Стрімке впровадження принципу змагальності, зокрема в сучасному господарському процесі, зумовлює те, що сторони грають основну роль у визначенні предмету доказування та активно користуються всіма відповідними процесуальними засобами. Зазвичай така проактивність учасників процесу допомагає ефективному виконанню основного завдання господарського судочинства. Однак аналіз актуальної судової практики розгляду судами спорів, які виникають під час оскарження рішень щодо недобросовісної конкуренції, свідчить про те, що досить часто ігнорується специфіка цієї категорії справ, а це має наслідком перебирання судами невластивих їм повноважень Антимонопольного комітету України (АМКУ).

Видатний німецький правознавець Рудольф фон Ієрінг в одній зі своїх праць колись влучно зазначив: «Скільки разів траплялося, що те чи інше розподілення тягаря доказування вирішувало долю права». Під тягарем доказування прийнято розуміти покладення на особу обов’язку щодо доведення фактів, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Цей тягар не є статичним, переходить від однієї сторони до іншої, залежно від необхідності наводити обґрунтування своєї позиції, та тісно пов’язаний з не новою, але важливою процесуальною категорією стандарту доказування. Якщо коротко охарактеризувати співвідношення зазначених понять, то тягар доказування дає відповідь на запитання: хто повинен довести ту чи іншу обставину? А стандарт доказування має відповісти, якою саме мірою потрібно доводити. Водночас застосування судом певного стандарту доказування не завжди має на меті достовірно встановити якусь обставину,а лише де­монструє те, чи змогли сторони успішно виконати покладений на них обов’язок доказування.

Рівень вимог

У світовій судовій практиці існує загальноприйнята градація стандартів доказування: високий, або «поза розумним сумнівом», підвищений — «ясні та переконливі докази», базовий, або «баланс імовірностей», понижений, або «достатні підстави», та низький — «розумні підозри». В юридичній площині ми звикли до того, що докази суд оцінює за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному, всебічному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. І це стало абсолютним для нас. Утім, абсолютність внутрішнього переконання судді в поєднанні з часто недостатньо обґрунтованою мотивувальною частиною судового рішення зумовлює появу сумнівів у правильності надання судом оцінки доказів. Тимчасом як застосування конкретного стандарту доказування, його означення в судовому рішенні слугує методом профілактики суддівських помилок та зменшує ймовірність ухвалення протилежних рішень в однотипних справах.

Повернімося тепер до питання, як господарські суди встановлюють факти під час перегляду рішень щодо недобросовісної конкуренції. Досить часто суди першої та апеляційної інстанцій висувають до відповідача високі вимоги в частині доказування, які можна цілком прирівняти до вимог у кримінальному процесі. Як правило, суди призначають експертизи, предметом яких є дослідження, наприклад, зареєстрованих об’єктів інтелектуальної власності. Тоді як правильність кваліфікації АМКУ виявленого порушення залежить, крім іншого, від загальної схожості упаковки (пакування) товарів відповідних суб’єктів. АМКУ, будучи відповідно до закону державним органом зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції, як доказ можливості змішування комерційних позначень суб’єктів господарювання надає суду соціологічні опитування споживачів відповідної продукції. Натомість суди критично оцінюють такий доказ, вимагаючи від сторін довести наявність порушення іншими засобами доказування, наслідком чого є скасування рішень спеціального органу. Яскравим прикладом застосування такого стандарту доказування в наведеній категорії справ слугує постанова Північного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року у справі № 910/15222/18, в якій суд із власної ініціативи призначив судову експертизу та поклав її висновок в основу судового рішення про скасування рішення АМКУ. Надалі постановою від 10 березня 2021 року Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, резюмувавши: «Як місцевому, так і апеляційному господарським судам належало не перебирати на себе не притаманні судам функції органів АМКУ, а лише перевірити наявність чи відсутність передбачених статтею 59 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення ведення бізнесу та залучення інвестицій емітентами цінних паперів» підстав для визнання рішення АМКУ недійсним». Аналогічно в іншій, відомій на загал справі, що стосується захисту прав на комерційне позначення, рішення в якій буде оскаржено у Верховному Суді, апеляційний господарський суд не погодився з висновком соціологічного дослідження, яке проводив АМКУ, у зв’язку з чим скасував його рішення. Уже традиційно судовий вердикт було обґрунтовано висновком судової експертизи об’єктів інтелектуальної власності та сказано про недоведення відповідачем належними та допустимими доказами можливості змішування споживачами продукції суб’єктів, що конкурують.

Вагомість доказів

Застосування господарськими судами високого стандарту доказування «поза розумним сумнівом» під час перегляду рішень про недобросовісну конкуренцію не є виправданим з огляду на встановлену в частині 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України вірогідність доказів. Категорія вірогідності доказів є близькою до стандарту «баланс імовірностей», суть якого полягає в тому, що сторона, на яку покладено тягар доказування, повинна переконати суд в тому, що її докази й аргументація є більш вірогідними, ніж докази, надані на спростування її позиції. У зв’язку з цим не можна визнати правильною думку, яка інколи озвучується на тематичних заходах як пояснення застосування найвищого стандарту доказування, про те, що відповідальність у конкурентних справах є «квазікримінальною» за своєю природою. Крім того, в господарських справах Верховний Суд неодноразово зазначав, що принципу змагальності в господарському судочинстві найбільшою мірою відповідає стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням наданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 916/2403/18). Натомість стандарт доказування «поза розумним сумнівом» означає, що сукупність обставин справи, встановлена судом, виключає будь­яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду. Для дотримання цього стандарту доказування недостатньо, щоб версія однієї сторони була більш вірогідною за версію іншої. У кримінальному судочинстві законодавець вимагає, щоб будь­який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, було спростовано фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і щоб єдиною версією, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, була версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за висунутим обвинуваченням. Тобто стандарт «поза розумним сумнівом» вимагає майже абсолютної впевненості суду в правоті позиції обвинувачення. У преамбулі Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» зазначено, що цей закон визначає правові засади захисту суб’єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції. У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 910/15222/18 найвищий суд у системі судоустрою слушно зазначив, що у вирішенні питань недобросовісної конкуренції орієнтуватися належить на звичайного пересічного споживача. Вочевидь, можливість (імовірність) сплутування пересічним споживачем продукції різних виробників не має доводитися висновком судової експертизи у сфері інтелектуальної власності.

Адекватний стандарт

Через різну правову природу правовідносин, які регулюються кримінальним та господарським правом, у справах про оскарження рішень щодо недобросовісної конкуренції не може застосовуватися найвищий стандарт судового доказування. Тож для обрання правильного стандарту доказування у справах наведеної категорії підлягає врахуванню конституційна оцінка цінностей, що захищаються в суді, сучасні усталені положення в галузі господарського процесуального права, актуальна судова практика найвищого суду та міжнародні стандарти правосуддя.

ОГНЕВ’ЮК Тетяна — юрист практики інтелектуальної власності Sayenko Kharenko, адвокат, доцент кафедри цивільного права та процесу УДФСУ, к.ю.н.