Право спільної сумісної власності подружжя являє собою комплекс цивільно–правових норм, які регулюють відносини між подружжям як юридично рівними учасниками, що мають автономію волі і майнову самостійність з приводу володіння, користування та розпорядження майном, придбаним ними у період шлюбу на спільні кошти. Юридична рівність сторін — один із основних принципів, які визначають правовий статус суб’єктів приватного права, тому жоден правочин, у тому числі укладений між подружжям, не може вплинути на їх юридично рівне становище.

За недійсністю — до суду

У розвиток положень загальної норми абзацу 1 частини 2 статті 369 Цивільного кодексу (ЦК) України спеціальні правила статті 65 Сімейного кодексу (СК) України визначають правові засади здійснення права розпорядження спільною сумісною власністю подружжя і передбачають наявність взаємної згоди обох із членів подружжя при здійсненні розпорядження.

З огляду на те, що велика кількість здійснених під час шлюбу правочинів щодо розпорядження спільним майном спрямована на задоволення звичайних повсякденних побутових потреб, недоцільно зобов’язувати обох із подружжя безпосередньо брати участь у вчиненні таких правочинів. У зв’язку з цим частина 2 статті 65 СК України встановлює правову презумпцію наявності згоди іншого з подружжя при вчиненні одним із них правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Однак, на відміну від норми частини 4 статті 369 ЦК України, яка дозволяє співвласникам пред’являти позов про визнання недійсним будь–якого правочину, укладеного іншим співвласником без необхідних повноважень, частина 2 статті 65 СК України надає можливість другому з подружжя на цій підставі звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, тільки якщо цей правочин виходить за рамки дрібного побутового правочину. Такий правочин може бути визнаний недійсним, якщо позивач звернеться до суду з відповідним позовом і доведе наявність підстав недійсності такого правочину. У цьому разі саме позивач повинен довести, що правочин був здійснений іншим із подружжя без його згоди і не в інтересах сім’ї.

Судова практика з питань оскарження правочинів, вчинених без згоди одного з подружжя, не може похвалитися сталими підходами.

Так, у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 і від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України виклав правову позицію, згідно з якою «укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого із подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа — контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».

Однак Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 відступила від такої позиції, вказавши, що «відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і, відповідно до частини 4 статті 369, статті 215 ЦК України, надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору».

Помилкові угоди

Цікавою також є судова практика визнання недійсною нотаріально завіреної заяви про надання згоди на відчуження спільного сумісного майна подружжя у зв’язку з його здійсненням під впливом помилки.

Так, Верховний Суд України, скасовуючи рішення судів нижчих інстанцій у справі № 522/2038/14 і відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсною заяви про надання згоди на укладення договору купівлі–продажу квартири, в постанові від 12 жовтня 2016 року зазначив, що «…правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення.

Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним».

Розглядаючи спори про визнання недійсними правочинів, укладених одним із подружжя без згоди іншого, і витребування майна, суди, як правило, стають на бік добросовісного набувача. Показовою тут є постанова Верховного Суду від 3 травня 2018 року у справі № 755/20923/14, в якій вказується на неможливість витребування спільного сумісного майна у добросовісного набувача за позовом того з подружжя, хто не давав письмової згоди на його відчуження. У цьому разі у другого з подружжя виникає право на відповідну компенсацію.

Згідно з частиною 4 статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, було використане в інтересах сім’ї. У цьому разі йдеться про виникнення обов’язкових, а не майнових правовідносин за участю одного з подружжя. Такий підхід, у першу чергу, спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той із подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір був укладений в інтересах сім’ї. Наприклад, той із подружжя, хто укладає договір позики, не розпоряджається майном, а бере на себе обов’язок щодо повернення предмета позики. Таке зобов’язання може поширюватися і на іншого з подружжя, якщо дії учасника договору здійснювалися в інтересах сім’ї.

Таким чином, правочин, укладений одним із подружжя без письмової згоди другого з подружжя, не є автоматично неукладеним та/або недійсним (нікчемний правочин). При цьому частини 3 і 4 статті 65 СК України передбачають можливість визнання недійсним договору, укладеного одним із подружжя без згоди іншого з подружжя, однак недійсність такого договору може бути встановлена на основі судового акта, який набув законної сили, і тільки за умови доведення позивачем наявності умов його недійсності.

Галина ЛЕФОР, адвокат ЮФ «Ілляшев  та Партнери»

Спеціально для «Судового вісника»