прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Давня вина

Вина особи фактично встановлюється не вироком суду, а ухвалою про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

За наявної судової практики вина особи фактично встановлюється не вироком суду, а ухвалою про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності
ГРАНІН Даниїл — адвокат АО «Юрлайн», м. Одеса

Під звільненням від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності в судовій практиці розуміється відмова держави в особі компетентних органів від офіційного осуду, призначення покарання та визнання судимою особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у випадках, передбачених Кримінальним кодексом (КК) України, та в порядку, встановленому Кримінальним процесуальним кодексом (КПК) України.

Неточно сформульовано

Положеннями КПК України не передбачено обов’язку суду під час закриття провадження встановлювати вину особи, проте це випливає із самої суті інституту звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки з огляду на положення кримінального та кримінального процесуального закону звільнити від кримінальної відповідності у зв’язку із закінченням строків давності можливо лише ту особу, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Проте такий підхід законодавця може призводити до порушення правових позицій Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), європейських стандартів щодо обов’язковості встановлення вини особи, принципу презумпції невинуватості, гарантій доведення вини особи «поза розумнім сумнівом» тощо.

Вважаю, що українські юристи‑практики навряд не погодяться з формулюванням викладеної нижче позиції про те, що питання встановлення чи не встановлення вини особи має вирішуватися індивідуально в кожному кримінальному провадженні, враховуючи всі обставини, які стали підставою завершення кримінального провадження, використовуючи аргументацію такого характеру.

Передусім статті 44 та 49 КК України містять такі формулювання:

  • — «Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом»;
  • — «Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки <…>».

Зі змісту цих положень вбачається, що звільненню підлягає лише та особа, яка, на думку законодавця, достеменно вчинила кримінальне правопорушення.

Тобто положення КК України викладено таким чином, що звільнити від кримінальної відповідальності можливо лише ту особу, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Напевно, через це звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності вважають нереабілітуючою підставою.

Хоча термін «реабілітація» («нереабілітуюча підстава») міститься в КК та КПК України лише щодо реабілітації померлої особи та стосовно осіб, які були реабілітовані, вони визнаються такими, які не мають судимості.

Жодного іншого посилання на нереабілітуючі чи реабілітуючі підстави в разі застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності (незалежно від підстав звільнення) кримінальний або кримінальний процесуальний закон взагалі не містить.

Видається, що законодавець однобічно сформулював зміст цих статей у такому вигляді, щоб складалося враження й переконання, що в правовій та демократичній державі притягатися до кримінальної відповідальності може лише та особа, яка справді вчинила кримінальне правопорушення (мається на увазі, що орган досудового розслідування ніколи не буде притягати невинну особу).

Позиція змінюється

На моє переконання, законодавець передчасно або помилково сформулював таким чином ці положення, поясню чому.

Тривалий час національні суди під час закриття кримінального провадження через закінчення строків давності встановлювали вину особи чи принаймні вимагали визнання особою вини, посилаючись на постанову пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» № 12 від 23 грудня 2005 року, який зауважив, що «при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) <…> повинен переконатися <…> що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні».

Усе змінилося, коли Верховний Суд (ВС) у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду (ККС) сформував іншу правову позицію в цьому питанні, яка відображена в постанові від 26 березня 2020 року у справі № 730/67/16‑к. Відповідно до зазначеної позиції визнання вини є правом, а не обов’язком підозрюваного/обвинуваченого. А отже, невизнання особою своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності її згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Інститут звільнення особи від кримінальної відповідальності не пов’язує таке звільнення із визнанням особою своєї вини у вчиненні злочину.

Ба більше, ВС у складі колегії суддів Третьої судової палати ККС у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 455/229/17 звернув увагу, що дотримання умов, передбачених статтею 49 КК України, є безумовною та обов’язковою для суду підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності, навіть якщо особа свою вину не визнає (аналогічну позицію викладено в постановах ВС від 30 червня 2021 року у справі № 362/2406/17, від 2 лютого 2021 року у справі № 175/2118/13‑к).

Насправді вимогами статті 49 КК України не передбачено обов’язкового визнання особою, яка подала клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, своєї вини.

Підводні камені залишаються

Актуальна правова позиція ККС ВС допускає, що особа може не визнавати себе винною з метою звільнення від відповідальності, оскільки кримінального переслідування особи в разі звільнення все одно не буде, то правова позиція Верховного Суду видається доволі практичною та доцільною.

З першого погляду можна не зрозуміти наявну проблему, проте для особи, яку звільняють від кримінальної відповідальності, підводні камені залишаються.

Як було зауважено вище, загальними положеннями КК та КПК України передбачено, що звільнити від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності можна лише особу, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Якщо особа добровільно визнає свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, то звільнення її з цієї підстави не викликає запитань, оскільки особа погодилася, що вчинила кримінальне правопорушення, а тому є винною.

А якщо особа не визнає своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, але водночас не заперечує проти закриття провадження, тоді що робити?

На жаль, так багато запитань і так мало відповідей.

Справді, в КПК України прямо не передбачено обов’язку компетентних органів під час закриття провадження за строками давності встановлювати вину особи, мабуть, оскільки це випливає із самої суті інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності: звільняється лише та особа, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Частиною 3 статті 285, частиною 2 статті 286, пунктом 8 частини 1 статті 287 КПК України передбачено, що компетентні органи тільки з’ясовують, чи не заперечує підозрюваний, обвинувачений проти закриття кримінального провадження з цієї підстави.

До речі, законодавство також не зобов’язує суд роз’яснювати наслідки такого закриття, зокрема те, що особа вважатиметься такою, яка вчинила кримінальне правопорушення. Незалежно від того, визнає вона свою вину чи ні, у самих положеннях КК та КПК України зазначено, що «особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, звільняється від кримінальної відповідальності».

Водночас якщо підозрюваний/обвинувачений заперечує проти закриття кримінального провадження з цієї підстави, то закриття не допускається, а кримінальне провадження продовжується в загальному порядку. Досудове розслідування та судове провадження здійснюються в повному обсязі.

Практичний досвід

Стосовно особи Х. здійснюється досудове розслідування (реєстрація відомостей у Єдиному реєстрі досудових розслідувань 1 лютого 2020 році) за фактом вчинення 1 лютого 2018 року кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 367 КК України (нетяжкий злочин).

Досудове розслідування здійснюється впродовж усього року (за цей час проводять різні слідчі дії, повідомляють особі Х. підозру, виконують вимоги статті 291 КПК та скеровують обвинувальний акт до суду).

30 січня 2021 року обвинувальний акт надходить до місцевого суду та суд призначає підготовче судове засідання на 3 лютого 2021 року.

Таким чином, підготовче засідання призначено поза межами строку давності для притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Проте це судове засідання не відбувається через неявку потерпілої сторони без зазначення причини, та на підставі цього суд знов призначає підготовче судове засідання на 1 квітня 2021 року.

Під час підготовчого судового засідання 1 квітня 2021 року суд самостійно встановив факт спливу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та виконав вимоги статті 285 КПК України, зокрема роз’яснив суть обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності (сплив строків давності) і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави.

Також було зазначено, що в разі ненадання згоди на закриття кримінального провадження з підстав спливу строків давності судове провадження буде проводитися в повному обсязі в загальному порядку.

Особа, усвідомлюючи, скільки коштів буде витрачено для комунікації із судом, отримання правової допомоги та інші процесуальні питання, скільки буде втрачено здоров’я і, найголовніше, часу, погодилася закрити кримінальне провадження з підстав спливу строків без визнання вини в інкримінованому кримінальному правопорушенні, водночас розуміючи, що в разі непогодження судове провадження завершиться через кілька років.

Суд звільнив особу Х. від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 367 КК України, у зв’язку із закінченням строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України.

Чи можемо ми в такому випадку достеменно стверджувати, що особа вчинила кримінальне правопорушення, однак держава в особі відповідного суду надала можливість їй уникнути
відповідальності, застосовуючи інститут строків давності?

Звісно ж, ні.

Очевидно, що такий підхід законодавця суперечить положенням частини 5 статті 17 КПК України, яка передбачає, що поводження з особою, вину якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлено обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

За статистикою, в більшості випадків закриття провадження здійснюється в підготовчому судовому засіданні, призначеному насамперед для вирішення питань, необхідних для підготовки справи до судового розгляду, а отже, без всебічного, повного та неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, без виклику та допиту свідків, без дослідження та оцінки письмових чи речових доказів на предмет їх належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв’язку, тобто без дослідження обставин, що підлягають обов’язковому доказуванню в розумінні статті 91 КПК України.

У таких ухвалах зазвичай навіть не описуються обставини, а лише суд констатує, у вчиненні якого кримінального провадження особу обвинувачують.

Унаслідок закриття кримінального провадження в наявному правовому полі особа може отримати цивільний позов від осіб, які постраждали від кримінального правопорушення, і таку ухвалу суду може бути використано для підтвердження наявності вини у заподіянні шкоди, оскільки більшість суддів вважають, що закриття кримінального провадження через закінчення строків давності для притягнення особи до кримінальної відповідальності є нереабілітуючою підставою та свідчить, що саме ця особа вчинила кримінальне правопорушення, хоча її вину не було доведено «поза розумним сумнівом».

Непідтверджена вина

ЄСПЛ у рішенні від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (скарга № 21722/11) звернув увагу національних судів, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобіганню будь‑якій несправедливості, яка могла би виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення стосовно подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними. Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень.

Необхідно звернути увагу на рішення ЄСПЛ від 6 жовтня 2020 року у справі «Агапов проти Росії» (скарга № 52464/15), оскільки в ній ЄСПЛ розібрався в нюансах реалізації презумпції невинуватості крізь призму податкових зобов’язань.

У 2013 році під час податкової перевірки на підприємстві було виявлено, що компанія ухилялася від сплати податку на додану вартість. Відповідно, було ухвалено рішення про наявність податкової заборгованості, яке в 2015 році підтвердили суди. Компанія цю заборгованість так і не сплатила, і того самого року її було ліквідовано та знято з реєстрації.

Відкрите кримінальне провадження проти директора підприємства пана Агапова за ознаками ухилення від сплати податків було закрито, оскільки сплинули строки давності.

Але це не завадило податковим органам подати позов проти заявника про відшкодування збитків. Суди, посилаючись на аудиторський звіт та рішення слідчого 2014 року, визнали його відповідальним за борг своєї компанії, зазначивши, зокрема, що він вчинив «протиправні дії зі злочинним наміром ухилення від сплати податків». Спроби пана Агапова оскаржити таке рішення були безуспішними.

Тоді заявник звернувся до ЄСПЛ, посилаючись на порушення принципу презумпція невинуватості та втручання в його права власності.

ЄСПЛ зазначив, що використання цивільними судами таких формулювань у рішеннях відображало їхню думку про те, що кримінальний злочин було вчинено й винний у ньому директор, незважаючи на те що він не був засудженим за цей злочин і не мав можливості захиститися в кримінальному провадженні. На думку ЄСПЛ, такі формулювання цивільних судів не узгоджувалися з відмовою держави від кримінального переслідування директора та призвели до визнання його винним у вчиненні злочину.

ЄСПЛ окремо вказав, що аргумент уряду про те, що заявник не оскаржував постанову слідчого про відмову у відкритті кримінального провадження, є неналежним (irrelevant), адже законодавством не було передбачено, що відсутність оскарження такої постанови може вважатися доказом вини особи чи підставою для її цивільної відповідальності.

Тобто за позицією ЄСПЛ вина особи повинна підтверджуватися виключно обвинувальним вироком суду.

Дослідження обставин

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що, на жаль, норми кримінального та кримінального процесуального кодексів викладено так, що особа, яка, за версією органу досудового розслідування, є підозрюваною/обвинуваченою, в разі закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків давності (без визнання вини) все одно буде вважатися такою, що вчинила правопорушення, навіть якщо судом не досліджено жодного доказу у справі.

Вважаю, що, враховуючи об’єктивність, всебічність та справедливість, питання встановлення вини особи в разі закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності повинно вирішуватися індивідуально в кожному кримінальному провадженні, зважаючи на всі обставини виникнення підстав для закриття кримінального провадження, завершення кримінального провадження та судового провадження.

Якщо строки давності притягнення до кримінальної відповідальності спливають під час підготовчого судового засідання, коли суд не досліджував жодних обставин кримінального правопорушення (подія кримінального правопорушення, вина обвинуваченого, вид і розмір шкоди тощо), які підлягають доказуванні відповідно до вимог статті 91 КПК України, то в такому випадку встановлювати винуватість особи незаконно та неприпустимо.

Інша річ, якщо строки давності сплинули, коли суд дослідив усі докази у справі та виніс ухвалу про закінчення з’ясування обставин кримінального правопорушення. Тобто в суду вже є певні напрацювання для проєкту остаточно судового рішення у справі (чи міркування щодо такого рішення), оскільки всі стадії судового провадження пройдено й залишилися судові дебаті, які передбачають лише виступи учасників кримінального провадження, а тому він може встановити відсутність або наявність вини обвинуваченого згідно зі статтею 94 КПК України.

Таким чином, вина особи може встановлюватися лише тоді, коли суд досліджував обставини, передбачені в статті 91 КПК України, або в разі, якщо суд не досліджував зазначених обставин, однак особа надала згоду на закриття кримінального провадження та визнала свою вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.

В іншому випадку (наприклад, під час підготовчого судового засідання), коли кримінальне провадження закривається на підставі статті 49 КК України, якщо особа надає згоду на звільнення від покарання без визнання своєї вини, встановлення судом вини особи, на мою думку, є неприпустимим.

Лише такий підхід, я переконаний, відповідає презумпції невинуватості (вину особи може бути встановлено лише обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України, частина 1 статті 17 КПК України та частина 2 статті 2 КК України), дотриманню гарантій доведення вини особи «поза розумним сумнівом» та позиції ЄСПЛ, оскільки за наявної судової практики виходить, що фактично вина особи встановлюється не вироком суду, а ухвалою про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Зміст

IP REPORTER

Контроль артбуку

VOX POPULI

Паспортний контроль

Актуально

Правила конференції

Конкурсна місія

Selection mission

Галузі практики

Давня вина

Діловий етикет

Охоронна грамота

Попереджувальний сигнал

Дайджест

Приватні корективи

Держава та юристи

Командна першість

В інтересах дітей

Новини юридичних фірм

Asters оголосила про підвищення юристів до позиції радників

GOLAW запустила аналітичний ресурс «Судочинство в Україні»

Sayenko Kharenko стала партнером ЄБРР у підготовці звіту про реорганізацію бізнесу

Юристи Mamunya IP здобули остаточну перемогу для Synthon B.V. у Верховному Суді в тривалому патентному спорі

Baker McKenzie поглиблює співпрацю з КНУ імені Тараса Шевченка

Приватна практика

Ключовий підхід

Програми взаємодій

Тендерне забезпечення

Судова практика

Виконавче оскарження

Митна диспропорція

Судові рішення

Генеральний прокурор не є правонаступником КДКП

Щодо нюансів визначення юрисдикції спору, якщо частина позовних вимог заявлена як до фізичної особи, так і юридичної особи

Тема номера

Практична робота

Ознаки визнання

Механізм у нормі

Позиційні вимоги

Корпоративна надійність

Важелі мораторію

Інші новини

PRAVO.UA