10 квітня ц.р. перестало битися серце Миколи Гречківського, першого заступника голови, судді Вищого господарського суду України у відставці. Усе його життя доводить, що можна, долаючи будь­які труднощі, зберігати порядність, оптимізм, людяність та усмішку на вустах. Саме цю усмішку та неймовірну енергійність сьогодні згадують ті, кому поталанило перетнутися на життєвому шляху та в професійній діяльності з Миколою Павловичем.

Сімейна нарада

Народився Микола Гречківський 16 травня 1937 року в селі Туровець Житомирського району Житомирської області у сім’ї колгоспників. Складний передвоєнний час, розквіт сталінських репресій, які торкнулися і родини Гречківських, що згодом зіграло чи не визначальну роль у професійному виборі Миколи Павловича. Та це станеться тільки через кілька десятиліть. До того були непросте дитинство в часи війни, сільська школа, робота в колгоспі, навчання в технічному училищі № 2 міста Житомира і зрештою — робота електромотористом Асфальтно­бетонного заводу та електромонтером БМУ­55 тресту № 5 міста Житомира.

Вочевидь, навіть обіймаючи робітничу посаду, Микола Гречківський зміг проявити себе, адже коли на підприємство надійшла рознарядка скерувати кількох молодих спеціалістів для здобуття вищої освіти до Державного юридичного інституту ім. Ф.Е. Дзержинського на прокурорський факультет, він був серед кандидатів.

Та після подій 30­х років, про які в сім’ї дуже добре пам’ятали, адже рідний дядько Миколи Павловича був репресований за політичними статтями і щойно повернувся на волю, прокурорів у родині не шанували. Тож перспектива вищої освіти і професійного зростання на одній шальці терезів та біль і недовіра до працівників тоді, по суті, репресивних органів — на іншій зібрали родину на нараду, переповідає сімейну історію Павло Гречківський, член Вищої ради правосуддя, син Миколи Павловича. І, мабуть, сімейне горе, злість на владу, біль від несправедливості переважили б, якби не слова репресованого дядька: «Йди, Колю. Може, хоч один порядний прокурор у країні буде».

Тож із 1960 року Микола Гречківський — студент найкращого юридичного вишу країни.

Шлях до арбітражу

З 1964 року, після завершення навчання, Микола Павлович працює в органах прокуратури. Спочатку слідчим Олевського району, потім помічником прокурора Житомирського району Житомирської області. З 1965 року — помічником прокурора спеціальної прокуратури та прокурора військової частини — органів, які вели слідство у всіх справах, що стосувалися злочинів, пов’язаних із діяльністю секретних підприємств або вчинених на їх території. Робота непроста, некомфортна емоційно.

Тому щойно з’явилась можливість змінити спеціалізацію на цивільну, Микола Гречківський у 1968 році переходить на роботу юристом до Мінавтотрансу УРСР. Там він проходить шлях від юрисконсульта до начальника юридичного відділу. Там відбувається і перше його знайомство із системою вирішення господарських спорів.

Тут доцільно пригадати, що в Радянському Союзі приватної власності не було, всі підприємства були так чи інакше державними, а економіка — плановою. Проте цілком тривіальні спори виникали: хтось не подав вчасно вантажівки, хтось не закінчив вчасно ремонт тощо. Такі спори вирішували не суди, адже, по суті, власник був один, а арбітражі. Деякі відомства, які мали велику кількість підпорядкованих підприємств, а Мінавтотранс УРСР було саме таким, мали власні відомчі арбітражі, тому що спори виникали і між його власними підприємствами. Тож до 1977 року Микола Гречківський, будучи начальником юридичного відділу, також був і головним арбітром Мінавтотрансу УРСР.

Згодом було нетривале повернення до кримінальної юстиції. З 1977 до 1981 року Микола Гречківський працює старшим консультантом Президії Верховної Ради УРСР, де займається підготовкою матеріалів у справах про помилування. Так, за чинним тоді кримінально­процесуальним законодавством, питання про помилування розглядала Президія ВР УРСР, яка, на відміну від самої Ради, котра працювала сесійно, була постійно діючим органом влади. Можна сказати, головним законодавчим органом республіки на період між сесіями. І саме вона від імені народу могла замінити виключну міру покарання — смертну кару на найвищу міру покарання, якою тоді було позбавлення волі на строк 15 років. Попри те що смертна кара декларувалася як виключна міра відповідальності, її призначали не так уже й рідко, що цілком відповідало історичним подіям 70­х років минулого століття. А консультанти мали готувати документи для Президії, перечитуючи запити родичів, дружин, матерів засуджених до розстрілу.

І знову за можливості змінити спе­ціалізацію Микола Павлович по­вер­тається до арбітражу. На цей раз до Державного арбітражу при Раді міністрів УРСР на посаду заступника головного арбітра. І тепер уже назавжди.

Хоча й після 1981 року в трудовій книжці Миколи Гречківського будуть з’являтися нові записи, та пов’язані вони вже зі змінами в державі й системі вирішення економічних спорів.

Період трансформації

Власне, за трудовою книжкою Миколи Павловича можна відслідковувати історію розвитку і становлення господарського правосуддя.

Наприклад, наприкінці 80­х відбулася спроба Радянського Союзу підлаштуватися під нові економічні реалії, появу перших кооперативів. Тоді Державний арбітраж став самостійним органом, який більше не був «при Раді Міністрів». Відповідно, 10 грудня 1987 року Микола Гречківський став заступником головного арбітра Державного арбітражу УРСР (від 29 січня 1990 року — першим заступником).

У 1991 році, ще до проголошення Незалежності України, був ухвалений Закон УРСР «Про арбітражний суд» — у трудовій відповідний запис про призначення першим заступником голови Вищого арбітражного суду України (ВАСУ). За десять років, у 2001­му, система арбітражних судів розбудовується у триланкову (створюються суди апеляційної інстанції) і змінює назву — в трудовій Миколи Павловича зазначено: перший заступник голови Вищого господарського суду України (ВГСУ). З цієї посади Микола Гречківський і піде у відставку у 2002 році, за віком. А до того бере активну участь у становленні й інституційному зміцненні системи господарського судочинства, яка має забезпечувати економічні трансформації в державі: приватний капітал, перші акціонерні та інші господарські товариства приватного права, перші банкрутства та розбудова системи економічної конкуренції, інтелектуальна власність на винаходи та промислові зразки, напрацьовані за роки Радянського Союзу, створення з нуля ринків цінних паперів, страхування, банківської системи і нескінченного переліку таких тривіальних сьогодні явищ та інститутів.

Як досвідчений практик і перший заступник голови найвищого в системі суду, Микола Павлович входить до складу робочої групи з розробки Арбітражного процесуального кодексу України, Комісії з реформування судово­правової системи України, Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів при Президентові України. Бере участь у дискусіях щодо питань вирішення економічних спорів, зокрема й за кордоном.

Суддя, колега, наставник

«Знав я Миколу Павловича з далекого нині 1981 року, коли його було призначено заступником головного арбітра Держарбітражу при Радміні УРСР (замість Семена Кузнєцова, котрий пішов у відставку), де я на той час уже працював арбітром кілька років», — пригадує початок 40­річної дружби Микола Стахурський, голова, суддя Київського міжобласного апеляційного господарського суду у відставці. Енергійність, людяність і комунікабельність допомогли Миколі Павловичу швидко влитися в стабільний невеликий (до 50 осіб) колектив арбітражу. «Коли у 1990 році з’явилася посада першого заступника головного арбітра, на неї було призначено Миколу Павловича», — зазначає Микола Стахурський, розповідаючи, наскільки ця посада відповідала енергії та професіоналізму Миколи Гречківського.

Увесь час у цей важливий історичний проміжок не тільки для нашої держави, а й для судової системи та господарських судів зокрема, Микола Гречківський працював на передовій розробки та впровадження реформ, адже понад десять років обіймав посаду першого заступника, розповідає Микола Феодосійович.

«За 20 років спільної діяльності маю чимало приємних спогадів, пов’язаних і з участю в конференціях, круглих столах, інших професійних зібраннях, і з перевірками дотримання законодавства в судах попередніх інстанцій. Неодноразово ми спільно брали участь і в міжнародних заходах. У пам’яті виринають спільні поїздки до країн Союзу, а згодом — самостійних незалежних держав Грузії, Молдови, Білорусі, Казахстану, країн Прибалтики. Були поїздки і до інших європейських країн для перейняття досвіду, вивчення практики вирішення економічних спорів та врегулювання комерційних правовідносин. А коли такого роду заходи відбувалися в Україні, то за посадою їх організацією займався Микола Павлович. І, треба віддати належне, організатором він був від природи», — пригадує Микола Стахурський неймовірну енергійність та працездатність друга зі світлою заздрістю. Він завжди міг знайти вихід зі складних життєвих ситуацій: допомагав кому з житловим питанням, кому — з лікуванням, багатьом — зі здобуттям вищої юридичної освіти.

«Здається мені, коли дивлюся в минуле, що кожен колектив як у сфері державної служби, так і у виробничій чи іншій сфері, маючи свого Гречківського Миколу Павловича, світився б більш яскраво», — розповідає про колегу Сергій Демченко, голова ВГСУ у відставці, який у період трудової діяльності Миколи Гречківського обіймав посаду заступника головного державного арбітра, голови ВАСУ та ВГСУ відповідно. «Самим своїм життям, насиченим службовими клопотами, сімейними турботами, добротою до людей, з відкритою до навколишнього світу душею щодня показував: життя він таки любить, точніше, любить жити. І в цьому не зупинявся ніколи», — розповідає Сергій Федорович.

Досягнення в роботі, за словами Сергія Демченка, найкраще описує той факт, що він залишався на посаді першого заступника голови ВАСУ/ВГСУ попри всі трансформації, адже відомо: якщо немає досягнень, злітає й людина з посади.

А на посаді Микола Павлович почував себе впевнено і вирішував проблеми на раз. Жив, працював у відкритому режимі, не лицемірив, не наживав собі ворогів, бо вмів переконувати, розповідає Сергій Федорович: «Був настільки переконливим у спілкуванні, що вірили йому, навіть розуміючи, що це дружній розіграш. Це цінна риса для роботи з нинішньою законодавчою базою». Загалом мав веселу вдачу і потужну енергію, тому до нього йшли і з радісними звістками, і з сумними. «У таких випадках Микола Павлович ніколи не акцентував увагу на тому, що вирішення особистих питань працівників суду не входить до його службових обов’язків. Він по­батьківському сприймав негаразди інших. Ця риса характеру є обов’язковою, на мою думку, для тих, хто судить іменем держави», — підкреслює Сергій Демченко.

Не втримавшись, все ж таки пан Демченко пригадує й робочі моменти, відзначаючи набуту багаторічною практикою суддівської роботи здатність розпізнавати, які є в судовій справі документи та якого саме змісту, якщо доповідач навіть не згадував про них.

Як про вчителя­наставника говорить про Миколу Павловича Тетяна Дроботова, суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. «Я прийшла працювати до Вищого арбітражного суду України у 1998 році, і Микола Павлович зустрів мене з душевним теплом як наставник. До нього завжди можна було звернутися і за професійною порадою, і за життєвою», — розповідає Тетяна Дроботова, хоч і складно їй говорити про вчителя в минулому часі. Адже працювала Тетяна Борисівна саме в палаті з розгляду справ у порядку нагляду. Це був той період, коли всі рішення суду ухвалювалися за підписом судді та одного із заступників голови, і саме розглядом справ у порядку нагляду курував як перший заступник Микола Павлович. Його професійна мудрість, яку встиг передати за роки спільної праці, за словами Тетяни Дроботової, і сьогодні допомагає вирішувати складні спори, а завжди відкрита усмішка та оптимізм за будь­яких обставин — сприймати легше життєві труднощі. «Хоч як прикро, що йдуть Учителі, та я вдячна долі за зустріч із цією людиною на початку мого професійного шляху, за можливість доторкнутися до його життєвої мудрості та теплої енергії», — каже Тетяна Дроботова.

Мудрість і порядність Миколи Гречківського як судді відзначають і адвокати. «Мені не довелося брати участі в судових провадженнях, які слухав Микола Павлович, та всі колеги, котрі мали таку нагоду, відзначають його неймовірну порядність», — розповідає Лідія Ізовітова, голова Національної асоціації адвокатів України. Надзвичайно справедливий, педантично грамотний, неймовірно сильний внутрішньо і водночас завжди усміхнений і врівноважений, порядний — епітети, які назавжди залишаться «си­нонімами» Миколи Гречківського.

Надзвичайна порядність і профе­сіо­налізм ледь не коштували Миколі Греч­ківському відставки. Коли у 2002 році, досягнувши граничного 65­річного віку, Микола Павлович подав заяву про відставку, Верховна Рада України — а саме вона звільняла тоді з посад суддів, призначених безстроково, — не проголосувала за відповідну постанову, розповідає Анатолій Осетинський, заступник голови ВГСУ у відставці. «Хороша людина, навіщо звільняти, нехай працює», — чи то серйозно, чи то жартома сказав тодішній народний депутат України Леонід Черновецький, але парламент з першого разу не підтримав проєкт постанови про звільнення у відставку. «Таким чином, ще до липня, додаткові два місяці, Микола Гречківський залишався суддею ВГСУ», — згадує Анатолій Осетинський, додаючи, що розіграш виявився цілком у стилі Миколи Павловича, адже той мав неймовірно тонке почуття гумору та веселу вдачу.

Залишитися першим

Пішовши у відставку, Микола Гречківський продовжив цікавитися життям системи господарських судів. Останні роки Микола Павлович жив за містом, працював на землі біля будинку, від чого отримував справжню насолоду, як і від спілкування з простими сільськими людьми, з якими, попри всі регалії та посади, мав щирі приятельські стосунки, та з друзями, котрих завжди був радий приймати. «Усі відчували його щирість і тепло його щедрої душі. Хоч би де працював, проживав чи просто бував Микола Павлович, залишав по собі лише приємні спогади. А це — ознака Людини з великої літери. А він таким і був», — говорить про друга Микола Стахурський.

Першим Микола Павлович був не тільки заступником голови ВГСУ, а й юристом у до того робітничій родині. Згодом саме юридичну стезю обрали діти, онуки, племінники, для яких Микола Павлович був і наставником, і прикладом досягнень.

Про батька Павло Гречківський казав так: «Усі знають Миколу Павловича як суддю, професіонала, колегу, наставника. Та для мене він, звісно, насамперед батько. Він сформував основи світогляду, вчив відділяти насправді важливе від другорядного та працювати на совість незалежно від посади, зберігати людяність і щирість, досягнувши більшого за інших. Був прикладом того, що називається «справжня Людина». Його усмішка — те, що зігріває і надихає нас у цей непростий період, і саме таким, усміхненим, він залишиться в наших спогадах і наших серцях».

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»