Віталій ДУДІН

«Судовий вісник»

Цьогорічна парламентська виборча кампанія застала багатьох зненацька. Усупереч очікуванням громадяни підуть на вибори за старим нереформованим законодавством, яке зберігає численні недоліки. Розв’язувати ці проблеми доведеться судам. Початок виборчої кампанії ознаменувався масовим зверненням до судів у зв’язку з оскарженням відмови в реєстрації кандидатів у народні депутати України. Левова частка позовів стосувалася відмови через недоліки у поданих документах, оплату застави неналежною особою, порушення вимоги щодо проживання на території України протягом останніх п’яти років тощо.

Чимало осіб (у тому числі нинішні народні обранці) не були допущені до виборів через одну–єдину помилку — відсутність у заяві осіб про самовисування зобов’язання у разі обрання до парламенту припинити діяльність чи скласти представницький мандат, які відповідно до Конституції та законів України є несумісними з мандатом народного депутата України. Це передбачає пункт 1 частини 2 статті 55 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (Закон).

Безперечно, одне з найцікавіших рішень було винесене Верховним Судом (ВС). Йдеться про постанову Касаційного адміністративного суду у складі ВС від 18 червня 2019 року у справі № 855/150/19. Це рішення може стати у нагоді всім, хто бере участь у виборчих кампаніях. У ньому Суд, зокрема, висловився щодо того, яке значення мають примірні зразки документів, що вважається неточністю у поданих документах і якими є повноваження суду у відновленні виборчих прав.

Громадянин звернувся до Шостого апеляційного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центральної виборчої комісії (відповідач, ЦВК) про (1) визнання протиправною та скасування постанови ЦВК від 12 червня 2019 року № * про відмову в реєстрації кандидата у народні депутати України даної особи, висунутого в порядку самовисування в одномандатному виборчому окрузі № * на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року; (2) зобов’язання відповідача зареєструвати особу кандидатом у народні депутати України, висунутим у порядку самовисування в одномандатному виборчому окрузі № * на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року на підставі раніше поданих документів.

Підставою відмови було те, що заява для самовисування та реєстрації громадянина України як кандидата у народні депутати України не містила зобов’язання, у разі обрання його до парламенту, скласти представницький мандат, який несумісний з мандатом народного депутата України. У свою чергу, позивач наполягав, що у заяві зазначено про намір у разі обрання припинити діяльність, яка є несумісною з мандатом народного депутата України, та про відсутність у нього представницького мандата. Логіка проста: якщо представницького мандата немає, то і зобов’язуватись скласти його не потрібно. Окрім того, бажання припинити «несумісну» діяльність за своїм змістом має включати і відмову від іншого мандата (адже термін «діяльність» є ширшим). Деякі аргументи мали «філологічний» характер: відповідна норма статті 55 Закону вимагає заявити про намір припинити діяльність «чи» скласти мандат. Проте Шостий апеляційний адміністративний суд як суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив.

Окрім того, позивач зазначив, що заяву ним було складено та подано до ЦВК на підставі зразка, який було розміщено на офіційному сайті ЦВК і до 1 червня 2019 року не вимагав зазначення у заяві зобов’язання скласти представницький мандат, що несумісний з мандатом народного депутата України.

У відзиві на апеляційну скаргу позиція ЦВК була принциповою: відсутність у заяві фрази про готовність скласти інший представницький мандат кваліфікується як неподання відповідної заяви.

Важливо, що протягом виборчої кампанії було змінено форму заяви. Перший зразок не вимагав зазначення у заяві зобов’язання скласти представницький мандат, що несумісний з мандатом народного депутата України (достатньо було вказати про відсутність мандата). Тоді як другий варіант відповідну вимогу містив. Ситуація була б менш спірною, якби заява подавалась до 1 червня, тобто за старим зразком. Але суд знайшов аргументи на користь самовисуванця.

По–перше, зразок та форму заяви для реєстрації кандидата у народні депутати України окремо законодавчо не затверджено. Зразок заяви, що міститься на сайті ЦВК, має рекомендаційний характер, про що зазначено безпосередньо на зразку. Тому відповідність чи невідповідність цьому зразку не має суттєвого юридичного значення.

По–друге, Суд відзначив, що позивач на час подачі документів для реєстрації в народні депутати України не мав представницького мандата, який відповідно до Конституції та законів України є не сумісним з мандатом народного депутата України, про що ним і зазначено в заяві.

По–третє, було взято до уваги, що конструкція диспозиції пункту 1 частини 2 статті 55 Закону після словосполучення «припинити діяльність» та перед словосполученням «скласти представницький мандат» містить сполучник «чи», який не є тотожним сполучникам «і», «та». На переконання Верховного Суду, заява містила всі необхідні відомості.

По–четверте, вищенаведений Закон прямо не містить приписів щодо можливості відмови у реєстрації за наявності помилок і неточностей: «Якщо у документі пропущена буква або слово, використано невдалий чи неточний термін, словосполучення або не тотожне речення, це не є перешкодою для розуміння змісту викладених даних, але викладена інформація спрямована на виконання норми законодавства, тоді це має вважатися помилкою, що підлягає виправленню або уточненню».

При цьому Суд зазначив, що згідно з положеннями Закону України «Про Центральну виборчу комісію», прийняття рішень про реєстрацію кандидата у народні депутати України належить до виключної компетенції Центральної виборчої комісії як колегіального органу. Орган має дискреційні повноваження, що дозволяє йому діяти на власний розсуд. Отже, було ухвалене рішення зобов’язати ЦВК повторно розглянути документи щодо реєстрації позивача з урахуванням висновків Суду.