Напевно, однією з найбільш обговорюваних постанов Верховного Суду (ВС) минулого року в категорії банківських спорів можна назвати постанову у справі «Укркоопспілки». Вона стосувалася питання стягнення шкоди безпосередньо з пов’язаних із банком осіб.  Так, постановою від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 Велика Палата ВС притягнула до солідарної відповідальності пов’язаних із банком осіб, зокрема членів його наглядової ради та правління, і стягнула з них на користь Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) як ліквідатора вказаного банку майже 77 млн грн шкоди. Водночас деякі судді висловили окрему думку, в якій не погодилися з позицією Великої Палати ВС щодо притягнення всіх відповідачів до солідарної відповідальності.

Утім, не менш дискусійною в цій категорії справ як серед юридичних радників, так і серед самих суддів стала правова позиція Великої Палати ВС, викладена в постанові від 28 вересня 2021 року (оприлюднена 1 грудня 2021 року) у справі № 761/45721/16‑ц, щодо фактичної неможливості вкладника ліквідованого банку отримати відшкодування шкоди безпосередньо з пов’язаної з банком особи. Стосовно цієї постанови окрему думку висловили 8 із 19 суддів Великої Палати ВС, а згодом інші судді ВС не погоджувалися з нею під час розгляду справ, у яких застосовувався висновок Великої Палати.

Обставини справи

У червні 2014 року між гр‑ном Л. та банком «Ф» укладено договір банківського вкладу, дію якого надалі було пролонговано. У  зв’язку зі смертю вкладника в березні 2015 року гр‑ка Б. успадкувала грошовий вклад гр‑на Л. із належними відсотками, нарахуваннями, компенсаціями, індексаціями, що лежить у банку «Ф» на депозитному вкладі. Після отримання свідоцтва про право на спадщину гр‑ка Б. неодноразово, зокрема і в письмовій формі, зверталась до банку «Ф» для отримання вкладу у зв’язку із закінченням 27 березня 2015 року строку його розміщення. Однак відповіді від банку вона не отримала, кошти їй не повернуто.

Постановою правління Національного банку України (НБУ) від 17 грудня 2015 року у банку «Ф» відкликано ліцензію, а з 18 грудня 2015 року ФГВФО розпочато процедуру його ліквідації.

28 січня 2016 року гр‑ка Б. отримала гарантовану суму відшкодування — 200 тис. грн.

Згодом за результатами перевірок НБУ було встановлено порушення дотримання відповідних нормативів і незабезпечення виконання заходів для фінансового оздоровлення банку «Ф». Також НБУ встановив, що фактично єдиним опосередкованим власником істотної участі банку «Ф» є гр‑н Ж., який в період 2013—2014 років ще й отримав кредит від цього банку.

У грудні 2016 року гр‑ка Б. звернулася в Шевченківський районний суд м. Києва з позовом до гр‑на Ж. (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, — банк «Ф»), у якому просила стягнути на її користь кошти в сумі 710 823,04 грн як різницю між сумою вкладу з нарахованими відсот­ками і виплаченою гарантованою сумою відшкодування.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що пов’язана з банком особа за умов порушення вимог законодавства, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення його до неплатоспроможності несе цивільно‑правову відповідальність, зокрема своїм майном.

Первинні висновки щодо стягнення шкоди безпосередньо з пов’язаних із банком осіб

Шевченківський районний суд м. Києва заочним рішенням від 13 травня 2019 року позов гр‑ки Б. задовольнив у повному обсязі. Суд дійшов висновку про доведеність спричинення позивачці збитків у вигляді неповернутої суми вкладу та відсотків, що відбулося внаслідок здійснення гр‑ном Ж. як контролером та власником істотної участі банку ризикових операцій, які загрожували інтересам вкладників та інших кредиторів.

З позицією місцевого суду погодився і Київський апеляційний суд, який постановою від 3 грудня 2019 року залишив без змін відповідне рішення. Водночас апеляційний суд вказав на обґрунтованість висновку суду першої інстанції, оскільки Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не виключає можливості притягнення власника істотної участі банку до відповідальності в порядку, визначеному статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

У касаційній скарзі гр‑н Ж. просив ВС скасувати рішення місцевого й апеляційного судів та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Серед іншого вказував на те, що задоволення вимог окремих кредиторів поза межами процедури ліквідації банку порушує в цілому баланс інтересів кредиторів банку та не узгоджується з положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Також касатор зазначав, що позивачка є фізичною особою, отже в цьому випадку не можна посилатися на положення статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як підставу для задоволення позову, та що правом звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди з посиланням на цю статтю наділений ФГВФО, а не фізична особа.

Зі свого боку, банк «Ф» в особі представника, який діє на підставі довіреності, виданої уповноваженою особою ФГВФО, вважає, що правом на звернення до суду з вимогами до пов’язаних із банком осіб наділений виключно ФГВФО як ліквідатор неплатоспроможного банку.

Безпосереднє звернення кредиторів банку з позовами до пов’язаних із банком осіб може призвести до подвійного задоволення вимог певних кредиторів і здатне ускладнити ліквідаційну процедуру, зокрема негативно вплинути на дотримання черговості задоволення вимог кредиторів.

Виключні правові проблеми

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі ВС ухвалою від 22 липня 2020 року передала цю справу на розгляд Великої Палати ВС як таку, що містить виключну правову проблему. Зокрема, судді вказували, що в практиці касаційних судів існує різний підхід стосовно вирішення спорів у справах щодо застосування положень частини 6 статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність». У деяких судових рішеннях суд касаційної інстанції вказував, що на власників істотної участі в банку та/або їх керівників може бути покладено відповідальність лише за наявності в сукупності певних умов, які разом утворюють склад цивільного правопорушення, а саме: шкоди, протиправної поведінки, причинного зв’язку між поведінкою і шкодою, а також вини.

Відкритим залишається питання, яким чином суд має встановити причинно‑наслідковий зв’язок незаконних дій акціонера — власника істотної участі із завданими вкладнику або банку збитками. Також не є однаковою і судова практика щодо визначення моменту, з якого у вкладника виникає право вимагати компенсації збитків від власника істотної участі: після включення до реєстру акцептованих вимог банку чи після здійснення ФГВФО всіх розрахунків із кредиторами і незадоволення вимоги вкладника‑кредитора внаслідок недостатності коштів банку.

Також судді вказують на відсутність єдиного підходу щодо того, яким чином особа визнається власником істотної участі чи контролером банку, чи має бути рішення НБУ або ФГВФО, чи це питання належить до дискреції суду.

Окрім того, колегія суддів вказала, що сьогодні перебувають на розгляді справи, правильність вирішення яких залежить від з’ясування питання, яким саме чином вкладник може довести вину власника істотної участі. Доказом може слугувати:

• – виключно вирок суду, який набув законної сили;
• – постанова НБУ із зазначенням причин виведення банку з ринку (невирішеним залишається питання, чи може бути такою причиною, наприклад, відмова акціонера докапіталізовувати банк);
• – судове рішення, яке набуло законної сили в іншій справі, тощо;
• – будь‑який інший доказ, наданий позивачем‑вкладником.

Також звернуто увагу, що під час вирішення цієї категорії спорів суди застосовують різні підходи щодо того, яка особа має право звертатися з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної власником істотної участі, — безпосередньо вкладник або тільки ФГВФО — та чи можуть вони звертатися одночасно. У разі одночасного звернення чи не призведе це до подвійної відповідальності власника істотної участі за зобов’язаннями банку.

Позиція Великої Палати ВС щодо стягнення шкоди безпосередньо з пов’язаних із банком осіб

Розглянувши касаційну скаргу гр‑на Ж., Велика Палата визнала її такою, що підлягає задоволенню.

Насамперед Велика Палата ВС звернула увагу на свою постанову у справі «Укркоопспілки» (від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18), зокрема щодо вирішення питання, яким саме чином може бути доведено вину власника істотної участі.

Також ВС послався на свою сталу практику, що запровадження в банку тимчасової адміністрації унеможливлює задоволення вимог вкладників у будь‑який інший спосіб, ніж передбачений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», і що позачергове задоволення вимог окремих кредиторів (зокрема вкладників) неплатоспроможного банку здатне призвести до неможливості задоволення вимог інших кредиторів цієї або вищої черги, воно може порушувати баланс інтересів кредиторів банку.

Окрім того, Велика Палата ВС вказала, що вчинення ФГВФО та його уповноваженою особою дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку в трансформації майна банку у вигляді прав вимоги в більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Натомість вкладники та інші кредитори не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким завдано збитків боржниками банку, що не сплатили йому заборгованість, зокрема за вимогами щодо заподіяння банку шкоди (збитків тощо). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування шкоди, заподіяної банку (зокрема збитків), належить банку, а не його кредиторам, а несплата банку коштів боржниками не може розцінюватися як заподіяння їм шкоди.

Водночас законом не передбачено повноваження вкладників та інших кредиторів банку звертатися від його імені з позовними вимогами, зокрема щодо заподіяння банку шкоди (збитків), до заподіювачів такої шкоди (вчиняти похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом повинен наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у позові, а й водночас має можливість ефективно захищати права позивача. Проте кредитори банку (зокрема вкладники) зазвичай не володіють інформацією про його господарську діяльність, зокрема про діяльність посадових осіб банку, у зв’язку з чим не в змозі довести ні того, що посадова особа діяла не в найкращих інтересах товариства, ні розміру шкоди, заподіяної банку.

Також ВС констатував, що порядку оскарження дій та бездіяльності ФГВФО і його уповноваженої особи в процесі здійснення ними повноважень органу управління банком, зокрема щодо виявлення майна банку, включаючи права вимоги банку до його боржників, у тому числі щодо відшкодування шкоди, заподіяної банку, дій та бездіяльності стосовно здійснення прав банку щодо його прав вимоги, стягнення коштів із боржників банку або продажу майна банку, включаючи продаж його вимог, законом не встановлено.

«Оскільки неналежне здійснення ФГВФО та його уповноваженою особою таких повноважень впливає на похідний інтерес вкладників та інших кредиторів у формуванні ліквідного майна банку, його ліквідаційної маси в грошовій формі, в тому числі у трансформації прав вимоги в грошові активи, які підлягають подальшому розподілу між кредиторами, Велика Палата ВС констатує наявність прогалини в законодавстві і вважає, що вона підлягає заповненню за аналогією закону, а саме за аналогією частини 6 статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства: дії (бездіяльність) ФГВФО, зокрема в особі уповноваженої особи, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку в грошову форму, можуть бути оскаржені до господарського суду кредиторами банку», — зазначається в постанові.

Неналежний позивач

Велика Палата ВС визнала гр‑ку Б. неналежним позивачем, оскільки вона звернулася до суду з позовом про стягнення на її користь коштів як збитків, завданих неправомірними діями гр‑на Ж. щодо банку. ВС вказав, що такими діями збитків може бути завдано банку, а не позивачці. Водночас не
підлягає судовому захисту похідний інтерес позивача щодо захисту порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки такому захисту підлягає саме порушене право останнього. Отже, суд вказав, що вказаний захист за участі позивача можливий лише за умови здійснення ним процесуального представництва постраждалого.

Таким чином, Велика Палата ВС скасувала всі раніше прийняті рішення у справі та відмовила в задоволенні позовних вимог гр‑ки Б.

Альтернативні думки

Проте, як уже зазначалося, не всі судді Великої Палати ВС погоджуються з висновками, висловленими в цій постанові.

Зокрема, судді Олена Ситнік, Володимир Британчук, Михайло Гриців виклали окрему думку та вказують на відсутність обмежень щодо можливості звернення до суду одночасно вкладника і ФГВФО. Адже право ФГВФО звертатися з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної пов’язаною з банком особою, передбачене Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не виключає права вкладника звертатись із вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної пов’язаною з банком особою, відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також положень цивільного законодавства України.

На переконання суддів, ФГВФО не може вважатися представником усіх вкладників, оскільки жодним законом не передбачено його обов’язку захищати права вкладників. Окрім того, його інтереси не збігаються з інтересами вкладників, оскільки він сам є кредитором третьої черги. Це підтверджується і тим, що ФГВФО мав значний проміжок часу, щоб звернутися до суду з позовом до пов’язаної з банком особи в порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», проте цього не зробив.

«У випадку ліквідації банку вкладник залишається сам на сам із ситуацією, коли значна кількість його коштів фактично зникла, а Фонд не здійснює ефективних заходів з їх повернення, тому обмеження права вкладника на звернення з позовом до власника істотної участі в банку чи контролера банку є непропорційним втручанням у майнові права фізичної особи та порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод», — вважають судді.

Зі свого боку, доповідач у справі — суддя Великої Палати ВС Віктор Пророк теж вважає, що з позовом до пов’язаної з банком особи може звертатися як ФГВФО, так і кредитор банку. Про це він вказав у своїй окремій думці. Серед іншого суддя зазначив, що обмеження захисту в суді права позивачки на тій підставі, що лише ФГВФО відповідно до статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» має право звертатись до пов’язаних із банком осіб із відповідними позовами, а право позивачки належним та гарантованим чином захищено в межах ліквідаційної процедури банку, передбаченої Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є обмеженням її права на судовий захист та доступу до правосуддя.

Також Віктор Пророк не погоджується і з застосуванням Великою Палатою ВС за аналогією закону щодо інституту банкрутства звичайних юридичних осіб.

«На відміну від звичайного банкрутства, де ліквідація боржника здійснюється за рішенням кредиторів та під їх контролем, у процедурі виведення з ринку банку кредитори банку не мають жодного впливу на ліквідацію банку, яка здійснюється ФГВФО повністю на свій розсуд», — констатує пан Пророк.

Водночас судді Валентина Сімоненко, Олександр Золотніков, Всеволод Князєв та Світлана Штелик в окремій думці вказують на правильність висновку Великої Палати ВС, що гр‑ка Б. не є належним позивачем у справі, оскільки в таких спорах належним позивачем може бути лише ФГВФО. Проте ці судді зазначають, що в пунктах 66 та 67 постанови Велика Палата не навела обґрунтування зробленим висновкам та припустилась висловлювань, які за змістом більше притаманні посібникам і науковій літературі, та вважають, що зазначені пункти має бути виключено з тексту постанови.

Слід також зазначити, що не тільки окремі судді Великої Палати ВС не погоджуються з висловленими в ній висновками. Деякі судді інших касаційних судів у складі ВС також роблять це за допомогою викладення окремої думки до постанови в іншій справі, в якій було застосовано правову позицію Великої Палати.

Зокрема, суддя Касаційного цивільного суду у складі ВС Василь Крат виклав окрему думку до постанови від 14 грудня 2021 року у справі № 761/41925/17. Суддя вказав, що приватно‑правовий інструментарій, в тому числі конструкція юридичної особи, не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди). Зловживання правом і використання приватно‑правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

• особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
• наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб’єкти, чиї права безпосередньо пов’язані з правами особи, що ними зловживає;
• цей стан не задовольняє інших суб’єктів;
• для здійснення ними своїх прав бракує певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи;
• інша особа перебуває в конкретних правовідносинах із цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебуває;
• враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, але і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття і здійснення; особа не вперше перебуває в цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником також інших аналогічних правовідносин).

Василь Крат підкреслив, що в національній цивілістичній доктрині та судовій практиці майже аксіомою є те, що юридична особа та її учасники є окремими суб’єктами і, відповідно, не виконують зобов’язань одне одного.

• «Хоча очевидно, що з урахуванням світових тенденцій, зокрема існування та застосування доктрини пронизування корпоративної вуалі (piercing the veil of incorporation) і для охорони інтересів добросовісного кредитора юридичної особи, можуть існувати випадки, зокрема зловживання учасником конструкцією юридичної особи, недокапіталізація юридичної особи, виведення активів юридичної особи на користь учасника або іншої особи на шкоду кредиторам, за яких саме на учасника юридичної особи має покладатися обов’язок виконувати зобов’язання юридичної особи», — констатує Василь Крат.

На його переконання, у справі № 761/41925/17 колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі ВС мала ініціювати перед Великою Палатою ВС відступ від висновку, зробленого у справі № 761/45721/16‑ц.

Висновок щодо стягнення шкоди безпосередньо з пов’язаних із банком осіб

Отже, враховуючи кількість окремих думок, не виключено, що згодом Велика Палата ВС під «тиском» суддів під час розгляду інших справ може відступити від власного правового висновку, що у справах стосовно стягнення шкоди з пов’язаних осіб із банком, який ліквідовано, до суду може звертатися лише ФГВФО.

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Непрямий вплив

Владислав ФІСУН, юрист KPMG Law Ukraine.

Ключовим питанням для Великої Палати ВС у справі № 761/45721/16‑ц було встановлення можливості чи неможливості ініціювання позову до власника неплатоспроможного банку його вкладником.

На сьогодні порядок, який застосовується в Україні під час задоволення вимог кредиторів банку в процесі реалізації процедури неплатоспроможності, передбачає створення ФГВФО реєстру вимог кредиторів і подальший продаж активів банку для задоволення таких вимог. У разі недостатності майна ФГВФО може звернутися до пов’язаних осіб банку з метою стягнення завданих збитків. Тобто в Україні на законодавчому рівні передбачено процедуру, яка дає можливість справедливо та передбачувано очікувати, що ФГВФО звернеться до пов’язаних осіб банку з метою стягнення збитків для погашення вимог
кредиторів.

Велика Палата ВС у цій справі фактично підтвердила законність цієї процедури та неможливість стягнення збитків у будь‑якому іншому порядку. Водночас особам, які вважають, що ФГВФО не вчинив усіх належних дій (або вчинив неналежні дії) для задоволення вимог кредиторів, за аналогією закону надано право оскаржити такі дії (бездіяльність).

Це означає, що задоволення вимог кредиторів не залежатиме від виключної дискреції ФГВФО, а кредитори матимуть змогу непрямо вплинути на дії з пошуку та подальшого стягнення майна з пов’язаних осіб банку (звісно, за умови доведення складу цивільного правопорушення).

Наостанок слід відзначити доречність окремої думки судді Віктора Пророка, який вказав, що в разі, якщо ФГВФО не звернеться до пов’язаної особи, то фізична особа — вкладник повинна мати право самостійно звернутися до такої особи та стягувати кошти. Водночас для уникнення подвійної відповідальності суди можуть або відмовляти у відкритті провадження (якщо позов подано все ж таки пізніше, ніж ФГВФО), або зупиняти провадження (якщо воно вже триває).

Однак наразі таке право може докорінно змінити наявну систему стягнення шкоди з пов’язаних осіб, що призведе до порушення порядку черговості задоволення вимог і безперечно вплине на права інших кредиторів, які навіть можуть мати пріоритет у черзі.