Судова практика щодо нарахування відсотків за кредитним договором є багатогранною та еволюційною. Найвищий суд у системі судоустрою змінює підходи до визначення тих чи інших питань, створюючи для правників нові поля «для маневрів». В інтерв’ю «Юридичній практиці» Олег Горецький, керуючий партнер «Горецький і Партнери», аналізує найяскравіші судові рішення щодо кредитних спорів, розмірковує про їхню обґрунтованість і ділиться процесуальними хитрощами, які застосовують сторони під час розгляду цієї категорії справ.

— Пане Олеже, як відомо, Велика Палата Верховного Суду (ВС) час від часу змінює підходи до вирішення тих чи інших справ. Як еволюціонувала судова практика щодо вирішення кредитних спорів?

— Так, справді, практика Верховного Суду загалом і Великої Палати ВС зокрема є «живим організмом», який змінюється через розвиток суспільних відносин, ухвалення нового законодавства абощо. І сфера кредитних відносин у цьому плані винятком не стала.

Досить цікавою була правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6­831цс15, в частині підсудності кредитних спорів щодо проведення грошових розрахунків валютними цінностями (йдеться про укладений резидентами кредитний договір, предметом якого була іноземна валюта). Верховний Суд України звертав увагу, що цей спір не може бути розглянуто третейським судом, оскільки здійснення розрахунків валютними цінностями має публічну основу, а самі розрахунки забезпечують публічний інтерес і спрямовані саме на досягнення результату, необхідного перш за все для задоволення публічних потреб стосовно стабільності грошової одиниці — гривні.

Тобто за наявності в кредитному договорі, положеннями якого передбачено розрахунок валютними цінностями (іноземною валютою), третейського застереження банк, звернувшись до третейського суду та отримавши відповідне рішення, не міг отримати дієвого судового захисту шляхом одержання ухвали суду про надання дозволу на примусове виконання рішення третейського суду, оскільки воно суперечило публічно­приватним інтересам і такий спір не підсудний третейському суду.

Тож суди закривали провадження у справі, бо кредитний договір містив третейське застереження.

Це зумовлювало ситуацію, коли банк, перш ніж подавати позов про стягнення заборгованості за кредитним договором, повинен був спочатку звернутися до суду з позовом про визнання недійсними умов кредитного договору, які містять третейське застереження, а вже потім звертатися до суду з позовом про стягнення заборгованості.

Однак Велика Палата ВС у постанові від 12 серпня 2018 року у справі № 755/11648/15­ц ухвалила правовий висновок про відступлення від раніше сформованої позиції щодо підсудності кредитних спорів третейським судам, зазначивши, що на етапі узгодження предмета і умов кредитного договору позичальник та кредитор як рівноправні сторони у правовідносинах і суб’єкти приватного права, діючи вільно, на власний розсуд визначили його істотну умову (ціну договору) у вигляді грошової одиниці певної держави (іноземної валюти), що може використовуватися як засіб розрахунку в Україні, тобто є об’єктом цивільних прав. Тому проведення грошових розрахунків за кредитним договором чи їх нездійснення згідно з умовами такого договору, незалежно від валюти кредитування, свідчить, що ці правовідносини мають суто цивільно­правовий, приватний характер і не можуть бути віднесені до тих, які мають публічно­правове значення.

На мою думку, відступ Великої Палати ВС від раніше зробленого правового висновку в частині підсудності валютних кредитних спорів є позитивним моментом в юридичній практиці, спрямованим на забезпечення правової визначеності та захисту інтересів кредитора.

— Наскільки обґрунтованими є рішення ВС про відступлення від попередніх правових позицій?

— Можливість Верховного Суду ухвалювати рішення про відступлення від раніше сформованих правових позицій є досить дискусійною на сьогодні.

З одного боку, ВС повинен забезпечити принцип єдності судової практики, а з іншого — повно, всебічно й ефективно визначити норми права та порядок вирішення спору, які мають застосувати суди нижчих інстанцій.

Тому ВС лише у виключних випадках ухвалює рішення про відступлення від раніше прийнятих правових позицій, вказуючи в ньому відповідне обґрунтування.

— Як змінилася судова практика в питанні нарахування відсотків за кредитними договорами?

— У цьому контексті можна виділити багато аспектів. Я зупинюся на одному з найбільш знакових.

Варто звернути увагу на правовий висновок Великої Палати ВС, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12. Велика Палата вказала, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі висунення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу (ЦК) України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечено частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У постанові від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 Велика Палата Верховного Суду ухвалює рішення про відступлення від вказаної правової позиції.

Так, відносини щодо сплати відсотків за надання боржнику можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовано частиною 1 статті 1048 ЦК України. Такі відсотки є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором і законодавством умовах, тобто в межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовано законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною 1 статті 1050 ЦК України застосуванню в таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. Відповідно до цієї статті на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не визначено договором або законом. Відсотки, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме за наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто відсотки, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною 2 статті 625 ЦК України, є спеціальним видом відповідальності. На відміну від відсотків, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми щодо цивільно­правової відповідальності.

Окремо Велика Палата ВС у зазначеній правовій позиції звернула увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини 1 статті 1048 ЦК України й охоронна норма частини 2 статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення з боржника підлягають стягненню вiдсотки від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини 1 статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні вiдсотки відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові в разі порушення зобов`язання, тобто як захід відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Цікавим у цьому контексті є рішення Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/6426/16. 26 квітня 2021 року Суд виніс ухвалу, якою закрив касаційне провадження.

Наша компанія представляла в цьому спорі інтереси банку. Суд апеляційної інстанції  задовольнив апеляційну скаргу банку, скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов кредитора, зокрема в частині нарахованих відсотків.

Боржник оскаржив рішення в касаційній інстанції, посилаючись серед іншого на висновки, зроблені ВС раніше щодо порядку нарахування відсотків у межах погодженого сторонами строку кредитування або до пред’явлення вимоги. Водночас ВС дійшов висновку про відсутність подібності правовідносин у справах, на які посилався скаржник, зі справою, яку переглядав Суд, і закрив касаційне провадження.

— Які процесуальні інструменти застосовують сторони в цій категорії справ? Яких заходів слід вжити, щоб запобігти всім процесуальним ризикам та якомога ефективніше захистити інтереси клієнта?

— У кредитних спорах сторони, спираючись на принцип змагальності, дуже часто застосовують різноманітні хитрощі, спрямовані як на затягування судового процесу, так і на ухилення від виконання взятих на себе зобов’язань.

Досить цікавим для нашої компанії є кейс щодо представництва інтересів одного з банків про стягнення з акціонерного товариства «У», державного підприємства «Д» заборгованості за кредитним договором.

Так, спочатку АТ «У» застосувало тактику відсутності в нього обов’язку відповідати за борговими зобов’язаннями ДП «Д» з причин не набуття в повному обсязі всіх прав та обов’язків внаслідок реорганізації, звертаючи в судовому процесі увагу на відсутність передавального акта.

У цьому питанні крапку поставив Верховний Суд у складі Великої Палати, виклавши в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17 правову позицію, згідно з якою АТ «У» є правонаступником щодо прав та обов’язків ДП «Д».

Потім відповідач починає застосовувати тактику, спрямовану на зменшення розміру боргу, вказавши на відсутність у банку підстав для нарахування відсотків за кредиту.

Загалом у такій категорії справ боржники намагаються затягнути судовий процес, подаючи клопотання про призначення судової експертизи, обґрунтовуючи це необхідністю застосування спеціальних знань для перерахування суми боргу та відсотків. Нерідко суд призначає такі експертизи, і судовий процес на рік­півтора зупиняється до підготовки висновку експертами.

Також боржники вдаються до спроб визнати кредитні договори недійсними, неукладеними тощо. Унаслідок цього з’являються вже інші судові провадження, де позивачем є боржник, а розгляд основної справи про стягнення з нього коштів зупиняється. Тож судовий процес щодо стягнення з боржника коштів може затягнутися на роки.

У такому випадку іншій стороні потрібно постійно відслідковувати появу нових судових процесів за ініціативи боржника та вчасно реагувати на них, адже досить часто ці ініціативи не мають серйозного юридичного підґрунтя.

Чинним процесуальним законодавством визначено обов’язок суду вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами учасником процесу, зокрема це стосується і подання безпідставних клопотань і позовів, у результаті чого суд може винести окрему ухвалу. Про цей механізм також не слід забувати.

Бесіду вела Христина ПОШЕЛЮЖНА, «Юридична практика»