Про неоднаковий підхід ВРП щодо рекомендації суддів — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Судовий вісник №6 » Про неоднаковий підхід ВРП щодо рекомендації суддів

Про неоднаковий підхід ВРП щодо рекомендації суддів

Оскаржуване рішення Вищої ради правосуддя не містить належного обґрунтування щодо неоднакового вирішення питання про внесення подання про призначення суддів, які входили до складу колегії суддів в одній і тій самій справі, 
та яким чином саме дії позивача при вирішенні справи, на відміну від дій інших членів колегії, можуть негативно вплинути 
на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з призначенням його на посаду судді, а отже, воно не відповідає критеріям обґрунтованості, рівності та пропорційності, передбаченим пунктами 3, 7, 8 частини 2 статті 2 КАС України

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом грна В. до Вищої ради правосуддя — про визнання незаконним та скасування рішення від 10 жовтня 2017 року  * та зобовязання вчинити певні дії, встановив таке.

Грн В. звернувся до Вищого адміністративного суду України з адміністративним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя (ВРП) від 10 жовтня 2017 року  * про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зобовязати Вищу раду правосуддя прийняти рішення про внесення Президентові України подання про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.

В обґрунтування позовних вимог вказав, що оскаржене рішення Вищої ради правосуддя прийняте відповідачем:

— без додержання принципу рівності, гарантованого статтями 21, 24 Конституції України, є свавільним (через протилежне вирішення абсолютно тотожного питання щодо двох інших суддів);

— з порушенням закріплених у статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (Конвенція) принципів обєктивності та справедливості (через фактичне позбавлення/обмеження неправомірними діями та бездіяльністю істотних прав позивача у процесі прийняття рішення);

— без додержання права позивача на повагу до приватного життя, яке гарантоване статею 8 Конвенції, всупереч принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України (через застосування закону, який не відповідає критеріям якості та передбачуваності);

— всупереч вимогам статті 1291 Конституції України, статті 6 Конвенції щодо необхідності додержання принципу правової певності та обовязковості судових рішень (через свавільне неврахування судових рішень усіх інстанцій, що набрали законної сили, а також відсутності вироку на підтвердження умислу у діях позивача);

— у спосіб та на підставі законодавства, що суперечить положенням статей 21, 24 Конституції України та статті 6 Конвенції (через застосування закону, який становить у нерівне положення суддів, призначених безстроково та суддів, що призначені строком нароків, зокрема, відсутності строків давнини).

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10 листопада 2017 року відкрите провадження у справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України, відповідно до пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2 червня 2017 року  1402-VIІІ Вищий адміністративний суд України припинив свою діяльність.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» віджовтня 2017 року  2147-VIІІ, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України шляхом викладення його в іншій редакції.

Відповідно до підпункту 5 пункту 1 розділу VII перехідних положень КАС України позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У звязку з початком роботи Верховного Суду матеріали справисічня 2018 року передано до Верховного Суду та визначені Єдиною судовою інформаційнотелекомунікаційною системою суддідоповідачу.

18 січня 2018 року на адресу суду надійшла заява позивача про зміну позовних вимог, в якій він просив визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року  * про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зобовязати Вищу раду правосуддя прийняти рішення про внесення Президентові України подання про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.

Ухвалою Верховного Суду відберезня 2018 року зупинене провадження у справі до одужання грна В.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2019 року поновлене провадження в адміністративній справі за позовом грна В. до Вищої ради правосуддя про визнання незаконним та скасування рішення від 10 жовтня 2017 року  *.

28 березня 2019 року на адресу Верховного Суду надійшла заява грна В. про зміну позовних вимог, в якій позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року  * про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду та зобовязати відповідача вирішити питання щодо внесення Президентові України подання про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду з урахуванням правової оцінки, наданої у рішенні суду у даній справі.

Позовна заява підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлено, що грн В. Указом Президента України від 13 травня 2009 року  318/2009 призначений на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду строком на пять років.

Строк повноважень судді В. закінчився 13 травня 2014 року.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України рішенням від 25 лютого 2014 року  ** рекомендувала грна В. для обрання на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду безстроково та внесла відповідне подання до Верховної Ради України.

Згідно з пунктом 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддявідчервня 2016 року  1401-VIII Верховна Рада України 28 жовтня 2016 року передала до Вищої ради юстиції подання, документи та рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про обрання грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду безстроково, які не розглянуто Верховною Радою України.

За результатами попереднього розгляду матеріалів, член Вищої ради правосуддя грн М. склав висновок про можливість призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду за результатами розгляду питання Вищою радою правосуддя.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року  * відмовлено у внесенні подання Президентові України про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду. За результатами голосування: «за внесення подання» — 13, «проти» — 6, «не брали участь в голосуванні» — 0.

Не погоджуючись з наведеним рішенням відповідача від 10 жовтня 2017 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне.

Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП, яка ухвалює рішення щодо внесення Президентові України такого подання за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обовязково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді (частини 1, 2 статті 36 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

За правилами частин 3 та 4 статті 37 цього Закону рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, вважається, що ВРП ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України такого подання.

Згідно з частинами 19 та 20 статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ВРП може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у звязку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, ВРП визначає, керуючись власною оцінкою обставин, повязаних з кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.

У разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржено до Верховного Суду у порядку, встановленому процесуальним законом.

При цьому ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини 19 статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП у передбаченому законом порядку, якщо: 1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС; 2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям у межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата (частина 4 статті 37 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

Згідно з частиною 21 статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

Разом із тим, розглядаючи адміністративну справу, суд повинен керуватися тим, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічноправових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку субєктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року  3477-IV  суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обовязку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обовязок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю — змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини «навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обовязків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції»… У рамках скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесене рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (рішення Європейського суду з прав людини відсічня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», пункт 123).

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обовязок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Такі твердження узгоджуються і з обовязком ВРП мотивувати своє рішення, який закріплений, зокрема, у пункті 10.6 її Регламенту, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року  52/0/15-17, відповідно до якого в разі відмови у внесенні подання рішення повинне бути вмотивованим, містити посилання на визначені законом підстави, з яких Рада дійшла відповідних висновків.

Рекомендацією Комітету міністрів державамчленам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року  R(80)2 (Рекомендація R(80)2) визначено, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень.

При цьому, за позицією Європейського суду з прав людини щодо судового контролю за дискреційними адміністративними актами, національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак усе ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будьякому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх обєктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки»; пункт 44 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайєн проти Обєднаного Королівства»; пункти 156—157, 159 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру»; пункти 47—56 рішення відгрудня 2010 року у справі «Путтер проти Болгарії»).

Ураховуючи наведені правові висновки, Верховний Суд вважає, що при розгляді цієї справи суд не повинен обмежуватися зясуванням лише визначених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» підстав для оскарження рішення ВРП, а вирішувати таку справу з урахуванням засад адміністративного судочинства, ретельно дослідивши дотримання ВРП під час прийняття спірного рішення положень пункту 3 частини 19 статті 79 указаного Закону. Оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження.

Судом встановлено, що мотивами прийняття оспорюваного в даній справі рішення стали встановлені Вищою радою правосуддя факти, які не були предметом розгляду Вищої кваліфікаційної комісії суддів України під час розгляду 25 лютого 2014 року питання про рекомендування позивача на посаду судді безстроково.

Так, Вищою радою правосуддя встановлено, що грн В. входив до складу колегії суддів Донецького окружного адміністративного суду в справі  2а-1219/10/0570 за позовом грна Д. до Президента України про визнання незаконним та скасування Указу від 20 січня 2010 року  46/2010 «Про присвоєння Степану Бандері звання Героя України».

Так, постановою Донецького окружного адміністративного суду відквітня 2010 року у вказаній справі  2а-1219/10/0570 позовні вимоги грна Д. до Президента України про визнання незаконним та скасування Указу Президента України  46/2010 від 20 січня 2010 року «Про присвоєння Степану Бандері звання Героя України» задоволено. Визнано незаконним та скасовано Указ Президента України  46/2010 від 20 січня 2010 року «Про присвоєння Степану Бандері звання Героя України».

Слід зазначити, що згадане судове рішення у справі переглянуте, не було скасоване та набрало законної сили.

У рішенні відповідача зазначено, що дії суду призвели до втручання у правовідносини, які не потребували судового вирішення та вчинені всупереч завданням, покладеним на суд статтею 6 КАС України. Крім того, зазначено, що судді, до складу колегії яких входив і грн В., свідомо, безпідставно та з використанням наданої суду влади взяли участь у вирішенні політичного питання щодо ролі в історії України постаті СБандери, що дає підстави для висновку, що рішення у справі  2а-1219/10/0570 було політично мотивованим. Наведені обставини, на думку відповідача, можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у звязку з призначенням грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду, що є підставою для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

Проте текст судового рішення містить висновок, що надання оцінки діяльності СБандери у контексті підстав для відзнаки його званням «Герой України» не належить до повноважень суду, а знаходиться виключно у компетенції особи, яка прийняла рішення про його нагородження. Разом із тим у межах здійснення судового контролю суд надав оцінку додержанню процедурних та формальних вимог при прийнятті рішення. Правових висновків політичного характеру судове рішення не містить.

Негативний вплив на суспільну довіру може справити судове рішення у разі категорично однозначного ставлення суспільства до певних історичних фактів. У той же час це твердження є неприйнятним у випадку неоднозначного ставлення певної частини суспільства до тих самих історичних фактів.

Адже політичною є управлінська діяльність стратегічного рівня щодо внутрішніх та зовнішніх правових стосунків і взаємодій між різними суспільними групами з вирішення питань життя суспільства чи певної його частини, яка зазвичай безсумнівно задовольняє лише переважну, а не абсолютну більшість членів суспільства.

З врахуванням наведених у рішенні відповідача мотивів можна зробити висновок, що ВРП вдалася до політичної оцінки судового рішення, що є неприйнятним, оскільки критерії оцінки судді можуть бути виключно юридичні, а не політичні чи історичні.

Також судом встановлено, що для розгляду справи  2а-1219/10/0570 за позовом грна Д. до Президента України Ющенка Віктора Андрійовича про визнання незаконним Указу Президента України Віктора Ющенка  46/2010 від 20 січня 2010 року «Про присвоєння СБандері звання «Герой України» та зобовязання скасувати його була визначена колегія суддів у складі головуючого судді А., суддів — грна В., грна С.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Вищої ради правосуддя  *** від 18 липня 2017 року вирішено внести подання Президентові України про призначення грна С. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.

Також встановлено, що в подальшому рішенням Вищої ради правосуддя від 21 грудня 2017 року  **** вирішено внести подання Президентові України про призначення грки А. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.

Таким чином, ВРП внесено подання Президентові України про призначення суддів, які входили до складу колегії суддів у справі  2а-1219/10/0570 разом із позивачем суддею грна В.

Разом зі тим відповідачем не надано обєктивного та розумного обґрунтування щодо неоднакового вирішення питання стосовно осіб, які перебували в однакових умовах, а саме: входили до однієї колегії суддів у справі  2а-1219/10/0570.

Проте у рішенні відповідача від 10 жовтня 2017 року не вказано, які саме дії позивача, на противагу діям інших суддів, які входили до складу колегії у справі  2а-1219/10/0570, можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у звязку з призначенням його на посаду судді.

Натомість, приймаючи рішення про внесення подання Президентові України про призначення на посаду судді щодо двох інших учасників колегії у справі  2а-1219/10/0570, у відповідача не виникло сумнівів стосовно того, що призначення таких суддів може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

Вказане свідчить про непослідовність практики ВРП при прийнятті аналогічних рішень за тотожних обставин, що виразилось у прийнятті протилежних рішень як до вирішення питання про внесення подання про призначення грна В. на посаду судді, так і після вирішення вказаного питання. Наведене вказує на неоднаковий підхід у вирішенні питання подальшої карєри позивача, що порівняно із колегами проявляється в обмеженні можливостей у доступі до професії судді.

Конституційний Суд України у рішенні (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року  9-рп зазначив, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі  12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

У Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи R(80)2 зазначено, що, приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади має, зокрема, дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації. Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Практикою Європейського суду з прав людини встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без обєктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява  36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має обєктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року; пункти 48—49 рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» відлистопада 2013 року, заява  10441/06).

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення при прийнятті рішення (вчинення дії). Слід вказати, що цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від субєкта владних повноважень враховувати як обставини, на обовязковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації.

Згідно з пунктом 7 частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будьякими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Метою цього принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дія субєкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи.

Разом із тим оскаржуване рішення позивача не містить належного обґрунтування щодо неоднакового вирішення питання про внесення подання про призначення суддів, які входили до складу колегії суддів в одній і тій самій справі, та яким чином саме дії позивача при вирішенні справи  2а-1219/10/0570, на відміну від дій інших членів колегії, можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у звязку з призначенням його на посаду судді, а отже, воно не відповідає критеріям обґрунтованості, рівності та пропорційності, передбаченим пунктами 3, 7, 8 частини 2 статті 2 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За частиною 2 цієї статті в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Розглядаючи адміністративну справу, суд виходить з того, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічноправових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку субєктів владних повноважень.

Отже, дослідивши матеріали справи, на підставі повно і всебічно зясованих обставин, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, ґрунтуючись на засадах верховенства права, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року  * про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.

Що стосується вимог про зобовязання відповідача вирішити питання щодо внесення Президентові України подання про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду з урахуванням правової оцінки, наданої у рішенні суду у даній справі, суд зазначає, що призначення судді безстроково це певна послідовність дій ВККС України і ВРП з урахуванням пункту 30 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а тому вказані вимоги є передчасними.

Разом із тим для належного захисту порушеного права позивача суд вважає за необхідне зобовязати Вищу раду правосуддя повторно розглянути питання щодо внесення Президентові України подання про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду.

Керуючись статтями 241—246, 262, 266, 255, 295 КАС України, суд вирішив:

— позовні вимоги грна В. до Вищої ради правосуддя задовольнити частково;

— визнати протиправним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя від 10 жовтня 2017 року  * про відмову у внесенні подання Президентові України про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду:

— зобовязати Вищу раду правосуддя повторно розглянути питання щодо внесення Президентові України подання про призначення грна В. на посаду судді Донецького окружного адміністративного суду;

— рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Великої Палати Верховного Суду через Верховний Суд як суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення;

— рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано;

— у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення складене та підписане 30 травня 2019 року.

(Постанова Верховного Суду від 27 травня 2019 року. Справа № 800/472/17. Суддя-доповідач — Бучик А.Ю. Судді — Берназюк Я.О., Гімон М.М., Желєзний І.В., Мороз Л.Л.)

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Зміст

ПРОТИ УКРАЇНИ

Законотворчість

Актуальне питання

Актуальне питання

Актуально

Відновлювальні роботи

Бліц-інтерв'ю

Кадрові пріоритети

За лаштунками

Мандатна колізія

Всьому свій ВАС

Культурний осередок

Новини

Набули чинності

Прецедент

Збалансованість інтересів

Репортаж

Погляд на перспективи

По судді справи

Судова практика

Цифровий лік

Справедливі змагання

Вийти на підміну

Нова реакція

Направлення скарги на адвоката до дисциплінарної палати КДКА не може вважатися поширенням недостовірної інформації

Про неоднаковий підхід ВРП щодо рекомендації суддів

Спори між юридичними особами та представниками прокуратури при реалізації ними своїх повноважень за суб’єктним складом підвідомчі господарським судам

Складання заповідачем заповіту в присутності інших осіб не може розцінюватися як порушення таємниці заповіту

Про нюанси кваліфікації дій особи як убивство з особливою жорстокістю

Податкове розвантаження

Інші новини

PRAVO.UA