) є визначальним. Тобто в цій постанові суд встановив додатковий критерій відбору ухвал для касаційного оскарження — важливість (визначальність) відповідного процесуального питання для справи про банкрутство.

Не сумнівався ВС у можливості касаційного перегляду в постановах від 9 серпня 2018 року у справі № 5023/5722/11 та від 24 липня 2019 року у справі № 5023/2756/11, хоча питання також стояло в заміні сторони судом першої інстанції за дії тих самих обмежень згідно зі статтею 8 Закону про банкрутство.

На нашу думку, висновки в наведених вище постановах, а також сам факт їх прийняття демонструють неоднорідний підхід ВС до вирішення проблеми. Так, приймаючи постанову у справі № 50/311­б, він міг би вирішити питання про відступлення від таких висновків.

Показово, що ВС досить часто здійснює заміну сторони у справі про банкрутство безпосередньо під час касаційного провадження (під час розгляду тією самою палатою справи № 911/3070/15) або ж переглядає ухвалу апеляційного суду про заміну сторони (постанова ВС від 27 лютого 2020 року у справі № 911/806/17). Водночас процесуально питання заміни сторони в господарському процесі не відрізняється від аналогічного в банкрутстві та відбувається на будь­якій стадії провадження у справі. З огляду на це відмову ВС від перегляду цього питання після суду першої інстанції, на нашу думку, може бути сприйнято як прояв надмірного формалізму.

Куди рухатись?

Ситуація, яка склалась навколо положень статті 8 Закону про банкрутство та статті 9 КУзПБ, наочно показує випадок, коли законодавець штучно пригнічує цілком логічний та усталений процес. Адже можливість оскарження в суді касаційної інстанції рішень, що стосуються заміни сторони, зупинення провадження, абсолютно обґрунтована і повинна стосуватися позовного процесу та процесу у справі про банкрутство рівною мірою. Ухвали ж про недійсність правочинів, усунення арбітражного керуючого за наслідком розгляду скарг на нього або затвердження плану санації взагалі можуть бути головними питаннями в конкретній справі про банкрутство.

Законодавчі положення, побудовані у спосіб, що припускає їх пряму конкуренцію з наявними нормами (в цьому випадку стаття 9 КУзПБ проти статей 255, 287 ГПК України), неодмінно призведуть до суперечливої судової практики. Як видно з наведеного вище, єдність правозастосування не вдається забезпечити вже з кількох спроб і самому Верховному Суду.

Тому єдиним виходом зі становища є належна корекція положень законодавства в цьому напрямі. Звісно, під час регулювання процедур банкрутства потрібно запобігти будь­яким можливостям для зловживання правами учасниками процесу або діям, спрямованим на його затягування (зокрема шляхом оскарження всіх можливих процесуальних дій у касаційному суді). Проте вирішення ситуації шляхом блокування доступу до касаційного суду не є правовим способом.

Для правильного функціонування законодавчих обмежень, що стосуються касаційного оскарження рішень у справах про банкрутство, слід перш за все узгодити положення процесуального та «банкрутного» кодексів. Сам же перелік рішень, які підлягатимуть оскарженню у ВС, слід скласти на основі зваженого аналізу їх важливості для самої справи про банкрутство. У будь­якому разі видається можливим регламентувати процедуру скерування до вищої інстанції матеріалів оскарження (копій), яка дає змогу без затримок продовжувати розгляд у суді першої інстанції.

ІВАНІВ Андрій — радник EQUITY, м. Київ,

ГАЛАН Максим — старший юрист EQUITY, м. Київ