Медицина є до­во­лі специфічною галуззю, що не може не відобразитися і на регулюванні трудових відносин у ній. Так, наприклад, нормативно закріплено вимоги щодо кваліфікації та безперервного професійного розвитку лікарів, щодо стану здоров’я та охорони праці медиків, норми робочого часу та додаткові відпустки. Звісно, епідемія COVID­19 вплинула на роботу медичних працівників, і саме такі зміни в регулюванні трудових правовідносин у медичній галузі ми розглянемо в цій статті.

Командна робота

Під час епідемії медична галузь стикнулася з браком кадрів. Це пов’язано і з тим, що значно збільшилася кількість хворих, зокрема у важкому стані, і з тим, що велика кількість медичних працівників також хворіє і не може виконувати свої трудові обов’язки. Якщо на початку епідемії передбачалося, що спеціалізовану допомогу хворим із коронавірусною інфекцією надаватимуть лікарі — анестезіологи, інфекціоністи, терапевти, педіатри, то зі збільшенням кількості хворих стало очевидно, що перелічених вище спеціалістів бракує для надання допомоги всім, хто її потребує. Через це на законодавчому рівні було закріплено можливість залучення до лікування хворих на коронавірусну хворобу лікарів інших спеціальностей. Так, зокрема, Порядок реалізації програми державних гарантій медичного обслуговування населення у II–IV кварталах 2021 року, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 133 від 15 лютого 2021 року (Порядок), передбачає, що для надання медичної допомоги хворим із COVID­19 у закладах охорони здоров’я можуть створюватися анестезіологічні та неанестезіологічні команди, до яких можуть входити відповідно 1–3 лікаря будь­якої спеціальності. До неанестезіологічних команд можуть входити також лікарі­інтерни, які працюють під керівництвом лікаря відповідної команди.

Такі зміни обумовлено необхідністю забезпечити медичну допомогу всім, хто її потребує, проте вони не повною мірою узгоджуються з іншими нормативними актами. Цікаво, що кваліфікаційні характеристики далеко не всіх лікарів­спеціалістів у відповідному розділі містять положення про участь у протиепідемічних заходах, не кажучи вже про надання допомоги інфекційним хворим у цілому. Формально залучення «непрофільних» лікарів (назвемо їх так) до лікування хворих на коронавірус суперечить статті 74 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», якою встановлено, що провадити медичну діяльність можуть особи, які відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, а єдині кваліфікаційні вимоги до певних видів медичної діяльності встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Певна річ, постанова Кабінету Міністрів України, якою затверджено Порядок, «легалізує» надання «непрофільними» лікарями медичної допомоги хворим на COVID­19, проте таким чином створюється колізія в законодавстві.

Відповідно до трудового законодавства «непрофільні» лікарі не можуть залучатися до надання медичної допомоги хворим на коронавірус «примусово», крім випадків, коли відбувається переведення працівника на іншу роботу на строк до одного місяця для відвернення або ліквідації наслідків епідемії. Водночас таке переведення має бути правильно оформлено, і робота лікаря повинна оплачуватися не нижче від середнього заробітку за попереднім місцем роботи. В інших випадках переведення має бути узгоджене з працівником, ба більше, ініційоване ним, щоб уникнути необхідності попереджати працівника про зміну умов праці за 2 місяці.

Вище було розглянуто ситуацію, коли до надання допомоги хворим на коронавірусну хворобу залучалися лікарі — працівники закладів охорони здоров’я. Окрім цього, законодавчо було встановлено можливість залучення до виконання заходів, пов’язаних із протидією поширенню СOVID­19, у закладах охорони здоров’я та інших закладах, установах, пунктах, організаціях, які здійснюють відповідну діяльність, на волонтерських засадах лікарів­інтернів, а також лікарів­спеціалістів без вимог щодо атестації на надання чи підтвердження кваліфікаційної категорії. Важливим тут є саме волонтерський характер участі вказаних медичних працівників (волонтерська діяльність — це добровільна, соціально спрямована, неприбуткова діяльність), тобто вони не приймаються на роботу і, відповідно, на них не поширюється дія трудового законодавства.

Додаткові гарантії

Відповідно до статті 39 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» захворювання медичних працівників на інфекційні хвороби, пов’язані з виконанням професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження збудниками інфекційних хвороб, зокрема в процесі надання медичної допомоги хворим на інфекційні хвороби, належить до професійних захворювань, і працівники підлягають обов’язковому державному страхуванню на випадок захворювання на інфекційну хворобу. Ця норма як ніколи актуальна під час пандемії COVID­19, і законодавець закріпив додаткові гарантій для медпрацівників, задіяних у боротьбі з коронавірусом. Так, встановлено, що держава забезпечує страхові виплати працівникам державних і комунальних закладів охорони здоров’я в таких розмірах: у разі встановлення групи інвалідності протягом одного ­календарного року, що настала внаслідок захворювання COVID­19, за умови, що таке захворювання пов’язане з виконанням професійних обов’язків в умовах підвищеного ризику зараження, — залежно від встановленої працівнику групи інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності, але не менш ніж у 300­кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року; у разі смерті працівника — в 750­кратному розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року.

Окрім того, на рівні органів місцевого самоврядування також запроваджуються додаткові виплати для медиків. Наприклад, Одеська міська рада в межах цільової програми здійснює виплати медичним працівникам, які працюють у місті Одесі та захворіли на COVID­19 і пройшли амбулаторне або стаціонарне лікування. Водночас не враховується, чи пов’язано безпосереднє виконання трудових обов’язків із наданням медичної допомоги хворим на коронавірус.

У зв’язку з підвищенням навантаження на медичних працівників і збільшенням ризику для їх життя та здоров’я під час надання медичної допомоги хворим на коронавірус на законодавчому рівні було вирішено питання про підвищення оплати праці. Так, зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2020 року № 246 було встановлено доплату в розмірі до 300 % заробітної плати таким категоріям:

— медичним та іншим працівникам, які безпосередньо виконують роботи з надання медичних послуг хворим на COVID­19, працюють у закладах охорони здоров’я, що надають медичну допомогу хворим на коронавірус та уклали договір про медичне обслуговування населення за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення за відповідним переліком та обсягом медичних послуг із Національною службою здоров’я України (НСЗУ);

— медичним та іншим працівникам центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, які залучені до реагування на випадки COVID­19 та уклали договір про медичне обслуговування населення за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення за відповідним переліком та обсягом медичних послуг із Національною службою здоров’я України;

— медичним та іншим працівникам, які безпосередньо виконують роботи з надання медичної допомоги хворим на коронавірус і працюють у державних закладах охорони здоров’я, визначених у рішеннях відповідних центральних органів виконавчої влади для надання стаціонарної медичної допомоги хворим на COVID­19.

Такий розподіл за категоріями важливий тому, що відрізняються джерела фінансування вказаних доплат. Якщо в перших двох випадках доплати фінансуються з коштів, отриманих за договорами з НСЗУ, та з місцевих бюджетів, то в третьому — з коштів державного бюджету.

Окрім того, було встановлено коригувальні коефіцієнти для оплати послуг у випадку, якщо навантаження на медичну бригаду зростає, та збільшено капітаційну ставку за декларацію про вибір лікаря, що надає первинну допомогу.

Важливо звернути увагу, що перелік посад, для яких передбачено доплати, додатково встановлює кожен заклад охорони здоров’я.

Охорона праці

Надзвичайно важливим стало питання охорони праці медиків. Так, окрім звичайних ризиків у їхній роботі додався підвищений ризик зараження інфекційною хворобою. У зв’язку з цим варто наголосити на обов’язку роботодавця щодо забезпечення працівників засобами індивідуального захисту та можливості відмови працівника від дорученої роботи, якщо склалася виробнича ситуація, що становить небезпеку для життя та здоров’я такого працівника, на підставі статті 153 Кодексу законів про працю України. На жаль, навіть через рік після початку епідемії не всіх медичних працівників забезпечено засобами індивідуального захисту в повному обсязі, тож вони змушені купувати їх власним коштом. Нагадаємо, що трудовим законодавством передбачено компенсаційні виплати працівникам, якім довелося прид­бати засоби індивідуального захисту за свої гроші. На практиці, на жаль, це положення зазвичай не реалізується.

На період карантину для медичних працівників, як і для деяких інших категорій, що підлягають попередньому (під час прийняття на роботу) та періодичним (протягом трудової діяльності) медичним оглядам, такі огляди для допуску до роботи стали необов’язковими.

Нині у Верховній Раді України перебуває на розгляді проєкт Закону № 4142 «Про систему громадського здоров’я», яким, зокрема, передбачено обов’язкові профілактичні щеплення проти інфекційних хвороб, що не входять до календаря щеплень, для працівників, діяльність яких може призвести до зараження їх або поширення ними інфекційних хвороб, і можливість відсторонення нещеплених працівників від роботи. Така норма в багатьох викликала обурення, оскільки фактично обмежує реалізацію трудових прав працівників, які не бажатимуть вакцинуватися. Водночас вона узгоджується з нормою статті 46 Кодексу законів про працю України, яка передбачає можливість відсторонення працівників від роботи у випадках, перед­бачених законодавством. Звертаємо увагу, що Комітет Верховної Ради України з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування норму про обов’язкову вакцинацію не схвалив, а отже, ймовірно, у фінальній редакції законопроєкту її не буде.

Зберегти кадри

Підсумовуючи все викладене, хотілося б зазначити, що чи не вперше за часи незалежності держава нарешті звернула увагу на медичну галузь, на її основу — медичних працівників, які перебувають на передовій боротьби з коронавірусом. Саме достойні умови праці та належне регулювання трудових відносин у медичній сфері дадуть змогу Україні не втрачати такі дорогоцінні медичні кадри і більш ефективно боротися з епідемією та її наслідками.

ЛЯШЕНКО Наталя — юрист ЮКК «Де­Юре», м. Одеса

КОМЕНТАР

Пріоритет суспільного над особистим
Анастасія ЦИБУЛЬКО, юрист АО MORIS

У розпал пандемії коронавірусної хвороби задля забезпечення надання своєчасної та ква­ліфікованої медичної допомоги Міністерство охорони здоров’я України затвердило Порядок залучення лікарів­інтернів до виконання заходів, пов’язаних із протидією поширенню COVID­19. Згідно з положеннями цього Порядку залучення лікарів­інтернів відбувається виключно на волонтерських засадах, тобто добровільно та безоплатно, за наявності письмової згоди щодо залучення до протиепідемічних заходів. Лікарі­інтерни можуть працювати лише під керівництвом лікаря, який має сертифікат лікаря­спеціаліста відповідної спеціальності. Залучення лікарів­інтернів додатково обмежується фаховими особливостями та вичерпним переліком робіт, визначеним у Порядку. Таким чином, трудові відносини з інтернами не підпадають під регулювання законодавства про працю, оскільки мають волонтерський характер і не спричиняють жодних правових наслідків у разі відмови інтерна.

Також наказом Міністерства охорони здоров’я України було встановлено подовження дії посвідчень про кваліфікаційну категорію та сертифікатів спеціалістів, термін яких спливає під час дії карантину, строком на один рік після скасування карантину. Лікарям, які безпосередньо були задіяні в ліквідації епідемії коронавірусної хвороби, зараховується 50 балів до безперервного професійного розвитку за умови надання довідки від керівника закладу охорони здоров’я. Право на атестацію за таких обставин може бути реалізовано лікарями протягом шести місяців після закінчення карантину. Таким чином, можливість залучення спеціалістів передбачено відповідно до чинного трудового законодавства, проте без дотримання вимог щодо атестації, якщо вона була дійсна на момент початку карантину.

Запровадження обов’язкових профілактичних щеплень проти інфекційних хвороб, що не входять у календар щеплень, для працівників, діяльність яких може призвести до їх зараження або поширення ними інфекційних хвороб, і можливість відсторонення нещеплених працівників від роботи створюють конфлікт права на здоров’я, з одного боку, та права на працю — з іншого. По­перше, варто зауважити, що суб’єктом поширення норм законодавства є працівники, діяльність яких може призвести до їх зараження або поширення ними інфекційних хвороб. Однак для таких працівників чинним законодавством уже встановлено вимогу отримання всіх необхідних планових щеплень. Проте наразі мова йде про непланові щеплення, які в умовах пандемії можуть стати досить впливовим фактором під час вирішення питання співвідношення права на здоров’я та права на працю.

По­друге, Європейський суд з прав людини нещодавно прийняв рішення у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (скарга № 47621/13). За фабулою справи дітей заявників виключили з дошкільного навчального закладу через відсутність у них планових щеплень. Європейський суд з прав людини не визнав порушення права на освіту та розвиток дітей. Таким чином, виключення дітей визнано не формою покарання, а наслідком невиконання батьками заходів охорони здоров’я в розрізі захисту здоров’я населення.

Верховний Суд в аналогічній справі також виніс постанову, в якій визнав пріоритетним загальне благо, тобто право на здоров’я населення, над особистісним правом на освіту дітей, які не мають планових щеплень. Вимогу про обов’язкову вакцинацію населення, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, визнано законною та обґрунтованою. Тобто в цьому питанні переважає принцип важливості суспільних інтересів, а не особистих.

Таким чином, можна провести аналогію з наведеним та, підсумовуючи, зазначити, що обмеження трудових прав працівників, які не бажають вакцинуватися, буде не санкцією, а лише наслідком невиконання обов’язку, передбаченого законодавством.