Оскільки непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист, розгляд спору, який підпадає під правила адміністративного судочинства, має завершитися за правилами цивільного судочинства

Велика Палата Верховного Суду розглянула 20 листопада 2019 року у письмовому провадженні справу за позовом гр–на З. до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Н» гр–на В. — про скасування рішення та зобов’язання вчинити дії, за касаційною скаргою гр–на З. на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 7 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року.

Історія справи

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог

1. 14 грудня 2017 року гр–н З. звернувся до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Н» (уповноважена особа Фонду), в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду гр–на В. від 13 листопада 2015 року в частині визнання нікчемним договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року та правочину щодо перерахування коштів у сумі 180 000 грн на поточний рахунок № * за договором банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, а також зобов’язати уповноважену особу Фонду гр–на Л. включити позивача до переліку вкладників публічного акціонерного товариства «Банк «Н» (ПАТ «Банк «Н»), які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

2. Позовна заява мотивована тим, що 17 вересня 2015 року між позивачем та ПАТ «Банк «Н» було укладено договір банківського рахунку фізичної особи № ** (договір). За умовами цього договору банк відкрив позивачу поточний рахунок № *** у національній валюті та/або іноземній валюті. 17 вересня 2015 року на виконання договору позики від 1 червня 2015 року, укладеного між позивачем як позикодавцем та гр–ном Ч. як позичальником, на поточний рахунок позивача від гр–на Ч. були зараховані грошові кошти в розмірі 180 000 грн. Однак уповноважена особа Фонду гр–н В. повідомив позивача про нікчемність договору банківського рахунку від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів на рахунок останнього та про нікчемність договору банківського вкладу, укладеного з позивачем 17 вересня 2015 року. На думку гр–на З., наказ відповідача «Щодо заходів, пов’язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів)» від 13 листопада 2015 року № **** та дії уповноваженої особи Фонду щодо невключення позивача до переліку вкладників банку є протиправними та безпідставними, тому він підлягає включенню у перелік вкладників як такий, що має право на отримання гарантованої суми вкладу відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 7 червня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

4. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір банківського рахунку від 17 вересня 2015 року, укладений між гр–ном З. та ПАТ «Банк «Н», і правочин від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 180 000 грн з поточного рахунку гр–на Ч. на поточний рахунок гр–на З. із призначенням платежу «Повернення безвідсоткової позики згідно з договором б/н від 1 червня 2015 року без податку на додану вартість» було визнано нікчемними на підставі вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

5. Постановою Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 7 червня 2018 року скасоване. Провадження у справі закрите на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України.

6. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що пред’явлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, враховуючи, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду є публічно–правовим і не є спором у зв’язку з процесом ліквідації банку, який має іншій характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме — організації виплат відшкодування за вкладами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. У жовтні 2018 року гр–н З. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 7 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що суди не в повному обсязі з’ясували обставини справи та неправильно застосували норми матеріального та процесуального права.

8. При цьому суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач уже звертався за захистом своїх прав до адміністративного суду з позовом про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов’язання вчинити дії, предметом якого було протиправне невключення гр–на З. до переліку вкладників (без зазначення у такому позові інших сторін, а також розміру та дати вкладу), однак йому було відмовлено у прийнятті позовної заяви з посиланням на підвідомчість такої справи судам господарської юрисдикції. Судом апеляційної інстанції не роз’яснено, до юрисдикції якого суду йому необхідно звертатися з цим позовом. При цьому позивач захищає свій майновий інтерес як споживач фінансової послуги та намагається відновити своє порушене майнове право на грошові кошти, розміщені в ПАТ «Банк «Н» на його рахунку. Наявний у цій справі спір є приватноправовим, оскільки виник з цивільно–правового договору банківського рахунку (вкладу), а відповідач своїм рішенням відмовився виконувати зобов’язання банку перед ним. Дії уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Н» В., оформлені наказом від 13 листопада 2015 року № **** про визнання нікчемними правочинів з укладення договору № ** банківського рахунку та трансакції щодо зарахування на його рахунок грошових коштів, є неправомірними і такими, що суперечить вимогам законодавства, адже зарахування коштів на банківський рахунок не є правочином. Крім того, з вимогою про нікчемність правочину (договору банківського рахунку) має звертатися Фонд гарантування вкладів фізичних осіб шляхом пред’явлення позову в загальному порядку, передбаченому статтею 228 Цивільного кодексу (ЦК) України. Позивача протиправно не включено до переліку вкладників банку, яким має бути здійснено гарантоване законом відшкодування коштів.

<…>

Позиція Верховного Суду

14. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

15. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

16. Згідно із статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

17. За вимогами частини 1 статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

18. Частиною 1 статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

19. Відповідно до статей 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

20. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно–правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно–правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

21. Статті 3 та 17 КАС України (у редакції, чинній на час подання позову) регламентували, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно–правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цього суб’єкта, відповідно, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

22. Отже, основною ознакою публічно–правових спорів є участь у них як сторони суб’єкта владних повноважень. Суб’єкт владних повноважень — це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними публічно–владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

23. Характерною ознакою публічно–правових спорів є сфера їх виникнення — публічно–правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов’язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов’язаних з реалізацією публічної влади.

24. Публічно–правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

25. Вищенаведені спірні правовідносини у цій справі врегульовано Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

26. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація — це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом.

27. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку — це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

28. Отже, у спорах, пов’язаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов’язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним у відношенні інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

29. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

30. Зокрема, згідно з пунктами 1, 2 частини 5 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку.

31. Відповідно до частини 2 статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси.

32. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України (НБУ), визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв’язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно–правовими актами Фонду та НБУ (стаття 1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

33. Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою за 200 000 грн.

34. Виконання зобов’язань Фонду перед вкладниками здійснюється Фондом з дотриманням вимог щодо найменших витрат Фонду та збитків для вкладників у спосіб, визначений цим Законом, у тому числі шляхом передачі активів і зобов’язань банку приймаючому банку, продажу банку, створення перехідного банку протягом дії тимчасової адміністрації або виплати відшкодування вкладникам після ухвалення рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку.

35. Згідно з положеннями статті 27 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно–правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

36. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується, виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

37. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини 4 статті 26 цього Закону.

38. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», для виконання Фондом відповідних зобов’язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб’єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.

39. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію — визначення суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

40. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно–правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме — організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини 2 статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

41. При цьому Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб.

42. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що вказаний спір, наявність якого обґрунтовано позивачем у вказаному позові, за своєю правовою природою стосується саме формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження такого реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, а отже, є публічно–правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною 1 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» граничного розміру відшкодування за вкладами.

43. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та від 7 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17.

44. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

45. Разом із тим у касаційній скарзі позивач зазначив, що звертався з цим позовом і до Окружного адміністративного суду м. Києва, проте останній відмовив йому у відкритті провадження у справі згідно з ухвалою від 5 серпня 2016 року, яка мотивована тим, що даний спір підсудний місцевому господарському суду.

46. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на висновок про наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цього спору вказана відмова у відкритті провадження у справі за правилами адміністративного судочинства за аналогічними вимогами позивача поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

47. Як вказує Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, параграф 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, параграф 230).

48. Згідно із статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

49. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (параграфи 27–28, 38–40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (параграфи 13–14, 23, 25–26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (параграфи 116, 119, 122–125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз’яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (параграфи 13, 18–24).

50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національних судів створила позивачеві перешкоди у реалізації права на судовий захист. Тому з огляду на наведену вище аргументацію доходить висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.

51. Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

52. Тому доводи касаційної скарги стосовно встановлення фактичних обставин справи, які не були встановлені судом апеляційної інстанції, рішення якого оскаржує позивач, не можуть бути досліджені судом касаційної інстанції.

53. Щодо вищевказаного позову в частині вимог про визнання протиправним та скасування наказу (рішення) уповноваженої особи Фонду в частині визнання нікчемним договору банківського рахунку та правочину щодо перерахування коштів, Велика Палата Верховного Суду констатує наступне.

54. Згідно із частинами 2, 10 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов’язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною 3 цієї статті.

55. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними.

56. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення (наказу, розпорядження, повідомлення тощо) уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частина 2 статті 215 ЦК України та частина 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи проведена передбачена частиною 2 статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийняте уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.

57. Зазначене рішення не створює жодних обов’язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), а тому не може порушувати будь–які права цих осіб унаслідок прийняття такого рішення. Таким чином, права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку (наказу, розпорядження, повідомлення тощо), сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.

58. Отже, встановлена правова природа зазначеного рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визначення його протиправності, а тому ці позовні вимоги не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в адміністративних судах).

59. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/12294/16, від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 4 липня 2018 року у справі № 815/5392/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1061/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 805/5104/15-а.

60. При цьому вищенаведені висновки також не були враховані судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року.

61. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

62. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частини 6 статті 411 ЦПК України).

63. Частиною 4 статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

64. Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

65. Згідно з частиною 4 статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

66. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог гр–на З. про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

67. У частині вирішення позовних вимог про зобов’язання уповноваженої особи Фонду включити
гр–на З. до переліку вкладників Банку постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року належить скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.

68. Щодо судових витрат

69. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

70. Оскільки зміна вказаної мотивувальної частини постанови Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року не тягне зміни розподілу судових витрат, Верховний Суд не змінює розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 402–404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

— касаційну скаргу гр–на З. задовольнити частково;

— змінити постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року в частині позовних вимог гр–на З. до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Н» про визнання протиправним та скасування наказу щодо визнання правочинів нікчемними, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови;

— у частині позовних вимог гр–на З. до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Н» про зобов’язання уповноваженої особи Фонду включити до переліку вкладників Банку постанову Апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2018 року скасувати, справу в цій частині направити для продовження розгляду до Київського апеляційного суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 20 листопада 2019 року. Справа № 761/46959/17. Суддя-доповідач — Ткачук О.С. Судді — Антонюк Н.О., Анцупова Т.О., Бакуліна С.В., Британчук В.В., Власов Ю.Л., Гриців М.І., Гудима Д.А., Єленіна Ж.М., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Лященко Н.П., Прокопенко О.Б., Пророк В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновська О.Г.)