ЄНІЧ Володимир — партнер, адвокат АО AVER LEX, м. Київ
	КОЛОМІЄЦЬ Тетяна — адвокат судового департаменту АО AVER LEX, м. Київ

Нині, в добу інформаційного суспільства, на кожному кроці зустрічаються випадки поширення непідтвердженої чи шкідливої інформації під виглядом сенсації. Зазвичай це фейки, клікбейти, маніпуляція фактами, дезінформація, прихована реклама, пропаганда, хейтспіч тощо. Водночас її авторам і поширювачам досить легко уникнути відповідальності через недосконале нормативне врегулювання та суперечливу судову практику.

Проте існує низка ефективних методів захисту для тих, хто відстоює власну репутацію у спорах із телеканалами й іншими публічними джерелами через поширення неправдивої та шкідливої інформації.

Декларація принципів поведінки журналістів передбачає, що першим обов’язком журналіста є повага до істини і до права громадськості на правду. Декларація гарантує захист принципів свободи в чесному збиранні та публікації новин, право на справедливе коментування та критику.
Журналіст повинен повідомляти лише ті факти, походження яких йому відомо. Також відповідно до частини 2 статті 302 Цивільного кодексу України особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Поширення інформації з офіційних джерел виключає відповідальність за її недостовірність, але обов’язковою умовою є посилання на джерело.

З одного боку, дифамаційний позов — це спосіб захистити ділову репутацію, честь, гідність від недобросовісних авторів і поширювачів інформації, а з іншого — загроза для свободи слова та ЗМІ від тих, кому не сподобалися критичні висловлювання.

У практиці спростування недостовірної інформації, поширеної телевізійними ЗМІ або в інтернеті, існують труднощі доведення:

— самого факту поширення недостовірної інформації;

— відсутності в такої інформації ознак оцінного судження, критики, сатири, гіпербол, інших художніх засобів, провокативної риторики тощо;

— встановлення особи — поширювача недостовірної інформації, її автора;

— причетності такої інформації до особи, чиї права порушено.

«Доведіть, що ми це сказали»

Насамперед юристи відповідачів у цій категорії справ дивляться на те, який саме запис долучено до позову і чи є він офіційним, отриманим протягом 14 днів із дати поширення відповідного контенту. Саме протягом цього строку є можливість безкоштовно прослухати та проглянути відповідний відео‑фрагмент або отримати його копію (частина 4 статті 48, стаття 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») та надіслати письмову вимогу про спростування з повідомленням про це Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Одночасно варто зафіксувати порушення за допомогою скриншотів або відеозаписів телепередач і сторінок із порушеннями. Ці дані адвокат може зафіксувати в порядку статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Факт причетності особи, чиї права порушено, міститься в самому змісті недостовірної інформації. Зазвичай там є ім’я, динамічне (відеозапис) або статичне (фото) зображення особи, чиї права порушено.

На практиці виникають проблеми з посвідченням такого електронного доказу, як відеозапис, оскільки накласти електронний цифровий підпис (ЕЦП) на відеозапис неможливо за допомогою наявних способів накладання ЕЦП, передбачених частиною 2 статті 100 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України. Водночас комплексну довідку або звіт із фіксацією змісту вебсайту з наявним порушенням можна отримати в ДП «Центр компетенції адресного простору мережі «Інтернет» Консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес». Відповідно до частини 3 статті 48 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» телерадіоорганізації зобов’язані вести журнал обліку передач, які транслювались, у повній та незмінній формі. Журнал зберігається протягом року з дня останнього запису в ньому. Таким чином, можна витребувати витяг із журналу та встановити факт трансляції відео в прямому ефірі.

Також важливо встановити, що конкретний вебсайт належить саме телерадіокомпанії, оскільки у більшості випадків уже на стадії судового розгляду ЗМІ заперечують належність їм такого сайту.

Насамперед на сайті необхідно ознайо­митися з розділами «Політика конфіденційності», «Правила користування вебсайтом» та «Структура власності». Саме в цих розділах зазвичай міститься інформація про власника вебсайту.

Касаційний цивільний суд (КЦС) у складі Верховного Суду (ВС) в постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15‑ц зазначив, що «належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі «Інтернет» є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві».

На вебресурсі YouTube, де більшість телерадіоорганізацій зараз дублюють відеопродукти власного виробництва чи виготовлені на замовлення, важливо ретельно дослідити сторінку, де відбулося поширення недостовірної інформації. Помітивши знак «     » або «   » на YouTube‑каналі, можна зробити висновок, що факт поширення є підтвердженим, оскільки такою позначкою верифікується власник каналу, що зазначено в розділі «Значок підтвердження каналу».

Поширювачем інформації є організація, що здійснювала трансляцію в прямому ефірі чи на власних вебсторінках (вебсайтах, підтверджених акаунтах YouTube тощо). Автором інформації є журналіст/кореспондент і організація, яка забезпечила виготовлення цього відеопродукту чи на замовлення якої його було виготовлено. Звертаємо увагу, що така інформація зазвичай вказується в титрах і містить знак «©», який доводить належність авторства телепередачі. Тому важливо фіксувати й титри передачі.

У світі оцінних суджень

Тривалий час суди відмовляли в спростуванні недостовірної інформації в разі ненадання офіційного відеозапису програми чи передачі, отриманого від телерадіоорганізації. Як уже було сказано, в особи є 14‑денний строк, протягом якого запис зберігається власником чи поширювачем на замовлення, для звернення з претензією та отримання офіційного відеозапису. Якщо протягом цього періоду особа не забезпечила отримання такого запису, а в суд подала копію, зафіксовану в інший спосіб, то їй відмовляли в спростуванні через недоведеність факту поширення недостовірної інформації, керуючись статтею 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

У випадку очевидного поширення недостовірної інформації із зазначенням імені чи інших відомостей про особу відмовити в задоволенні позову можуть із суто формальних підстав, наприклад через відсутність автентичної копії запису. Хоча законодавство і не забороняє здійснювати фіксацію порушення самостійно, однак практика, коли такі докази вважалися неналежними, все ж існує (постанова КЦС ВС від 11 липня 2019 року у справі № 757/29455/16‑ц).

Водночас звернення в порядку статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» є правом, а не обов’язком особи. З огляду на це не можна відкидати можливості спростування недостовірної інформації через відсутність такого звернення або офіційного відеофрагмента. Особливо у тому випадку, якщо телерадіоорганізація не веде журнал прямого ефіру та не надає його копії.

Позиція Великої Палати Верховного Суду, яку викладено в постанові від 7 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, також нівелює обов’язкову наявність як доказу офіційного (автентичного) запису передачі. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Це узгоджується з пунктами 28, 60 рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2005 року у справі «Українська прес‑група» проти України» (скарга № 72713/01), де зазначено: відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача ж покладається обов’язок довести факт поширення відомостей, які його ганьблять.

Обґрунтуванням відмови в спростуванні недостовірної інформації є її належність до категорії оцінних суджень, виражених у межах допустимої критики, що є аналізом діяльності, припущеннями або вжиттям цитат із використанням гіпербол, сатири, метафор, уособлень та інших художніх засобів. Для того щоб довести негативний та образливий характер поширеної інформації, а також те, що в ній наявні саме фактичні твердження, а не оцінні судження, варто звернутися до лінгвістичної (семантико‑текстуальної) експертизи.

Діяльність політичних діячів та посадових осіб потенційно може зазнати гострої критики в ЗМІ (постанова Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 127/24530/16‑ц) або провокативної риторики (постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 758/12586/15). Заявляючи позов в інтересах «державної» особи, варто приділити достатньо уваги доказуванню саме характеру фактичних тверджень і висловлювань, а не оцінних суджень. Водночас, хоча межа допустимої критики відносно державного службовця чи іншої публічної особи є ширшою, однак твердження про вчинення дій, що містять ознаки злочину, порушують презумпцію невинуватості, негативно впливаючи на немайнові права позивача (позиція КЦС ВС, викладена в постанові від 8 травня 2019 року у справі № 761/37180/17).

Без обмежень

З огляду на актуальну судову практику є значні труднощі з доказуванням у такій категорії справ. Проте процесуальне законодавство не обмежує позивача в наданні доказів, які би вказували на зв’язок між поширеною інформацією та особою поширювача, на факт поширення недостовірної інформації в минулому тощо. Саме завдяки дослідженню вебресурсів та грамотній роботі з оформленням доказової бази можна довести факт поширення недостовірної інформації, зокрема конкретною особою.