КОРНІЄНКО Марина — юристка Asters, м. Київ

Право на житло є досить непростою комплексною юридичною категорією, яка породжує суперечливу судову практику та різноманітні підходи до праворозуміння.

Як одне з найважливіших соціально‑економічних прав, право на житло гарантується Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (стаття 8), Конституцією України (стаття 47) та іншими законами.

У разі невизнання, порушення або оспорювання суб’єктивного права особи на житло виникає житловий спір. Як підтверджує практика, найпоширенішими в категорії житлових спорів є спори про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, та про виселення.

За даними Верховного Суду (ВС), за останні роки відсоток скасованих судом касаційної інстанції рішень, прийнятих у житлових спорах, становить понад 35 %. Такий високий показник свідчить про те, що судова практика в цій категорії справ залишається суперечливою.

Характерною особливістю житлових спорів є те, що, як правило, вони виникають між членами однієї сім’ї на ґрунті сімейних конфліктів.

Житловий чи Цивільний?

На початку буде доцільно сказати декілька слів про основні законодавчі акти, які застосовуються під час вирішення житлових спорів. Ними є Житловий кодекс УРСР (ЖК) та Цивільний кодекс (ЦК) України. Між положеннями зазначених кодексів існує правова колізія, що полягає в наявності протилежних за змістом правових норм, які регулюють наслідки припинення сімейних відносин між власником житла та членом сім’ї. Так, норми ЖК здебільшого спрямовані на захист прав користувачів житлових приміщень, захищаючи таким чином право на житло. Своєю чергою, в ЦК України закріплено принцип непорушності права власності та захисту права власників перед користувачами (колишніми членами сім’ї).

З огляду на наявні суперечності законодавства результат вирішення конкретного житлового спору залежить від праворозуміння суду та його суб’єктивного підходу.

У постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 Верховний Суд сформував позицію, згідно з якою в справах про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення підлягають застосуванню положення статті 391 та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, а не протилежні за змістом положення ЖК. На думку ВС, регулювання житлових відносин згідно з положеннями ЖК, прийнятого ще у 1983 році, не відповідає реаліям сьогодення та змісту актуальних суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України.

Попри наявність таких висновків ВС, судова практика розгляду житлових спорів продовжує дивувати своєю різноманітністю, суди часто застосовують суперечливі положення ЖК та покладають їх в основу своїх рішень.

Виселення колишнього подружжя: місія нездійсненна?

Одним із найпоширеніших запитів, із яким досить часто звертаються клієнти, є виселення з житла колишньої дружини або колишнього чоловіка, які не бажають добровільно виселятися з будинку/квартири після розірвання шлюбу. З погляду закону, власник житлового приміщення має право звернутися до особи, яка проти його волі проживає в його будинку/квартирі, з позовною заявою про усунення перешкод у користуванні житлом та виселення.

Актуальна судова практика розглядає право члена сім’ї власника житлового приміщення на користування таким житлом як сервітут. Це підтверджується висновками ВС, викладеними в постановах від 4 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15‑ц, від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17‑ц та ін.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут — це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов’язане з позбавленням власника нерухомого майна правоможностей щодо володіння, користування та розпоряджання стосовно цього майна.

Підстави та порядок припинення сервітуту передбачено статтею 406 ЦК України. Відповідно до частини 2 статті 406 ЦК України сервітут може бути припинено за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Істотними підставами, які дають власникові право на виселення колиш­нього члена сім’ї (зокрема колишнього чоловіка або дружини), є припинення сімейних відносин між сторонами, неприязні стосунки між колишнім подружжям, перешкоджання власникові в користуванні житлом тощо.

З наведеного може здатися, що виселення колишнього члена сім’ї не породжує для власника житлового приміщення значних складнощів та є досить простим процесом. Однак судова практика, що склалася станом на сьогодні, підтверджує протилежне. Далі розглянемо, в чому ж полягає головна складність розгляду та вирішення таких справ.

Баланс інтересів

Під час вирішення справ про виселення та позбавлення права користуватися житлом судам доводиться знаходити розумний та справедливий баланс між інтересами сторін спору — власником і користувачем житла.

У цьому контексті слід звернутися до висновку, викладеного в постанові Великої Палати (ВП) ВС від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17. У вказаній постанові ВП ВС зазначила, що під час розгляду питань про припинення права користування колишнього члена сім’ї власника житла суди мають як брати до уваги формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України (припинення сервітуту), так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником житла не позбавляє іншу сторону права користуватися приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Тобто виключна правова проблема щодо того, які саме норми слід застосовувати під час розгляду спорів за позовом власника житла про виселення колишнього члена сім’ї (ЦК України чи ЖК), залишилася невирішеною.

Попри те що основним завданням ВП ВС є забезпечення сталості та єдності судової практики, видається, що зазначений вище правовий висновок не вирішив проблему неоднакового застосування законодавства та, здається, ще більше її поглибив.

Упевнена, що адвокати, які займаються житловими спорами, зможуть навести довжелезний перелік постанов ВС, у яких спостерігається двозначне застосування висновку ВП ВС, викладеного в постанові від 13 жовтня 2020 року.

Так, протягом 2021 року ВС неодноразово застосовував правовий висновок ВП ВС, викладений у постанові від 13 жовтня 2020 року, для обґрунтування необхідності захисту права власності, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про виселення колиш­ніх членів сім’ї (наприклад, постанови від 20 січня 2021 року у справі № 668/13127/15, від 24 лютого 2021 року у справі № 940/1287/19‑ц).

Водночас протягом усього минулого року приймалися постанови і про відмову у виселенні колишніх членів сім’ї власника. Керуючись тим самим критерієм справедливого балансу, ВС ставав на захист житлових прав користувачів будинків/квартир (постанови від 20 січня 2021 року у справі № 214/3899/17, від 3 листопада 2021 року у справі № 334/8096/18, від 22 грудня 2021 року у справі № 581/489/20).

Пояснити таке різноманіття практики можна тим, що не виокремлено об’єктивних критеріїв, які повинні застосовуватися під час вирішення таких справ. Визначення пропорційності та балансу інтересів сторін залишено на розсуд судді, який розглядає справу.

Проаналізувавши актуальну судову практику, можна все ж виокремити декілька обставин, які в більшості випадків суди враховують під час вирішення справ про усунення перешкод у користуванні житлом та виселення. До таких обставин належать, зокрема, майновий стан сторін, наявність у них іншого житла, придатного для користування, дотримання правил співжиття, виконання обов’язків щодо утримання житла.

Без шаблонів

Підсумовуючи викладене, хотілось би наголосити, що вирішення житлових спорів потребує виваженого підходу та виняткової уваги до всіх обставин справи. Як підтверджує практика, до цієї категорії спорів не можна підходити шаблонно, адже універсального алгоритму тут не існує.

У кожній конкретній справі необхідно співвідносити право на житло та право на захист і непорушність права власності. Така позиція кореспондується з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини. Нині українським судам далеко не в кожній справі вдається досягти розумного та справедливого балансу, судова практика вирішення житлових спорів залишається неоднозначною та продовжує змінюватися. Юристам‑практикам та адвокатам залишається лише тримати руку на пульсі та зважати на особливості вирішення житлових спорів під час надання правової допомоги клієнтам.