БУДОВА Яна — адвокат АО DixiLex, м. Київ

Апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами. Водночас для дослідження нових доказів, які не було подано до суду першої інстанції, апеляційний суд приймає лише у виняткових випадках. Серед критеріїв для їх прийняття є «винятковість випадку» і «об’єктивна неможливість» учасника справи подати такі докази до суду першої інстанції.

Додати чіткості

На наш погляд, закріплені на законодавчому рівні критерії не містять достатньо чітких вимог, що, як наслідок, з одного боку, створює передумови для зловживання сторонами своїми процесуальними правами, а з іншого — позбавляє можливості учасника процесу підтвердити певними доказами свою позицію.

Наявні ж висновки Верховного Суду з питань застосування статей 356, 367 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України в частині можливості апеляційного суду приймати нові докази та встановлювати на їх підставі нові обставини не усувають прогалин, допущених законодавцем.

На думку Верховного Суду, апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. І в разі надання для дослідження таких нових доказів інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо них як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції (постанови Верховного Суду від 5 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18, від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19).

На практиці під час прийняття і дослідження нових доказів ми спостерігаємо протилежні ситуації: від надмірного формалізму і намагання в будь‑який спосіб не враховувати їх у процесі перегляду справи до прийняття від її учасників нових доказів безпосередньо в судовому засіданні, без попереднього надіслання заявником копій таких доказів іншим учасникам справи, що саме собою є порушенням процедури подання доказів, встановленої статтею 83 ЦПК України.

Трапляються випадки, коли просто в судовому засіданні суд заслуховує пояснення сторін і третіх осіб та за усним клопотанням учасника справи долучає доказ і враховує його під час ухвалення рішення. Водночас суд не завжди в мотивувальній частині судового рішення обґрунтовує, в чому ж саме полягає «визначальність» та «винятковість» долученого доказу.

Що ж стосується малозначних справ і справ із ціною позову, що не перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму, то різне тлумачення правової норми та неод­накове її застосування судами апеляційної інстанції може призводити до невиправних ситуацій через неподолання в майбутньому так званого касаційного фільтра та відсутність правової можливості перегляду рішень Верховним Судом.

Суб’єктний склад

Розглядаючи цю проблему, насамперед необхідно звернути увагу на перелік осіб, які мають право оскаржити рішення суду.

Частиною 1 статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Водночас у статтях 367 та 356 ЦПК України закріплено право апелянта долучати до матеріалів справи нові докази за умови їх відповідності певним критеріям.

Стосовно осіб, які брали участь у справі в суді першої інстанції, а отже, не були позбавлені можливості скористатися своїми процесуальними правами, встановлення обмежень щодо подання нових доказів і подальшого їх дослідження судом апеляційної інстанції є цілком логічним та правильним. Проте особа, яка не знала про розгляд справи, що стосується її прав та інтересів, по суті, повинна доводити суду «об’єктивну неможливість» подати докази раніше, а найголовніше — обґрунтовувати визначальне значення такого доказу для вирішення справи.

Вочевидь, така ситуація, з одного боку, призводить до встановлення однакових процесуальних умов для всіх учасників процесу, а з іншого — до порушення принципів змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, закріплених статтями 12, 13 ЦПК України.

Щодо можливих законодавчих змін

Вважаємо, що на законодавчому рівні має бути розмежовано процедуру подання нових доказів до суду апеляційної інстанції та подальше їх дослідження саме за суб’єктним складом.

Очевидно, що особа, яка не брала участі у справі, в якій суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, апріорі не могла скористатися правом подавати заяви по суті справи та на підтвердження своїх доводів надавати відповідні докази, заявляти клопотання про їх витребування або заяви про забезпечення. У такому разі доречним було б наділити цих осіб безумовним правом подавати нові докази разом з апеляційною скаргою, а також правом вказати в апеляційній скарзі про неможливість подання доказів одночасно зі скаргою та клопотати про надання додаткового строку для такого подання. Адже в цієї особи можливість користуватися своїми процесуальними правами з’являється вже після ухвалення рішення судом першої інстанції, тож і можливість подання доказів має бути аналогічною тій, яку встановлено частинами 2–4 статті 83 ЦПК України, без необхідності додатково обґрунтовувати перед судом апеляційної інстанції визначальне значення доказу для вирішення справи.

Доцільним є і наділення такими самими правами третьої особи та відповідача в разі підтвердження неналежного інформування такої особи про розгляд справи судом першої інстанції та за умови, що розгляд відбувався без ухвалення заочного рішення (в такому випадку апеляційному перегляду передує розгляд заяви про перегляд заочного рішення, що надає заявнику право подати докази в суді першої
інстанції).

Так само незайвою є конкретизація причин неподання доказів до суду першої інстанції, «що об’єктивно не залежали» від осіб, які брали участь у справі. З цього приводу доцільно згадати правовий висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений в постанові від 23 липня 2020 року у справі № 378/305/18. Так, найвищий суд у системі судоустрою України вказав, що дослідження нових доказів здійснюється, зокрема, якщо:

1. докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування;
2. докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції та учасник процесу знав про них, однак з об’єктивних причин не міг подати їх до суду;
3. додаткові докази, які було витребувано раніше, з’явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції;
4. суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи;
5. суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (в призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для учасника становило певні труднощі тощо);
6. наявні інші поважні причини для неподання доказів до суду першої інстанції в разі відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або якщо суд їх не дослідив унаслідок інших процесуальних порушень.

Враховуючи вже сталу практику відступлення Верховним Судом від попередніх висновків та випадки неврахування правових позицій Верховного Суду України судами першої та апеляційної інстанцій, викладені вище критерії можливості подання та дослідження нових доказів мали би бути закріплені на законодавчому рівні.

Внести зміни

Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України, зокрема до статей 356, 367, було би слушним та прогресивним рішенням.