Вирішення питання щодо недопустимості доказів внаслідок порушення правил підслідності має важливе практичне значення в межах судового процесу. Адвокати часто наголошують на неможливості використання доказів, якими оперує сторона обвинувачення, оскільки їх було зібрано неуповноваженим на те органом (особою). Зі свого боку, судді в кожній такій справі оцінюють докази відповідно до вимог статті 94 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України та визначають, чи доведено обвинувачення на підставі допустимих доказів.

Загальний підхід Верховного Суду

У постанові об’єднаної палати Касаційного кримінального суду (ККС) у складі Верховного Суду (ВС) від 24 травня 2021 року в справі № 640/5023/19 також відтворено відповідну правову позицію і зазначено, що докази має бути отримано (1) тільки уповноваженими на це особами (органами); (2) з використанням способів та засобів, призначених для одержання певних доказів; (3) із дотриманням вимог закону, якими визначено порядок проведення конкретних дій, їхню послідовність, склад учасників; до того ж (4) їх має бути закріплено належним чином.

Здійснення досудового розслідування не уповноваженими на те особами (органами) визнається істотним порушенням прав людини і основоположних свобод та призводить до визнання отриманих доказів недопустимими.

«Наслідком недотримання належної правової процедури як складового елемента принципу верховенства права, — йдеться у висновках об’єднаної палати ККС ВС, — є визнання доказів, одержаних під час досудового розслідування, недопустимими на підставі статті 86, пункту 2 частини 3 статті 87 КПК України як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом) у конкретному кримінальному провадженні з порушенням установленого законом порядку».

Відповідний висновок стосувався ситуації, коли прокурор передав справу до неналежного за підслідністю, визначеною КПК України, органу, не оцінюючи при цьому ефективності дій належного за підслідністю органу.

Конкретні обставини справи мають значення

1. Інформацію щодо спеціального суб’єкта було отримано після проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НС(Р)Д), на момент здійснення першочергових слідчих (розшукових) дій вимоги щодо підслідності не порушено.

Вироком Вищого антикорупційного суду (ВАКС) від 11 листопада 2020 року в справі № 554/5163/17, залишеним без змін ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 12 березня 2021 року, обвинуваченого визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 369 Кримінального кодексу (КК) України. Сторона захисту в цій справі скаржилася на недопустимість доказів, отриманих у період з 20 до 26 травня 2017 року, у зв’язку з відсутністю в органу досудового розслідування та прокурорів повноважень у цьому кримінальному провадженні.

ККС ВС, залишаючи без задоволення касаційні скарги захисників, у постанові від 11 жовтня 2021 року наголосив на тому, що відомості про вчинення кримінального правопорушення було внесено ще 20 травня 2017 року військовим прокурором та доручено проведення досудового розслідування слідчому військової прокуратури.

Оскільки після складення протоколів НС(Р)Д з їх змісту прокурору стало відомо про причетність до злочину депутата Полтавської обласної ради і потім це провадження було передано за підслідністю, визначеною частиною 5 статті 216 КПК України, то ККС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність порушень підслідності.

2. Виконання першочергових дій з порушенням підслідності, хоча про спеціальний суб’єкт було відомо одразу.

У постанові ККС ВС від 14 червня 2021 року в справі № 991/492/19 колегія суддів серед іншого зауважила, що досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні було розпочато за заявою особи від 29 березня 2019 року, яку було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) 1 квітня 2019 року прокуратурою Київської області за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 369² КК України. Станом на 1 квітня 2019 року за наявною в органу досудового розслідування інформацією особами, причетність до вчинення злочину яких перевірялась, були депутат обласної ради та працівник правоохоронного органу.

Скасовуючи ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, ККС ВС дійшов висновку, що, розпочавши кримінальне провадження за наявності даних про вчинення злочину депутатом обласної ради, прокурор на підставі частини 7 статті 214, пункту 1 частини 5 статті 216 КПК України зобов’язаний був невідкладно, але не пізніше ніж наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали детективам Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) для проведення досудового розслідування. Отже, враховуючи, що органи прокуратури діяли поза межами наданих їм процесуальним законом повноважень, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів апеляційних скарг захисників щодо недопустимості доказів, отриманих у результаті проведених відповідних слідчих дій і НС(Р)Д, та надав оцінку можливості покладення їх в основу обвинувального вироку.

Порушення підслідності ≠ недопустимість?

Вироком Київського районного суду міста Одеси від 18 березня 2019 року в справі № 517/639/17 обвинуваченого визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 191 КК України.

19 липня 2021 року Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду за результатами перегляду вироку Київського районного суду міста Одеси від 18 березня 2019 року винесла ухвалу, якою оскаржуваний вирок було змінено лише в частині призначеного основного покарання. У цій ухвалі колегія суддів надала, зокрема, оцінку доводам апеляційної скарги захисника обвинуваченого щодо недопустимості доказів з огляду на їх отримання не уповноваженим на те органом.

За наслідками розгляду цієї справи Апеляційна палата ВАКС, оцінюючи докази обвинувачення як допустимі, серед іншого сформулювала такі висновки:

• — визначена в частині 5 статті 216 КПК України підслідність НАБУ вимагає встановлення не лише наявності формальних ознак окремого складу злочину, а передусім встановлення належності суб’єкта його вчинення до категорії «спеціальних» або відповідності розміру предмета злочину чи заподіяної шкоди визначеній сумі, що потребує проведення низки комплексних заходів і не може бути достовірно встановлено із заяви/повідомлення про злочин;
• — вирішуючи питання про застосування правил статті 87 КПК України до наявних у матеріалах провадження доказів, колегія суддів бере до уваги, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь­якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи;
• — порушення правил підслідності, навіть якщо воно мало місце, автоматично не може вважатися порушенням права на захист, оскільки ані Конституція України, ані положення національного законодавства, ані положення будь­яких міжнародних договорів, що визначають стандарти справедливого розгляду в кримінальних справах, не передбачають права особи вимагати проведення розслідування певним органом. Право на захист передбачає, що процесуальні можливості, необхідні для захисту від обвинувачення, має бути забезпечено будь­яким органом, який проводить розслідування, однак, хоч би якими широкими були його межі, воно не сягає так далеко, щоб надати стороні захисту можливість контролювати, який орган буде проводити розслідування. Внесення права на розслідування органом, визначеним статтею 216 КПК України, до складу фундаментальних прав особи є невиправданим. Висновок про недопустимість доказів, отриманих із порушенням правил підслідності (якщо це мало місце), не може ґрунтуватися на положенні, передбаченому пунктом 2 частини 3 статті 87 КПК України.

Зазначену справу Верховний Суд не­одноразово скеровував на новий розгляд у суди попередніх інстанцій, і наразі вирок Київського районного суду міста Одеси від 18 березня 2019 року та ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 19 липня 2021 року в справі № 517/639/17 оскаржено в ККС ВС.

Дар’я ГОВОРУН «Юридична практика»