Велика Палата Верховного Суду не допустила порушення статті 7 Конвенції — до такого висновку прийшов Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) іу справі «Шабельник проти України (№ 3)».

Дмитро Шабельник обвинувачувався у вчиненні двох злочинів — у вбивстві громадянки К. в жовтні 2001 року, а також у викраденні громадянки С. у грудні 2001 року з метою вимагання грошей у її батьків та її вбивстві.

11 липня 2002 року суд першої інстанції визнав пана Шабельника винним у викраденні, вимаганні та вбивстві громадянки С., а також у пограбуванні та вбивстві громадянки К. Суд кваліфікував його дії щодо громадянки К. як розбій, за частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу (КК) України, та як умисне вбивство, вчинене з метою приховування пограбування, за пунктом 9 частини 2 статті 115 КК України.

Дії обвинуваченого щодо громадянки С. було кваліфіковано як викрадення особи з тяжкими наслідками (частина 3 статті 146 КК України), взяття в заручники (частина 2 статті 147 КК України), вимагання з погрозою вбивством (частина 4 статті 189 КК України), умисне вбивство малолітньої дитини (пункт 2 частини 2 статті 115 КК України), умисне вбивство заручника (пункт 3 частини 2 статті 115 КК України), вбивство з корисливих мотивів (пункт 6 частини 2 статті 115 КК України), вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила вбивство (пункт 13 частини 2 статті 115 КК України).

Суд першої інстанції засудив обвинуваченого до довічного позбавлення волі за вчинення злочинів, передбачених пунктами 2, 3, 6, 9, 13 частини 2 статті 115 КК України з покаранням за менш тяжкі злочини від 10 до 15 років позбавлення волі, що поглинається довічним ув’язненням. Суд також задовольнив цивільний позов батька громадянки С. та присудив йому відшкодування збитків.

10 жовтня 2002 року Верховний Суд України залишив рішення апеляційного суду без змін.

Скарги в ЄСПЛ та перегляди

2 квітня 2003 року засуджений уперше звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Рішенням від 19 лютого 2009 року в справі «Шабельник проти України» (скарга № 16404/03) ЄСПЛ визнав порушення пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) у зв’язку з тим, що обвинувачення у вбивстві громадянки К. ґрунтувалося на доказах, отриманих із порушенням права мовчати та не свідчити проти самого себе. Також було констатовано порушення права на захист під час допиту на досудовій стадії провадження.

9 вересня 2010 року Верховний Суд України за результатами нового розгляду виключив первинні зізнання заявника зі сукупності доказів, але встановив, що решта доказів у матеріалах справи була достатньою для підтвердження висновку суду першої інстанції про те, що заявник убив громадянку К., намагаючись приховати спробу пограбування.

28 лютого 2011 року заявник подав до ЄСПЛ свою другу скаргу (№ 15685/11).

Рішенням від 1 червня 2017 року у справі «Шабельник проти України (№ 2)» ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що «лише повний повторний розгляд справи міг забезпечити за конкретних обставин справи належне обговорення для адекватного вивчення впливу виключення зізнань заявника на остаточність решти доказів про напад на громадянку К.».

У 2017 році адвокат засудженого подав до Верховного Суду України заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами.

У постанові від 16 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду за результатами розгляду справи № 1‑13/2002, посилаючись на висновки ЄСПЛ, викладені в рішеннях «Шабельник проти України» і «Шабельник проти України (№ 2)», дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень та скерування справи на новий розгляд у частині обвинувачення пана Шабельника в розбійному нападі та вбивстві громадянки К.

Щодо іншого епізоду — викрадення та вбивства малолітньої дитини С. — Велика Палата Верховного Суду зазначила, що принцип «res judicata» вимагає, щоб остаточність судових рішень оскаржувалася лише у виняткових ситуаціях. Оскільки всі слідчі дії в кримінальній справі про вбивство громадянки К. проводилися до того, як цю справу приєднали до кримінальної справи про вбивство громадянки С, то підстави для перегляду справи в цій частині відсутні.

Велика Палата Верховного Суду вирішила, що оскільки вирок за епізодом вбивства громадянки К. скасовано, а справу в цій частині скеровано на новий розгляд, то кваліфікацію дій засудженого за епізодом щодо вбивства громадянки С. має бути змінено шляхом виключення вказівки на повторність (пункт 13 частини 2 статті 115 КК України).

Третій розгляд справи в ЄСПЛ

Заявник скаржився на порушення статті 7 Конвенції.

Нагадаємо, що відповідно до статті 7 Конвенції «нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь‑якого кримінального правопорушення на підставі будь‑якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначено суворіше покарання, ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення».

Порушення статті 7 Конвенції заявник обґрунтовував тим, що Велика Палата Верховного Суду своїм рішенням від 16 травня 2018 року призначила йому нове покарання за злочин, вчинений сімнадцять років тому, без урахування строку притягнення до кримінальної відповідальності. Він також наголошував, що Велика Палата Верховного Суду повністю проігнорувала це питання у своєму рішенні та не проаналізувала його доводи в цій частині.

Заявник стверджував, що 11 липня 2002 року суд першої інстанції призначив йому загальне покарання за вчинення двох злочинів. За його словами, неможливо визначити, яка частина цього загального покарання стосувалась вбивства громадянки К., а яка — вбивства громадянки С. Також не можна дізнатися, яке покарання призначив би йому суд першої інстанції за вчинення лише одного вбивства. У зв’язку з наведеним пан Шабельник наголошував на тому, що остаточне покарання за вбивство громадянки С. йому було визначено не у 2002 році, а лише Верховним Судом 16 травня 2018 року.

Уряд, зі свого боку, зазначав, що Велика Палата Верховного Суду розглянула кримінальну справу заявника у зв’язку з виконанням рішень у справах «Шабельник проти України» і «Шабельник проти України (№ 2)». Висновки в цих справах стосувалися лише розслідування вбивства громадянки К., а отже, порушення, встановлені ЄСПЛ, мали місце протягом періоду розслідування, який передував об’єднанню цієї справи зі справою стосовно вбивства громадянки С. Уряд стверджував, що відповідно до принципу правової визначеності у Верховного Суду не було підстав скасовувати оскаржуваний вирок у частині, що стосується викрадення та вбивства громадянки С.

Уряд також наголошував на тому, що Верховний Суд не бачив підстав для зменшення покарання, призначеного засудженому судом першої інстанції. Заявник був і залишився (після рішення Верховного Суду) засудженим до довічного позбавлення волі за вбивство малолітньої дитини С. за обтяжливих обставин. Виключення із загального обвинувачення іншого злочину не могло змінити призначеного покарання, а отже, це покарання не є «новим».

ЄСПЛ, вирішуючи питання про застосовність статті 7 Конвенції до спірних правовідносин, нагадав, що ця стаття гарантує не лише принцип заборони зворотної сили більш суворих кримінальних законів, а й опосередковано принцип зворотної сили більш м’яких кримінальних законів. Іншими словами, якщо існують відмінності між кримінальним законодавством, що діяло на момент вчинення правопорушення, та наступними кримінальними законами, прийнятими до винесення остаточного вироку, суди повинні застосовувати закон, положення якого є найбільш сприятливими для підсудного (§ 109 рішення від 17 вересня 2009 року у справі «Scoppola v. Italy (№ 2)», скарга № 10249/03).

Враховуючи повноваження Верховного Суду щодо перегляду остаточних рішень, ЄСПЛ дійшов висновку, що такий перегляд може призвести до скасування вироку. А отже, національні суди будуть змушені застосовувати статтю 49 КК України щодо строків давності. Невиконання ж вимог цієї статті може порушити питання за статтею 7 Конвенції у світлі викладеного принципу ретроактивності більш м’яких кримінальних законів.

ЄСПЛ взяв до уваги, що Верховний Суд скасував вирок у кримінальній справі лише щодо вбивства громадянки К. Водночас касаційному суду довелося розділити відповідні покарання, призначені за два різні злочини, і залишити в силі покарання, яке стосувалося епізоду викрадення та вбивства громадянки С.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 4 листопада 2021 року у справі «Шабельник проти України (№ 3)» (скарга № 54806/18) відхилив доводи заявника про неможливість визначення частин призначеного покарання, оскільки у вироці, винесеному судом першої інстанції 11 липня 2002 року, кожен складовий елемент кожного злочину оцінювався та кваліфікувався окремо.

Крім того, ЄСПЛ підкреслив, що стаття 115 КК України надає можливість призначати за вбивство покарання у вигляді довічного позбавлення волі в разі встановлення хоча б однієї з тринадцяти обтяжливих обставин, визначених у частині 2 цієї статті. Судом першої інстанції було встановлено п’ять обтяжливих обставин, передбачених пунктами 2, 3, 6, 9 та 13 частини 2 статті 115 КК України, і кожна з них була достатньою правовою підставою для призначення довічного позбавлення волі.

Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що навіть після скасування вироку в частині засудження заявника за вбивство громадянки К. існували правові підстави для призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, оскільки, попри виключення повторності та мети приховання злочину (пункти 9, 13 частини 2 статті 115 КК України щодо вбивства громадянки К.) залишилися інші три обтяжливі обставини.

Окремо ЄСПЛ наголосив на тому, що хоча суд першої інстанції і дійшов висновку про єдність умислу заявника щодо вчинення обох злочинів, проте ці злочини не були фактично пов’язаними. З огляду на ці міркування ЄСПЛ дійшов висновку, що Велика Палата Верховного Суду не призначала нового покарання, а отже, не виникає жодного питання щодо застосування строку давності і, як наслідок, порушення статті 7 Конвенції.

Дар’я ГОВОРУН «Юридична практика»