ДУГІНОВ Дмитро — адвокат, голова Ради з питань захисту прав споживачів фінансових послуг, м. Київ

9 листопада 2021 року Велика Палата (ВП) Верховного Суду (ВС) прийняла постанову у справі № 320/5115/17, якою підтвердила право вкладників вимагати від банку пеню на підставі частини 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» № 1023‑ХІІ у розмірі 3 % від суми, що утримується, за кожен день прострочення виконання зобов’язання (пеня за Законом № 1023‑ХІІ), проте обмежила період її нарахування моментом набрання чинності рішенням суду про розірвання депозитного договору.

Проаналізувавши рішення в подібних справах, бачимо, що наразі висновки ВП ВС судді сприймають по‑різному.

Зразкова позиція?

На прийняття постанови від 9 листопада понад рік чекали учасники призупинених справ у судах по всій країні, з яких лише кількість справ за «кримськими» вкладами «ПриватБанку» обчислюється сотнями. Після прийняття постанови ВП ВС справи почали терміново призначати до розгляду. Такий поспіх призвів до неоднозначного трактування змісту постанови. Унаслідок цього у 20 постановах ВС, винесених після 9 листопада 2021 року щодо стягнення пені за Законом № 1023‑ХІІ, в ідентичних за своєю суттю справах та за майже повної ідентичності обставин суди роблять протилежні за змістом висновки.

Застосування пені за Законом № 1023‑ХІІ як відповідальності за неналежне надання банківських послуг набуло значного поширення в судовій практиці з 2016 року. Саме тоді Верховний Суд України в низці постанов (наприклад, від 11 травня 2016 року у справі № 6‑37цс16) дійшов висновку, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем, що несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною 5 статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у вигляді пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

Три роки потому в постанові ВП ВС від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16‑ц було висловлено позицію, згідно з якою відмова банку виконати розпорядження клієнта щодо видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов’язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом, у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день із моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

У постанові від 9 листопада ВП ВС дійшла висновку, що пеня за Законом № 1023‑ХІІ застосовується в разі порушення договірного зобов’язання на користь споживача.

Однак позивачам було відмовлено в задоволенні їх вимог та скасовано попередні рішення судів, якими їм було присуджено пеню за Законом № 1023‑ХІІ за період до фактичного повернення коштів банком. Це сталося, бо ВП ВС дійшла висновку, що нарахування пені за Законом № 1023‑ХІІ можливе тільки до набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитних договорів, а за обставинами справи позивачі заявили вимоги щодо нарахування пені вже після цього моменту. Після набрання законної сили рішенням суду між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов’язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 Цивільного кодексу України. Тож на такі правовідносини дія Закону № 1023‑ХІІ не поширюється.

На практиці виявлено прогалини

Постанова від 9 листопада мала би внести ясність у наявне правозастосування в справах щодо пені за договорами банківського вкладу, але на практиці виявилися прогалини, що потребують професійної дискусії, а можливо, й додаткових висновків ВП ВС.

По‑перше, постанова від 9 листопада обмежила період нарахування пені моментом набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитних договорів, на відміну від позиції ВП ВС, висловленої в постанові від 20 березня 2019 року, де йдеться про можливості стягнення пені з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Однак у випадку, коли рішення про розірвання договору банківського вкладу суд не ухвалював, чи повинна нараховуватися пеня до моменту видачі коштів, як це було раніше? Адже багато вкладників банків не вважають за потрібне заявляти в позові вимоги щодо розірвання договорів банківського вкладу та обмежуються тільки вимогами стосовно стягнення коштів за договорами банківського вкладу та пені.

Так, у постанові від 1 грудня 2021 року у справі № 321/404/19 ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (КЦС) відмовив вкладнику в задоволенні вимог щодо стягнення пені, аргументуючи це неправильним посиланням на позицію, викладену в постанові від 9 листопада. У цій постанові зазначається, що «після ухвалення судового рішення апеляційним судом Запорізької області від 5 червня 2018 року, яким стягнуто з ПАТ «Б» на користь гр‑на Р. депозитний вклад, договірні відносини між сторонами є такими, що припинилися». Однак у постанові від 9 листопада чітко зазначено, що депозитні договори є розірваними виключно з моменту набрання законної сили рішенням суду про їх розірвання, а не про стягнення коштів.

По‑друге, в постанові ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 8 грудня 2021 року у справі № 757/26746/17‑ц скасовано рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення пені. Це обґрунтовано тим, що позивач просив стягнути пеню за період, коли, на думку суду, споживчих правовідносин між сторонами вже не існувало у зв’язку з тим, що депозитні договори припинили свою дію після надіслання вкладником до банку заяви про розірвання договорів.

Момент порушення

На основі такого трактування позиції ВП ВС у грудні 2021 року вже винесено кілька постанов ВС, де суд також дійшов висновку, що договори є розірваними з моменту отримання в банку заяви вкладника про розірвання договорів або видачу вкладу.

Це не узгоджується з позицією ВП ВС від 9 листопада 2021 року, яка не сприймає подання вкладником до банку заяви про розірвання депозитного договору як обставину, що припиняє дію договору. Моментом розірвання договорів ВП ВС вказує саме момент набрання законної сили рішенням суду про їх розірвання.

До того ж, якщо сприймати таку логіку, постає ще одне питання. Якщо договір вкладу є розірваним за заявою вкладника, на який період невиконання грошового зобов’язання може бути нараховано пеню взагалі?

Як правило, в депозитних договорах самі банки визначають, що договір є чинним, допоки зобов’язання за ним не виконано банком. Тобто дія договору припиняється виключно після виконання банком зобов’язання з повернення вкладу та відсотків.

За логікою суду, застосування пені у зв’язку з порушенням зобов’язання неможливе, оскільки встановлення факту порушення має бути втілено в певних діях кредитора/вкладника.

Стандартна процедура до цього часу мала такий вигляд. Щоб визначити період для нарахування пені, позивач насамперед повинен визначити момент, від якого починається порушення зобов’язання банком. З цією метою він звертається до банку з вимогою щодо повернення вкладу або із заявою про розірвання договору та видачу вкладу. Як правило, за договором у банку є два дні на те, щоб виконати вимогу вкладника, після спливу яких (за умови невиконання зобов’язання) з’являється конкретна дата, якою фіксується момент порушення зобов’язання.

Отже, виникає ситуація, коли до звернення вкладника до банку з такою заявою фактично порушень із боку банку не існувало, а після отримання банком цього звернення нарахування пені неможливе у зв’язку з тим, що договір уже нібито розірвано.

Усунути розбіжності

Така практика призвела до того, що суди першої та апеляційної інстанцій також почали ухвалювати рішення про відмову в стягненні пені, аргументуючи це тим, що договір є розірваним після звернення вкладника до банку із заявою про розірвання.

Натомість у справах, які ВС розглянув після 9 листопада 2021 року та які стосуються стягнення пені за Законом № 1023‑ХІІ, було залишено в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими вкладникам було присуджено пеню (зокрема, це постанови ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16; від 17 листопада 2021 року у справі № 757/19/19‑ ц; від 23 листопада 2021 року у справі № 334/2750/20; від 1 грудня 2021 року у справі № 757/13186/19‑ц; від 1 грудня 2021 року у справі № 757/18534/19; постанови ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 8 грудня 2021 року у справі № 644/2177/19; від 9 грудня 2021 року у справі № 201/7316/16).

Зазначимо, що у всіх 20 справах, які Верховний Суд розглянув після 9 листопада 2021 року, періоду нарахування пені передувало звернення вкладника до банку щодо розірвання договору або повернення вкладу, а рішення суду про розірвання договорів не ухвалювалося.

Також важливо, що в 7 з 8 справ, де у стягненні пені за Законом № 1023‑ХІІ було відмовлено, є окремі думки судді КЦС у складі ВС Василя Крата, в яких він зауважив, що пеня є змінною величиною й залежить тільки від часу, на який боржник прострочив виконання, тому відмова споживача від договору банківського вкладу або його розірвання на підставі рішення суду не зумовлює такого правового наслідку для вкладника, як відсутність підстав для застосування частини 5 статті 10 Закону № 1023‑ХІІ.

Позиція судді Крата заслуговує на увагу, адже набрання законної сили рішенням суду про розірвання депозитного договору не може припинити споживчі правовідносини між вкладником та банком, тому що як звернення вкладника до банку із заявою про розірвання депозитного договору, так і розірвання договору за рішенням суду не призводить негайно до виконання банком свого зобов’язання з повернення депозиту та відсотків вкладнику, а є лише проміжним етапом на шляху до фактичного виконання зобов’язання.

Наразі виникає необхідність усунути виявлені на практиці розбіжності, спричинені неоднаковим тлумаченням висновків, викладених у постанові від 9 листопада 2021 року, що, на жаль, не сприяє ні правовій визначеності, ні єдності судової практики. Це вкрай важливо, адже неправомірна поведінка боржника не повинна залишатися безкарною. Порушення вимог закону не може бути для боржника вигіднішим за його виконання.