Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), є колегіальним органом, наділеним досить широкими повноваженнями у сфері контролю за діяльністю та питаннях притягнення до відповідальності суб’єктів господарювання у сфері енергетики.

Зупинення дії ліцензії

Регулятор здійснює  свої повноваження шляхом, зокрема, державного контролю та застосування заходів впливу.

Заходи впливу, які може застосовувати регулятор до окремих суб’єктів господарювання, включають штраф, зупинення дії ліцензії або взагалі анулювання ліцензії на здійснення відповідного виду господарської діяльності.

Також регулятор не позбавлений повноважень застосовувати і менш суворі заходи впливу, такі як застереження або попередження суб’єкта господарювання про необхідність усунення порушень.

Як убачається із численної судової практики, суб’єкти господарювання нерідко не погоджуються з окремими рішеннями регулятора про застосування заходів впливу, а тому оскаржують їх у судовому порядку.

Очевидно, що оскарження накладеного штрафу може відбуватися паралельно із здійсненням сталої господарської діяльності відповідного підприємства і зазвичай прямо не впливає на її результат, хоча є приклади, коли внаслідок накладення неспівмірного із вчиненим порушенням штрафу підприємству доводиться припинити свою господарську діяльність.

Натомість наслідком прийняття регулятором рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання є фактичне припинення господарської діяльності відповідного підприємства, що для виробничої структури означає неможливість отримання прибутку, відповідно, неможливість покриття своїх грошових зобов’язань як перед контрагентами, так і перед бюджетом та працівниками підприємства.

У такій ситуації перемога у судовому спорі та скасування відповідного рішення регулятора може видатися пірровою перемогою через те, що на час винесення остаточного судового рішення щодо скасування рішення регулятора зупинене виробництво вже неможливо відновити або ж таке відновлення може потребувати значних та невиправданих витрат.

Iнститут забезпечення позову

Для запобігання виникненню подібних ситуацій процесуальним законодавством передбачено інститут забезпечення позову.

Так, відповідно до положень глави 10 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначених цією главою заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь–якій стадії розгляду справи, якщо:

— підставами для вжиття заходів забезпечення позову є як неможливість або ускладнення відновлення права позивача внаслідок невжиття таких заходів, так і наявність ознак очевидної протиправності оскаржуваних рішень суб’єкта владних повноважень;

— одним із видів забезпечення позову є зупинення дії індивідуального акта або нормативно–правового акта, що оскаржується;

— процесуальним законодавством встановлено, що не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб’єкта владних повноважень, яке не є предметом оскарження в адміністративній справі, або встановлення заборони чи обов’язку вчиняти дії, що випливають з такого рішення.

З наведеного очевидно, що законодавець, визначаючи мету та порядок застосування інституту забезпечення позову, передбачав використання вказаного інституту, зокрема, у разі оскарження актів індивідуальної дії для запобігання настання негативних наслідків від дії та виконання таких актів до закінчення розгляду їх законності у судовому порядку.

Судова практика

Натомість, як убачається із судової практики, суди на чолі з Верховним усе частіше стають на бік регулятора та відмовляють суб’єктам господарювання у забезпеченні позову шляхом зупинення дії відповідного рішення або заборони вчинення дій на виконання такого рішення регулятора про застосування до суб’єкта господарювання тих чи інших санкцій.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 жовтня 2018 року у справі № 826/16911/18, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2018 року, вжито заходів забезпечення позову шляхом заборони Національній комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, вчиняти дії на реалізацію постанов від 28 вересня 2018 року.

У свою чергу, Верховний Суд, переглянувши наведені рішення у касаційному порядку, своєю постановою від 5 березня 2019 року скасував їх та прийняв нове рішення про відмову в задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову.

Свою позицію Верховний Суд обґрунтував, зокрема, тим, що з аналізу наведених правових норм убачається, що постанова НКРЕКП не має сили виконавчого документа (крім випадків, визначених частиною 5 статті 13 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» (Закон), а примусове виконання рішень комісії можливе лише за рішенням суду за зверненням НКРЕКП з відповідним позовом.

Відтак, ТОВ «Б» (відповідач) не позбавлене права відмовитись від добровільного виконання постанов НКРЕКП від 28 вересня 2018 року № * та № **, якими вирішено накласти на ТОВ «Б» штраф за порушення Ліцензійних умов, якщо між сторонами є спір.

Разом із цим судом зазначено, що суб’єкти господарювання, на яких накладено штраф, зобов’язані сплатити його у 30-денний строк з дня одержання копії рішення про накладення штрафу, крім випадків, встановлених частиною 5 статті 13 цього Закону.

За кожен день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі 1,5 відсотка суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, накладеного відповідним рішенням регулятора.

Як відомо, оскарження рішення регулятора в судовому порядку не зупиняє його дію, у зв’язку з чим суб’єкти господарювання і просять суд вжити відповідних заходів забезпечення позову на час розгляду питання щодо законності відповідного рішення.

Натомість у наведеній справі суд зайняв досить неоднозначну позицію, засвідчивши обов’язок суб’єкта господарювання виконати рішення регулятора у встановлений законом строк та вказавши на відповідальність унаслідок такого невиконання, і в той же час дійшов висновку, що за таких обставин забезпечення позову фактично не відповідає меті відповідних заходів та не є необхідним у контексті запобігання негативним наслідкам для заявника.

Подібна ситуація склалася також і в судовій справі № 640/20626/18, в якій судами першої та апеляційної інстанцій вжито заходів забезпечення позову, а регулятором оскаржено відповідні судові рішення до суду касаційної інстанції.

Наразі цю справу передано на вирішення Великої Палати Верховного Суду, тож невдовзі ми матимемо чергову позицію найвищого органу судової влади з цього питання.

У контексті наведеного вище хочеться сподіватися, що суд усе ж таки стане на бік менш захищених учасників цих правовідносин, а саме — відповідних суб’єктів господарювання, внаслідок чого інститут забезпечення позову у відповідних спорах буде саме тим ефективним інструментом захисту прав суб’єктів господарювання, як це передбачено законодавством.

Ігор ПУГАЙКО

старший юрист
ЮФ Hillmont Partners, м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»