15 років тому, а саме 1 вересня 2006 року, для України набрала чинності Конвенція про цивільно‑правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаазька конвенція), до якої Україна приєдналася Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно‑правові аспекти міжнародного викрадення дітей» № 3303‑IV від 11 січня 2006 року. Гаазька конвенція, попри те що була прийнята ще у 1980 році, наразі є одним із найбільш дієвих сучасних міжнародно‑правових інструментів, який застосовується у 101 державі, включно з Україною. Нею запроваджено механізм упорядкованого вирішення питання повернення незаконно переміщених або утримуваних дітей до держави постійного проживання.

Зобов’язані повернути додому

Україна як сторона цього міжнародного договору, відповідно до статей 1 і 2 Гаазької конвенції, взяла на себе зобов’язання вживати всіх належних заходів для забезпечення негайного повернення дітей, протиправно переміщених або утримуваних в Україні. Для цього мають використовуватися найшвидші процедури, наявні в нашій державі. Практика застосування Гаазької конвенції свідчить, що насамперед ідеться про випадки сімейного «викрадення» дітей. Особою, яка вчиняє протиправне переміщення або утримування дитини, стає один із батьків, а заявником, відповідно, інший.

Згідно зі статтею 11 Гаазької конвенції рішення про повернення дитини або про відмову в поверненні в державу постійного проживання приймає суд.

Незгода громадян, однієї зі сторін спору, з остаточним рішенням суду про повернення дитини в державу постійного проживання у випадках міжнародного викрадення дитини одним із батьків після вирішення національними судами України спору вже неодноразовою ставала підставою для звернення із заявою до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Слід зазначити, що такі справи входять до переліку справ, що стосуються захисту прав дітей і загалом на сьогодні становлять незначний відсоток скарг проти України. Водночас слід звернути увагу на те, що проаналізовані випадки є важливими не лише для вирішення конкретних справ, але й зважаючи на те, що їх огляд вказує на існування в Україні деяких проблем, які потребують законодавчого та практичного врегулювання і мають бути враховані законодавцями та юристами‑практиками для напрацювання механізму усунення виявлених прогалин і унеможливлення створення підстав для звернень до ЄСПЛ у майбутньому.

Враховуючи характер питань, які вирішує Гаазька конвенція, під час оскарження заявники посилаються на порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) і статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція про права людини).

Знайти баланс

У цілому аналіз заяв, які було визнано неприйнятними, а також ухвалених ЄСПЛ рішень свідчить про те, що існують певні схожі проблеми, на які звертає увагу ЄСПЛ у своїх рішеннях.

Водночас ЄСПЛ підтверджує свою правову позицію щодо позитивних зобов’язань держав — учасниць Гаазької конвенції, пов’язаних із дотриманням балансу між забезпеченням прийняття рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції та правами людини, гарантованими Конвенцією про права людини, зокрема її статтею 8.

Так, у рішенні від 27 квітня 2010 року у справі «Левадна проти України» (заява № 7354/10), у якій заявниця скаржилася на те, що рішення апеляційного суду України про повернення її сина до Італії порушило її право на повагу до сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про права людини, і що її справу було розглянуто несправедливо, всупереч статті 6 Конвенції про права людини, ЄСПЛ визнав заяву неприйнятною з таких мотивів.

ЄСПЛ визнав, що рішення про повернення сина заявниці до Італії є втручанням у її право, захищене статтею 8 Конвенції про права людини.

Проте, беручи до уваги обставини цієї справи, ЄСПЛ вважає, що оскаржуване втручання відповідало закону, оскільки ґрунтувалося на положеннях Гаазької конвенції, ратифікованої Україною, яка є частиною національного законодавства, і мало законну мету, а саме захист сімейних прав чоловіка та сина заявниці.

Для відповіді на запитання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції про права людини, що тлумачиться у світлі вищезгаданого міжнародного документа, вирішальним є те, чи було досягнуто справедливого балансу між суперечливими інтересами дитини, двох батьків і громадського порядку, водночас особливе значення надавалося найкращим інтересам дитини. ЄСПЛ зазначає, що у своєму рішенні про повернення сина заявниці апеляційний суд належним чином врахував усі супереч­ливі інтереси та розглянув усі важливі аспекти справи, що включають питання про те, чи органи влади були звільнені від повернення дитини до Італії та чи таке повернення становитиме непропорційне втручання в сімейні права заявниці.

Те, що дитина має чудові умови проживання в Україні, однаково не переважує права її партнера на повагу до його сімейного життя

ЄСПЛ також зазначив, що не було жодних обставин чи міркувань, які переважали би причини для повернення дитини до місця, де вона проживала з родиною до того, як її вивезли в Україну та незаконно утримували там. Хлопчик не потрапив би у зовсім нове чи незнайоме соціальне середовище, він возз’єднався би з батьком, із яким у нього були хороші стосунки, не погіршилися б умови його життя, а матері не заважали би підтримувати хоча б регулярний контакт із ним. Хоча певний ризик розлуки заявниці та її дитини після їх повернення до Італії може існувати, враховуючи небажання заявниці жити з батьком дитини та рішення італійського суду про надання останньому опіки над дитиною, ЄСПЛ вважав, що, якщо це буде необхідно, заявниця має право захищати свої сімейні права та інтереси за допомогою італійських засобів правового захисту.

ЄСПЛ також визнав, що той факт, що син заявниці перебував в Україні понад два роки, не є достатнім для запобігання його поверненню, оскільки в іншому разі будь‑який із батьків, який незаконно вивіз або утримує дитину, міг би, затримуючи її повернення, перешкодити цьому. Щодо скарги заявниці на те, що апеляційний суд не зміг отримати думку дитини стосовно можливого повернення до Італії, ЄСПЛ не був переконаний у тому, що хлопчик, якому на той момент було п’ять років, досяг віку та ступеня зрілості, коли він може сам вирішувати, що є в його інтересах.

ЄСПЛ вказав на те, що оцінка апеляційного суду в цій справі не була свавільною або такою, що не враховує належним чином інтересів дитини. Беручи до уваги свободу розсуду, якою користуються органи влади в таких справах, ЄСПЛ визнав, що рішення про повернення дитини було пропорційним законній меті у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції про права людини. Відповідно, скарги заявниці не містять жодних ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції про права людини чи протоколах до неї.

Таку саму позицію ЄСПЛ зайняв у рішенні від 6 вересня 2011 року у справі «Тархова проти України» (скарга № 8984/11), у якій заявниця скаржилася на порушення її права на повагу до сімейного життя (стаття 8 Конвенції про права людини) через суди, які не врахували громадянство та бажання її сина залишитися в Україні або її прохання про заслуховування думки її сина. ЄСПЛ вкотре зазначив, беручи до уваги обставини цієї справи, що втручання у сімейне життя, про яке йдеться, відповідало закону, оскільки ґрунтувалося на положеннях Гаазької конвенції, ратифікованої Україною, яка є складовою частиною її внутрішнього законодавства, і була законна мета, а саме захист сімейних прав чоловіка та сина заявниці.

Як і у справі «Левадна проти України», ЄСПЛ з’ясовував, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» в значенні пункту 2 статті 8 Конвенції про права людини, що трактується у світлі вищезгаданого міжнародного документа. Вирішальним питанням є те, чи було досягнуто справедливого балансу між конкуруючими інтересами: інтересами дитини, двох батьків та громадським порядком, причому особливе значення надається інтересам дитини.

У цьому контексті ЄСПЛ зауважив, що в зазначеній справі національні суди не вирішували питання опіки над дитиною, а, скоріше, перевірили, чи «викрадення» дитини було виправданим та чи існували якісь причини, що перешкоджали поверненню дитини до Польщі. Водночас суди дослідили докази, надані сторонами, та виявили, що не існує обставин, які би виправдовували вилучення дитини з місця її проживання в Польщі, і що немає підстав вважати, що її повернення спричинить загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. Немає жодних доказів того, що національні суди проігнорували доводи заявниці або їх рішення були довільними. Докази, надані заявницею як до національних судів, так і до ЄСПЛ, не підтверджують того, що життя та добробут її дитини були б у небезпеці в Польщі або що існували будь‑які інші умови, які виключали би повернення дитини.

Стосовно скарги заявниці про те, що суди не врахували небажання дитини повертатися до Польщі, ЄСПЛ зазначив: враховуючи, що предметом спору не було визначення місця проживання дитини, та з огляду на інші обставини справи, включаючи вік дитини, було належним чином збалансовано захист сімейних прав батька. Аргумент заявниці про те, що дитина має чудові умови проживання в Україні, однаково не переважує права її партнера на повагу до його сімейного життя. Ба більше, тепер заявниця може подати позов про опіку в Польщі, якщо вона цього захоче.

За цих обставин, беручи до уваги свободу розсуду, якою володіють органи влади в таких питаннях, ЄСПЛ вказав, що рішення про повернення дитини було пропорційним законній меті у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції про права людини, та оголосив заяву неприйнятною.

Типові порушення

Своєю чергою, в низці власних рішень щодо заяв, поданих проти України, ЄСПЛ вказав на порушення, допущенні під час прийняття рішень про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції. Зокрема, йдеться про порушення Україною статті 8 Конвенції про права людини з огляду на:

• — відсутність законодавчих та адміністративних механізмів забезпечення примусового виконання рішення про повернення дитини, зокрема положень для прискорення добровільного дотримання домовленостей із залученням фахівців служби у справах дітей та сім’ї (рішення ЄСПЛ від 22 серпня 2018 року у справі «М.Р. та Д.Р. проти України», скарга № 63551/13);
• — те, що передбачені національним законодавством дії державної виконавчої служби не були достатніми, а саме нескоординованими та формальними, для виконання судового рішення. Водночас санкції, передбачені національним законодавством за перешкоджання виконавчому провадженню, сформульовано надто узагальнено (рішення ЄСПЛ від 17 квітня 2013 року у справі «Хабровські проти України», скарга № 61680/10);
• — те, що загальна тривалість провадження у справі заявника стосовно повернення дитини перевищила передбачений статтею 11 Гаазької конвенції строк у шість тижнів (рішення ЄСПЛ у справах «М.Р. та Д.Р. проти України», «Хабровські проти України», «Віленчик проти України»).

Пропонуємо більш детально розглянути зазначені рішення ЄСПЛ і деякі їх основні моменти.

У своєму рішенні у справі «M.Р. і Д.Р. проти України» ЄСПЛ зазначає, що провадження за Гаазькою конвенцією було ініційовано в жовтні 2009 року, рішення суду першої інстанції було ухвалено в липні 2010 року, апеляційне провадження закінчилося у вересні 2010 року, після чого рішення про повернення дитини набрало законної сили та підлягало виконанню, за винятком періоду, який тривав менш ніж однин місяць — із лютого до березня 2011 року, коли Верховний Суд України зупинив його виконання з метою забезпечення ефективного перегляду справи за касаційною скаргою матері дитини. Відповідно, судове провадження, за результатами якого було ухвалено остаточне рішення у справі, тривало приблизно один рік. Фактично цей період значно перевищив шеститижневий строк, рекомендований статтею 11 Гаазької конвенції, і така тривалість провадження не може вважатися об’єктивно обґрунтованою.

ЄСПЛ зазначає, що, хоча рішення про повернення дитини набрало законної сили 14 вересня 2010 року, виконавче провадження було відкрито лише 27 вересня 2010 року. Виконавець розпочав виконавче провадження, надавши матері Д.Р. короткий строк для добровільного виконання рішення про повернення дитини. Під час виконавчого провадження органи влади не розглядали механізми добровільного виконання рішення про повернення дитини, наприклад, шляхом розробки відповідної комплексної стратегії. Навіть більше, служби у справах дітей та сім’ї не були залучені до цього питання. Це значно зменшило можливість співпраці з тим із батьків, хто викрав дитину.

Органи влади зробили спробу застосувати примусові заходи шляхом накладення на матір штрафів, проте навряд могли ці штрафні санкції, з огляду на невеликі розміри відповідних сум, мати будь‑який примусовий ефект щодо забезпечення виконання рішення про повернення дитини.

Крім того, державний виконавець неодноразово звертався до судів із поданнями про оголошення матері та дитини в розшук і тимчасове влаштування дитини до дитячого закладу. Проте національні суди вважали ці подання необґрунтованими або непропорційними. Слід зазначити, що у відповідні судові засідання з’являлася матір, яка відкрито проживала за двома адресами, що були відомі органам влади України. Протягом значного періоду дитина відвідувала школу, і не схоже, що існували якісь труднощі у встановленні її місця перебування. У певний момент національні суди дійшли висновку, що тимчасове влаштування дитини до дитячого закладу було неможливим за національним законодавством у справі заявників. Відповідно, звернення державного виконавця з поданнями свідчили не лише про його бездіяльність, а й про відсутність узгодженості з іншими органами влади з метою забезпечення належного виконання рішення про повернення дитини. Ці подання лише затягнули процес.

ЄСПЛ також зазначив, що виконання рішення про повернення дитини неодноразово зупинялося державним виконавцем та що такі постанови скасовувались як необґрунтовані. Ці недоліки вказують на відсутність узгодженого, комплексного та скоординованого підходу до виконавчого провадження, тривалість якого на момент судового перегляду останньої постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження перевищила чотири роки. Цей період виконання в поєднанні з попереднім періодом судових розглядів, за результатами яких було ухвалено рішення про повернення дитини, був явно необґрунтованим і не відповідав вимогам статті 8 Конвенції про права людини.

Уряд стверджував, що після 6 березня 2014 року було недоречно продовжувати виконання рішення про повернення дитини з огляду на рішення українських судів, що дитина має далі проживати зі своєю матір’ю. Беручи до уваги наведені принципи, відповідно до яких першочергова увага повинна приділятися найкращим інтересам дитини, ЄСПЛ визнає, що зміна відповідних обставин може, як виняток, виправдати невиконання остаточного рішення про повернення дитини.

ЄСПЛ зазначив, що з моменту вивезення другого заявника з Чеської Республіки у 2009 році він постійно проживав зі своєю матір’ю в Україні, окремо від першого заявника. Тому висновок, якого дійшли українські суди у 2014 році, що дитина добре пристосувалася до проживання в Україні, не був неочікуваним з огляду на значний період часу, який закінчився на той момент. Проте ЄСПЛ вважає, що відповідальність за сплив часу (що й призвів до такого висновку) здебільшого несуть органи влади України, які не здійснили швидкого розгляду заяви про повернення дитини та не вжили належних заходів для виконання відповідного рішення. Тож на момент ухвалення рішень суду, на які посилається уряд, національні органи влади вже не забезпечили ефективного захисту права заявників на повагу до їхнього сімейного життя.

ЄСПЛ зазначив, що згадані недоліки в діях національних органів влади були здебільшого наслідком відсутності належних законодавчих та адміністративних механізмів. Наявні механізми були недостатніми для прискорення добровільного виконання домовленостей із залученням фахівців служби у справах дітей та сім’ї. Вони також не передбачали низки конкретних заходів, яких могло бути вжито відповідно до принципу пропорційності з метою забезпечення примусового виконання рішення про повернення дитини.

Зважаючи на викладене, ЄСПЛ зробив висновок про наявність порушення статті 8 Конвенції про права людини.

Аналогічного висновку (що мало місце порушення статті 8 Конвенції про права людини) ЄСПЛ дійшов у справі «Хабровські проти України», оскільки тривале невиконання органами влади рішення про повернення дитини до Республіки Польща, спрямованого на возз’єднання батька з донькою, порушило право заявника на повагу до сімейного життя, передбачене статтею 8 Конвенції про права людини.

У своєму рішенні ЄСПЛ зазначив, що позитивний обов’язок держави за статтею 8 Конвенції про права людини включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз’єднатися з їхніми дітьми, та обов’язок національних органів використовувати такі засоби. Проте цей обов’язок національних органів не є абсолютним, оскільки возз’єднання одного з батьків із дітьми, що певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а вимагати підготовчих заходів.

Будь‑який обов’язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки має бути враховано інтереси, права і свободи всіх причетних, а конкретніше — слід діяти в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції про права людини.

Якщо контакти з одним із батьків можуть виявитися такими, що загрожують цим інтересам або порушують ці права, саме національні органи забезпечують справедливий баланс між ними.

Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, суд забезпечує справедливий баланс між інтересами всіх причетних осіб та загальним інтересом щодо забезпечення дотримання верховенства права.

У справах цього типу адекватність заходу визначається швидкістю його застосування, оскільки сплив часу може мати невиправні наслідки для стосунків між дитиною та одним із батьків, який не живе з нею.

ЄСПЛ зазначив, що судам України знадобився майже рік для того, щоб ухвалити рішення про повернення дитини до Республіки Польща, і майже два роки для того, щоб провести першу практично успішну спробу виконання судового рішення про повернення дитини.

ЄСПЛ погодився з тим, що дії матері та її родичів перешкоджали виконавчому провадженню, втім слід зазначити, що вона з дитиною проживали в Україні доволі відкрито. Дитина відвідувала державну середню школу та перебувала на амбулаторному лікуванні в державній лікарні, а її мати контактувала з національними органами влади.

За цих обставин неможливо стверджувати, що завдання органів державної виконавчої служби відстежувати їх місце перебування та принаймні встановити контакт дитини з її батьком було неможливо виконати.

Заходи, вжиті національними органами влади, виявилися формальними та нескоординованими.

Санкції, передбачені національним законодавством за перешкоджання виконавчому провадженню, сформульовано надто узагальнено, а можливість застосування штрафу за невиконання судового рішення не розглядалася органами державної виконавчої служби. Але навіть попри це, його застосування, напевно, було би марним, доки не можна було ефективно встановити місця перебування матері дитини та зв’язатися з нею.

Якщо, як стверджував уряд, компетенція органів державної виконавчої служби обмежувалась лише діями, що були фактично виконані нею в цій справі, заявнику не можна дорікати в тому, що він не оскаржив ці дії в суді. Крім того, уряд ані показав, у який спосіб подальші судові позови заявника могли пришвидшити виконавче провадження, ані навів жодних прикладів із національної практики, що застосовувалась із цією метою в будь‑яких справах із викрадення дітей. Тому суд відхилив заперечення уряду щодо прийнятності заяви.

ЄСПЛ дійшов висновку, що передбачені національним законодавством дії не були достатніми для органів державної виконавчої служби України за проблемних обставин виконання судового рішення, а в цій справі відсутність ефективності виконання призвела до серйозного розриву сімейних зв’язків між заявником і його донькою.

Відповідно, ЄСПЛ установив, що в зазначеній справі було порушення статті 8 Конвенції про права людини.

ЄСПЛ у справі «Віленчик проти України» (скарга № 21267/14, рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 3 січня 2018 року) визнав, що втручання в сімейне життя заявника зумовлено діями приватної особи, відповідальність за які не може нести держава. Проте на державу‑відповідача покладено позитивне зобов’язання забезпечити право заявника на повагу до його сімейного життя, яке передбачало за потреби вжиття заходів відповідно до Гаазької конвенції з метою забезпечення негайного возз’єднання з дитиною. Межа між позитивними і негативними зобов’язаннями держави за статтею 8 Конвенції про права людини не підлягає точному визначенню, хоча застосовні принципи є аналогічними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який потрібно встановити між відповідними конкуруючими інтересами. У всіх рішеннях щодо дітей першочергова увага має приділятись їхнім найкращим інтересам.

ЄСПЛ зазначив, що провадження за Гаазькою конвенцією вимагає від національних судів проведення ретельного аналізу справи та ухвалення рішення з конкретним і достатньо докладним мотивуванням у світлі обставин справи.

ЄСПЛ вказав, що у своєму рішенні національні суди України не розглянули безпосередньо питання зміни країни постійного проживання. Поняття «постійне місце проживання» не визначено Гаазькою конвенцією, в різних юрисдикціях воно тлумачиться по‑різному. Проте національні суди з огляду на фактичні висновки, а також на те, яким чином заявник здійснював своє право піклування, зрештою дійшли висновку, що утримування дитини на території України не можна було вважати незаконним у розумінні Гаазької конвенції, а отже, підстав для видачі розпорядження про повернення дитини не було. Суди також дійшли висновку по суті, що дитина повністю прижилася у своєму поточному середовищі, а її повернення до США за конкретних обставин суперечитиме її найкращим інтересам. З цього випливає, що в рамках провадження за Гаазькою конвенцією національні суди приділили належну увагу інтересам дитини та ретельно врівноважили їх із іншими наявними інтересами.

За таких обставин ЄСПЛ вважає, що з огляду на широкі межі розсуду, якими користуються органи влади в таких питаннях, рішення судів стосовно відмови у видачі розпорядження про повернення дитини ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах, а втручання у право заявника на повагу до його приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про права людини, розглянуте в контексті Гаазької конвенції, було пропор­ційним установленій законній меті.

Отже, ЄСПЛ доходить висновку, що у зв’язку з цим не було порушено статтю 8 Конвенції про права людини.

Проте належний розгляд справи за Гаазькою конвенцією також має відбуватися негайно, оскільки сплив часу може мати непоправні наслідки для відносин між дітьми та тим із батьків, хто не проживає разом із ними. Самі лише затримки в процедурі можуть бути підставою для висновку ЄСПЛ щодо невиконання органами влади їх позитивних зобов’язань за Гаазькою конвенцією.

У цій справі ЄСПЛ зазначив, що після розгляду судами трьох інстанцій справу знову було розглянуто — після перегляду Верховним Судом України за винятковими обставинами — судами апеляційної та касаційної інстанцій у зв’язку з первинною нездатністю судів розглянути її належним чином. У цій справі сам факт перегляду за винятковими обставинами не видається проблематичним, однак це значно збільшило загальну тривалість провадження. Попри те що національні суди діяли без очевидних затримок, забезпечуючи процесуальні права сторін спору, загальна тривалість провадження значно перевищила шеститижневий строк, рекомендований статтею 11 Гаазької конвенції.

Винятки, передбачені Гаазькою конвенцією

У світлі наведених висновків і враховуючи, зокрема, згадану затримку з боку відповідного державного органу України, ЄСПЛ доходить висновку, що загальна тривалість провадження була невиправданою за обставин справи. Таким чином, держава не розглянула цю справу оперативно відповідно до вимог Конвенції про права людини щодо цього виду спорів. Отже, у зв’язку з цим було порушено статтю 8 Конвенції про права людини.

Також хочеться зупинитися на рішенні ЄСПЛ у справі «Сатановська та Роджерс проти України» (рішення ЄСПЛ від 28 січня 2021 року, скарга № 12354/19), у якому ЄСПЛ підтвердив, що статтею 8 Конвенції про права людини на національні органи влади покладено конкретний процесуальний обов’язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому буде наведено конкретні причини з огляду на обставини справи.

Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатня аргументація рішення про відхилення таких заперечень суперечили б вимогам статті 8 Конвенції про права людини, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, що мають вузько тлумачитися.

У цій справі суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити в задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, посилаючись на три висновки психологічного обстеження та усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції дійшов висновку, що повернення другого заявника до Великобританії поставить його під загрозу заподіяння психічної шкоди в розумінні пункту «b» абзацу 1 статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів попередніх інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який дійшов протилежного висновку про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Великобританії.

Таким чином, головне питання в цій справі полягає в тому, чи дотримався Верховний Суд своїх процесуальних зобов’язань за статтею 8 Конвенції про права людини стосовно надання конкретного та детального обґрунтування в контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів попередніх інстанцій та видачі розпорядження про повернення дитини. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначив, що той із батьків, хто заперечує проти повернення, має насамперед надати достатньо доказів щодо цього.

Перша заявниця виконала свій обов’язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику, що повернення другого заявника поставить його під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. Суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. Таким чином, суд першої інстанції також надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків. Отже, ці докази становили невіддільну частину справи, їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі.

У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначає, що Верховний Суд видав розпорядження про повернення після розгляду справи за касаційною скаргою, і такий розгляд був обмеженим за своїм обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за підпунктом «b» пункту 1 статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога. Однак у своєму стислому обґрунтуванні Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження та усні показання психолога відповідними та достовірними, та не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги.

Хоча обов’язки національних судів у таких справах не можуть розглядатися як такі, що вимагають детальної відповіді на кожне порушене стороною провадження питання, у цій справі Верховний Суд не розглянув ключових доказів, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали та які висновки слід було зробити. Аналогічно Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень першої заявниці про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Великобританії через проблеми зі здоров’ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині в разі її повернення було пов’язане саме з розлученням заявників. Загалом, на думку ЄСПЛ, обґрунтування було настільки загальним і шаблонним, що за обставин цієї справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечення проти задоволення заяви про повернення.

З огляду на зазначені міркування ЄСПЛ дійшов висновку, що заявники зазнали непропорційного втручання в їхнє право на повагу до сімейного життя у зв’язку з тим, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, оскільки Верховний Суд не здійснив ефективного розгляду заперечення першої заявниці, яке ґрунтувалося на підпункті «b» пункту 1 статті 13 Гаазької конвенції, а отже, було порушено статтю 8 Конвенції про права людини.

Шляхи усунення проблем

Підсумовуючи цей огляд, можна відзначити ключові проблеми, на які звернув увагу ЄСПЛ у своїх рішеннях у згаданих справах: довготривалий розгляду справ українськими судами, недотримання вимог Гаазької конвенції щодо доказування наявності підстав для відмови в поверненні дитини, незабезпечення виконання рішення суду про повернення дитини через відсутність дієвих механізмів такого виконання.

Шляхами усунення вказаних проблем, а отже, недопущення зростання кількості заяв проти України є, з одного боку, розгляд справ із дотриманням вимог Гаазької конвенції та врахуванням практики ЄСПЛ (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), з іншого боку, вдосконалення чинного законодавства з метою усунення наявних прогалин, які перешкоджають ефективному розгляду заяв про повернення дитини і виконанню прийнятих рішень.

На сьогодні в Міністерстві юстиції України як центральному органі, відповідальному за реалізацію Гаазької конвенції на території України, триває робота з підготовки змін, спрямованих на створення законодавчих умов для ефективного виконання взятих Україною міжнародних зобов’язань, для подальшого скерування на розгляд Верховної Ради України.

Запропоновані зміни сприятимуть усуненню прогалин у законодавстві України щодо ефективного розгляду вказаної категорії справ судами України протягом визначених Гаазькою конвенцією строків, врегулюванню інших питань, пов’язаних із виконанням Конвенції про права людини в Україні.

Також у Верховній Раді України зареєстровано законопроєкт «Про примусове виконання рішень» (№ 5660 від 14 червня 2021 року), яким передбачаються серед іншого зміни, спрямовані на ефективне виконання рішень судів, ухвалених у цій категорії справ.

	ЗОЗУЛЯ Ольга — заступник начальника управління — начальник відділу правового співробітництва з міжнародними організаціями управління правового співробітництва з міжнародними організаціями департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, м. Київ,
	СНІЖКО Марія — начальник відділу міжнародної правової допомоги у цивільних справах управління міжнародної правової допомоги департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, м. Київ