Протягом 2021 року Велика Палата (ВП) Верховного Суду (ВС) неодноразово відступала від своїх правових позицій, а також позицій касаційних судів у складі ВС і Верховного Суду України. Саме тому ми розпочинаємо цикл публікацій, в яких висвітлимо найбільш знакові відступи в кожній із юрисдикцій. Почнемо з публічно‑правових спорів.

Сплата судового збору

У постанові ВП ВС від 14 січня 2021 року в справі № 0940/2276/18, крім іншого, було вирішено питання про можливість звільнення юридичних осіб від сплати судового збору. В цій справі ВП ВС дійшла висновку, що положення пунктів 1 і 2 частини 1 статті 8 Закону України «Про судовий збір» № 3674‑VI від 8 липня 2011 року не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію (майнового стану учасника справи — юридичної особи), а положення пункту 3 частини 1 статті 8 цього закону може бути застосовано до юридичної особи за наявності майнового критерію, але тільки у справах, визначених цим пунктом, тобто предметом позову в яких є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров’ю.

Таким чином ВП ВС відступила від висновків, викладених в ухвалах ВП ВС від 20 січня 2020 року у справі № 160/8324/19, Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 440/4696/18, постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 серпня 2020 року у справі № 826/13247/18, від 31 липня 2020 року у справі № 826/11947/18. У цих рішеннях суди дійшли висновку, що майновий критерій на підставі статті 8 Закону № 3674‑VI міг застосовуватися до юридичної особи приватного права або суб’єкта владних повноважень, але за обов’язкової умови перевірки їх майнового стану залежно від оцінки доказів, якими обґрунтовується його рівень.

Крім того, ВП ВС відступила від своєї правової позиції, викладеної в постанові від 15 травня 2019 року в справі № 817/649/16 про наявність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору в спорах, які виникають між вкладниками банку та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під час організації останнім виплат відшкодувань за вкладами. Про це йдеться в її постанові від 8 вересня 2021 року в справі № 160/15864/20, в якій підтверджено правильність висновку судів про відсутність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору в таких спорах.

Визначення юрисдикції

Постановою ВП ВС від 7 квітня 2021 року в справі № 320/2654/19 визначено юрисдикцію розгляду спорів у справах за позовами заступника голови Центрального апарату служби до Державної служби зайнятості про скасування дисциплінарного стягнення. Такі спори, за висновком ВП ВС, мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки позивач не обіймав посаду, віднесену до посад державної служби, а тому в розумінні пункту 2 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України цей спір не пов’язаний з проходженням публічної служби. Отже, ВП ВС відступила від правової позиції, викладеної в її постанові від 5 червня 2019 року у справі № 754/15544/17‑ц.

Також ВП ВС у постанові від 8 вересня 2021 року в справі № 816/228/17 визначила, що в разі якщо контролювальний орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням. А тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту прав платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. Неправомірність дій контролювального органу під час призначення і проведення перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставою для подання позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за результатами такої перевірки. Згідно з правовою позицією ВП ВС спір у частині вимог про визнання протиправності наказу щодо призначення перевірки за таких обставин не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та судовому розгляду загалом.

Таким чином, ВП ВС відступила від висновку, викладеного Верховним Судом України в постанові від 27 січня 2015 року в справі № 21‑425а14.

Інстанційність

У постанові від 3 лютого 2021 року в справі № 826/20239/16 ВП ВС відступила від правового висновку, що міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 524/3242/15. За цим висновком у разі, коли суд апеляційної інстанції змінив рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат, а решту залишив без змін, судом, який ухвалив рішення по суті спору і до компетенції якого належить перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, є суд апеляційної інстанції, що ухвалив власне рішення, а не суд першої інстанції.

За зміненою правовою позицією ВП ВС, «якщо суд апеляційної інстанції змінив судове рішення суду першої інстанції тільки в частині розподілу судових витрат, але залишив без зміни рішення по суті спору, то в розумінні частин 1 та 2 статті 365 КАС України заява про пере­гляд судового рішення суду першої інстанції з підстав, визначених частиною 2, пунктами 1, 2 частини 5 статті 361 цього Кодексу, подається до суду, який ухвалив судове рішення, тобто до суду першої інстанції».

Щодо повноважень Президента України

У постанові ВП ВС від 21 квітня 2021 року в справі № 9901/327/20 викладено правову позицію, відповідно до якої Конституція України та Закон України «Про звернення громадян» № 393/96‑ВР від 2 жовтня 1996 року не встановлюють обов’язку Президента України особисто розглядати індивідуальні звернення громадян України, зокрема героїв Радянського Союзу, героїв Соціалістичної Праці, осіб з інвалідністю внаслідок війни, та повідомляти їх про результати розгляду такого звернення. Положеннями частини 3 статті 5 та статті 23¹ Закону № 393/96‑ВР визначено лише обов’язок Президента України особисто прийняти рішення за результатами розгляду електронної петиції як особливої форми колективного звернення громадян і надати відповідь на електронну петицію.

З огляду на викладене ВП ВС вважає правильним висновок суду першої інстанції, що заява (звернення) до Президента України, подана особою з інвалідністю внаслідок війни, підлягала розгляду безпосередньо керівником Офісу Президента України. Водночас ВП ВС відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій нею постанові від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/21/19 стосовно розгляду звернень інвалідів війни особисто Президентом України.

Пріоритет спеціального законодавства

ВП ВС відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 4 листопада 2015 року у справах № 2‑а‑9288/10/2270, № 822/505/13‑а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13‑а, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 травня 2018 року у справі № 2а‑1796/09‑10/2270/12 про те, що виплату заробітної плати судді врегульовано нормами Закону України «Про оплату праці» № 108/95‑ВР від 24 березня 1995 року, зокрема його статтею 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України.

Відступаючи від цього висновку, ВП ВС у постанові від 23 червня 2021 року в справі № 826/16464/13‑а зауважила, що право позивача на новий обрахунок заробітної плати виникло на підставі частини 2 статті 44 Закону України «Про статус суддів» № 2862‑XII від 15 грудня 1992 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин), і гарантовані законом виплати неможливо поставити в залежність від видатків бюджету.

Щомісячна додаткова грошова винагорода

У постанові від 10 листопада 2021 року в справі № 825/997/17 ВП ВС дійшла висновку, що щомісячна додаткова грошова винагорода є складовою частиною грошового забезпечення військовослужбовців, з якого обчислюється одноразова грошова допомога під час звільнення з військової служби. Водночас ВП ВС відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 4 листопада 2014 року у справі № 21‑473а14, від 3 березня 2015 року у справі № 21‑32а15 та від 19 травня 2015 року у справі № 21‑466а15.

Дар’я ГОВОРУН «Юридична практика»

Також читайте: Військове забезпечення