Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, розглянувши 25 липня 2019 року в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 грудня 2018 року та постанову Південно–західного апеляційного господарського суду від 27 лютого 2019 року за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що діє як ліквідатор публічного акціонерного товариства «І» до: 1) гр–на О., 2) гр–на Д., 3) гр–ки Т., 4) гр–на Ч., 5) гр–на П., 6) гр–ки Ш., 7) гр–ки С., 8) гр–ки В., 9) гр–на Є.,
10) гр–ки Я., 11) гр–на Ю., 12) гр–на А., 13) гр–на Р., 14) гр–ки К., 15) гр–на М., 16) гр–ки Б., 17) гр–на Н., 18) гр–на Ф., 19) гр–ки Л., 20) гр–на У., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: публічне акціонерне товариство «І», — про стягнення 18 980 573 177,53 грн, встановив таке.

1. Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО), що діє як ліквідатор публічного акціонерного товариства «І», звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до 1) гр–на О., 2) гр–на Д., 3) гр–ки Т., 4) гр–на Ч., 5) гр–на П., 6) гр–ки Ш., 7) гр–ки С., 8) гр–ки В., 9) гр–на Є., 10) гр–ки Я., 11) гр–на Ю., 12) гр–на А., 13) гр–на Р., 14) гр–ки К., 15) гр–на М., 16) гр–ки Б., 17) гр–на Н., 18) гр–на Ф., 19) гр–ки Л., 20) гр–на У. про стягнення солідарно з відповідачів 18 980 573 177,53 грн шкоди, заподіяної публічному акціонерному товариству «І» (Банк) та його кредиторам діями вказаних осіб, які є пов’язаними з Банком, під час вирішення питання щодо реалізації кредитної політики за 76 кредитними договорами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі, як пов’язані з публічним акціонерним товариством «І» особи (керівники банку, члени комітетів правління банку, особи, які мають істотну участь у банку), допустили вчинення банком протягом 2013—2014 років кредитування за 76 кредитними договорами, які є збитковими та направлені на виведення коштів банку і задоволення потреб групи компаній, пов’язаних з керівниками та власниками істотної участі Банку, що призвело до втрати Банком ліквідності, неможливості виконання зобов’язань перед вкладниками, визнання Банку неплатоспроможним та завдання Банку, вкладникам та іншим його кредиторам шкоди на загальну суму за всіма 76 кредитними договорами у розмірі 18 980 573 177,53 грн. У зв’язку з цим відповідачі відповідно до вимог частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мають понести відповідальність за завдану шкоду у вигляді її відшкодування у зазначеному розмірі.

2. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційної інстанції

Господарський суд Одеської області ухвалою від 10 грудня 2018 року повернув позовну заяву ФГВФО, що діє як ліквідатор публічного акціонерного товариства «І», на підставі пунктів 1 та 2 частини 5 статті 174 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України з огляду на те, що позовна заява у цій справі підписана особою, яка не має права її підписувати, та позивач порушив правила об’єднання позовних вимог.

Місцевий господарський суд з посиланням на частини 1 та 2 статті 14, частину 1 статті 35, пункти 1, 2, 4, 5 статті 37, частину 3 статті 47 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», правову позицію, яка міститься у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 916/2024/17, виходив з того, що ФГВФО на період делегування повноважень уповноваженій особі Фонду на ліквідацію публічного акціонерного товариства «І» не може бути позивачем у справі. Крім того, за висновком суду позивач порушив правила об’єднання позовних вимог, оскільки заявив до стягнення збитки, спричинені Банку діями пов’язаних з Банком осіб окремо за кожним із 76 кредитних договорів, за кожним із яких пов’язані з Банком особи приймали окремі рішення, які оформлені відповідними протоколами засідань наглядової ради Банку та рішеннями кредитного комітету, сумісний розгляд заявлених позивачем позовних вимог за всіма 76 кредитними договорами ускладнить розгляд та вирішення справи.

Південно–західний апеляційний господарський суд постановою від 27 лютого 2019 року ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 грудня 2018 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для повернення позовної заяви ФГВФО на підставі пункту 1 частини 5 статті 174 ГПК України та визнав помилковим висновок суду щодо підписання позовної заяви особою, яка не має права її підписувати, — представником Фонду за довіреністю, оскільки дійшов висновку про те, що позовні вимоги у цій справі були заявлені Фондом на підставі частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка передбачає можливість реалізації досудового порядку врегулювання спору альтернативно: або уповноваженою особою Фонду, або самим Фондом, а правом на звернення до суду з вимогами до пов’язаної з Банком особи з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку, наділений виключно сам Фонд (у разі невиконання заявленої в досудовому порядку вимоги пов’язаною особою).

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про порушення позивачем правил об’єднання позовних вимог, які ґрунтуються на різних кредитних договорах, та додатково зазначив, що заявлені вимоги мали бути пред’явлені індивідуально до кожного з відповідачів окремо. Суд апеляційної інстанції на підставі аналізу норм, закріплених у частині 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», статтях 52, 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статей 1166, 1190 Цивільного кодексу (ЦК) України дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню не загальне законодавство, а спеціальне, яке не передбачає солідарного стягнення заподіяної шкоди з пов’язаних осіб банку, а передбачає індивідуальну відповідальність кожної окремої пов’язаної особи банку. За висновком суду, предмет і суб’єктний склад спору за позовною заявою Фонду, поданою в порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», має узгоджуватись із попередньо вжитими заходами досудового врегулювання спору згідно з частиною 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вжиття яких є обов’язковим, а вимоги в позовній заяві можуть об’єднуватись з урахуванням норм згаданих спеціальних законів. Крім того, суд дійшов висновку про те, що положення частини 11 статті 42 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка передбачає солідарну відповідальність керівників банку, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосується виключно керівників банку і не визначає відповідальності пов’язаних з банком осіб, яка визначена в іншій нормі зазначеного Закону — частині 6 статті 58 Закону, для подання позову за якою необхідна наявність визначених у цій нормі підстав, які в даному випадку позивачем не наведені.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі позивач — ФГВФО — просить скасувати ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 грудня 2018 року та постанову Південно–західного апеляційного господарського суду від 27 лютого 2019 року, а справу передати на розгляд до Господарського суду Одеської області.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме: статей 543, 1190 ЦК України, статті 42 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 63 Закону України «Про акціонерні товариства», та порушення норм процесуального права, зокрема статті 5, частини 1 статті 173, пункту 2 частини 5 статті 174 ГПК України. За твердженням скаржника суди попередніх інстанцій:

— не застосували норми, закріплені у статтях 543, 1190 ЦК України, статті 42 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 63 Закону України «Про акціонерні товариства», у їх сукупності та не врахували, що відповідно до наведених норм у правовідносинах, що виникли внаслідок заподіяння шкоди потерпілому спільними діями/бездіяльністю кількох осіб, саме позивач (потерпілий) наділений виключним правом заявляти вимоги частково або в повному обсязі як до всіх боржників (завдавачів шкоди), так і до будь–кого окремо;

— не врахували, що стягнення шкоди, завданої спільними діями, з кожного відповідача окремо по кожному кредиту нівелюватиме саму суть солідарної відповідальності за заподіяну спільними діями шкоду і може призвести до подвійного стягнення такої шкоди;

— у порушення статті 173 ГПК України залишили поза увагою, що позовні вимоги про стягнення з відповідачів збитків за 76 кредитними договорами пов’язані між собою спільними поданими доказами.

Також зазначає, що суд апеляційної інстанції:

— не застосував до спірних правовідносин положення статті 63 Закону України «Про акціонерні товариства», якою передбачена солідарна відповідальність посадових осіб органів акціонерного товариства за завдані своїми діями товариству збитки;

— дійшов помилкового висновку про те, що збитки банку були спричинені діями пов’язаних за банком осіб окремо за кожним із 76 кредитних договорів, оскільки не врахував, що збитки банку у вигляді виведення активів банку були спричинені саме спільними діями всіх відповідачів, які є пов’язаними з банком особами, направленими на кредитування пов’язаних між собою клієнтів Банку, що свідчить про наявність спільної протиправної діяльності всіх відповідачів, як пов’язаних з банком осіб, залишив поза увагою те, що всі 76 кредитних договорів є не тільки пов’язаними між собою та з власниками Банку, а в розумінні вимог постанови Національного банку України № 368 від 28 серпня 2001 року вважаються одним контрагентом, як такі, що проводились за аналогічними моделями, мали спільні ризики, а всі дії (рішення) відповідачів щодо виведення активів банку через позичальників за кредитними договорами є спільними діями щодо одного контрагента.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідачі та третя особа відзиви на касаційну скаргу не надали.

Позиція Верховного Суду

6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції

Касаційний господарський суд, здійснивши розгляд касаційної скарги у письмовому провадженні, обговоривши доводи, наведені скаржником у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, дослідивши правильність застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Вимоги щодо змісту та оформлення позовної заяви визначені у статті 162 ГПК України.

Відповідно до зазначеної норми у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надане право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Як убачається з матеріалів цієї справи, позовна заява була подана до суду ФГВФО, позовна заява була підписана представником Фонду гр–ном Ц., який діяв за довіреністю № * від 2 лютого 2018 року, відповідно до якої ФГВФО уповноважує гр–на Ц. представляти інтереси Фонду, зокрема, у місцевих судах з усіма повноваженнями учасників (сторін, третіх осіб) згідно з ГПК України, у тому числі з правом подавати позовні заяви.

Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження ФГВФО, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульовані положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.

Уповноважена особа Фонду — працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку (пункт 17 частини 1 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги у цій справі заявлені ФГВФО, зокрема на підставі частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. Фонд або уповноважена особа Фонду також має право заявити вимоги до небанківської фінансової установи, якою від фізичних осіб залучені як позики або вклади кошти, що згідно з цим Законом прирівнюються до вкладів.

Кошти, стягнуті з пов’язаних із банком осіб як відшкодування шкоди, а також з небанківських фінансових установ, зазначених в абзаці 1 цієї частини, включаються до ліквідаційної маси банку.

У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду. Такі вимоги забезпечуються накладенням арешту на грошові кошти та майно осіб, до яких вони заявлені, у порядку забезпечення позову. Ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов’язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду.

Отже, зазначена норма передбачає можливість та порядок стягнення шкоди з осіб, пов’язаних з банком, який знаходиться у ліквідації, у разі недостатності майна банку для погашення вимог кредиторів.

Здійснивши аналіз частини 5 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що наведена норма передбачає обов’язковий досудовий порядок врегулювання таких спорів з особами, пов’язаними з банком, який за змістом абзацу 1 частини 5 статті 52 Закону може реалізовуватись альтернативно: або уповноваженою особою Фонду, або самим Фондом.

При цьому, відповідно до положень, закріплених в абзаці 3 частини 5 статті 52 Закону, право на звернення до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної банку та/або кредиторам, у разі невиконання пов’язаною особою банку заявленої до неї Фондом або уповноваженою особою Фонду в порядку досудового врегулювання спору вимоги, наділений безпосередньо Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного господарського суду про те, що позовна заява про стягнення з пов’язаних із банком осіб шкоди у цій справі була подана Фондом, який є особою, наділеною правом на подання такого позову та підписання відповідної позовної заяви та правильно визнав помилковими висновки місцевого господарського суду про те, що позовна заява була підписана особою, яка не має права її підписувати. Також суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для повернення позовної заяви Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на підставі пункту 1 частини 5 статті 174 ГПК України.

Крім того, як убачається з оскаржуваних позивачем у справі ухвали та постанови господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач у позовній заяві порушив правила об’єднання позовних вимог.

За висновком місцевого господарського суду порушення правил об’єднання позовних вимог полягає в тому, що заявлені Фондом позовні вимоги не пов’язані між собою підставою виникнення та поданими доказами, оскільки ґрунтуються на різних кредитних договорах та різних рішеннях, які приймались пов’язаними з Банком особами окремо по кожному із 76 кредитних договорів.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про порушення позивачем правил об’єднання позовних вимог, які ґрунтуються на різних кредитних договорах, та додатково зазначив, що заявлені вимоги мали бути пред’явлені індивідуально до кожного з відповідачів окремо, оскільки відповідачі відповідно до спеціального законодавства, яке регулює спірні правовідносини, не є солідарно відповідальними особами за завдані банку їх протиправними діями збитки.

Згідно з пунктом 2 частини 5 статті 174 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об’єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

Відповідно до частини 1 статті 173 ГПК України в одній позовній заяві може бути об’єднано декілька вимог, пов’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Під вимогою розуміється матеріально–правова вимога, тобто предмет позову, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права. При цьому в розумінні частини 1 статті 173 ГПК України об’єднанню підлягають вимоги, які пов’язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Підстава позову — це фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Отже, вимоги повинні випливати з тих самих фактичних обставин, на яких вони ґрунтуються.

Доказами є будь–які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Отже, позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Однорідними можуть вважатися позовні заяви, які, пов’язані з однорідними позовними вимогами і водночас подані одним і тим же позивачем до одного й того самого відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного й того ж відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов’язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що як на правову підставу вимоги про стягнення шкоди позивач посилається на статтю 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», яка надає право Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звертатись до суду з позовними вимогами до пов’язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредитором та/або банку шкоди, та/або пов’язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банком.

При цьому, на думку позивача, шкода Банку заподіяна внаслідок прийняття пов’язаними з банком особами, до яких позивач пред’явив позов, рішень про надання кредитів за 76 кредитними договорами, які були укладені Банком з різними позичальниками та забезпечені окремими самостійними забезпечувальними договорами.

Верховний Суд зазначає, що кожна кредитна операція є самостійним правовідношенням, що є підставою для виникнення у сторін цього правовідношення цивільних прав і обов’язків. У випадку наявності порушень, які були допущені як під час укладення відповідного кредитного договору, так і при його виконанні, утворюють окремий склад цивільно–правового прововідношення, що характеризуються самостійними цивільно–правовими наслідками. Встановлення обставин вчинення кожної з цих операцій засвідчується доказами, які не є пов’язаними між собою (різні кредитні договори, договори забезпечення тощо).

Отже, вимоги про стягнення шкоди у конкретно визначеному позивачем за кожним окремим кредитним договором розмірі є самостійними вимогами, які не пов’язані ні підставами виникнення, ні поданими доказам та не є основними і похідними одна від одної, оскільки від задоволення одних не залежить задоволення інших.

Критерії пов’язаності позичальників між собою та схожості переважної більшості забезпечень цих кредитів, що наводить позивач в обґрунтування об’єднання вимог в одному позові, не є достатніми для застосування правил об’єднання позовів у розумінні статті 173 ГПК України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду від 15 лютого 2019 року у справі № 910/11811/18.

Як убачається з позовної заяви, її мотивувальна частина у розділі 7 складається з декількох самостійних підрозділів, у яких наведені обставини видачі кредитів по кожному окремому кредитному договору з визначенням певної групи пов’язаних осіб, які брали участь у прийнятті рішень щодо вчинення певної кредитної операції, і такі групи осіб по кожній окремій кредитній операції лише частково співпадають за складом. Тобто фактично позовні вимоги по кожному окремому кредитному договору різняться як за суб’єктним складом (заявлені до різних відповідачів, виходячи з того, хто брав участь у кредитній операції), так і за заявленим розміром шкоди, який за кожним кредитним договором є різним, а також за обставинами та наданими доказами, на підставі яких позивач пред’явив грошову вимогу про стягнення грошових коштів у тому чи іншому розмірі.

Верховний Суд зазначає, що об’єднання позовних вимог може мати негативні наслідки. Сумісний розгляд декількох вимог, навіть тісно пов’язаних і однорідних, розширює предмет доказування у справі, збільшує коло учасників процесу, ускладнює розгляд та вирішення справи. Об’єднання позовів є правом, а не обов’язком суду.

Суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що сумісний розгляд заявлених Фондом позовних вимог у цій справі перешкоджатиме з’ясуванню взаємних прав і обов’язків сторін та суттєво ускладнить вирішення спору, оскільки у даному випадку під час розгляду справи суд повинен буде надати оцінку умовам кожного з укладених кредитних договорів, встановити обставини дотримання, виконання/невиконання сторонами умов цих договорів, мети та обставин їх укладення, а також правильність заявлених до стягнення сум. Зазначене свідчить про те, що по кожному з договорів та по кожному окремому епізоду, щодо яких, як зазначає позивач, конкретним колом відповідачів було нанесено шкоду банку в різних розмірах, суду необхідно проводити окрему процесуальну процедуру з визначенням та дослідженням різного кола доказів, пов’язаних зі встановленням обставин, на які посилається позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, що також суттєво утруднить вирішення спору в межах однієї справи.

Наведеним спростовуються доводи скаржника про те, що обставини, викладені в позовній заяві, об’єднані взаємопов’язаними сукупними (спільними) діями усіх відповідачів, а також доводи про те, що позовні вимоги пов’язані підставою виникнення та поданими доказами.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що по суті позивач заявив 76 (сімдесят шість) окремих позовних вимог до різних відповідачів, які по мірі відповідальності та ступеня вини кожного визначені позивачем як солідарні боржники.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позивач при поданні позову порушив правила статті 173 ГПК України щодо об’єднання позовних вимог, оскільки у даному випадку позовні вимоги ґрунтуються на підставі різних кредитних договорах з окремими до них договорами забезпечення виконання зобов’язання, які є різними за предметом, обсягом зобов’язань та строками виконання, а також на різних рішеннях, які приймались пов’язаними з Банком особами окремо по кожному із 76 кредитних договорів, що має наслідком дослідження окремо кожного рішення, договору та окремо — заборгованості, яка виникла з різних підстав, що повинно підтверджуватися окремими, не пов’язаними між собою доказами.

Сумісний розгляд таких позовних вимог перешкоджатиме з’ясуванню прав і взаємовідносин сторін та суттєво ускладнить вирішення спору в межах однієї справи та у строки, передбачені статтею 195 ГПК України, що свідчить про порушення правил об’єднання позовних вимог.

Разом із цим Верховний Суд не погоджується з висновком апеляційного господарського суду, викладеним в оскаржуваній постанові у цій справі, про те, що відповідачі відповідно до спеціального законодавства, яке регулює спірні правовідносини, не є солідарно відповідальними особами за завдані банку їх протиправними діями збитки, а заявлені Фондом вимоги мали бути пред’явлені індивідуально до кожного з відповідачів окремо, оскільки суд апеляційної інстанції помилково ототожнює процесуальне поняття «процесуальна співучасть», передбачене положеннями частини 2 статті 47 ГПК України, з таким поняттям, як «солідарна відповідальність», яка є видом цивільно–правової відповідальності та регулюється нормами матеріального права. При цьому дослідження судом апеляційної інстанції обставин солідарної відповідальності відповідачів  відповідно до норм матеріального права та надання судом оцінки наявності у позивача права вимоги солідарного стягнення шкоди з відповідачів є передчасним на стадії вирішення питання щодо відкриття провадження у справі за поданою позовною заявою. Суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до норм процесуального права саме позивач наділений виключним правом визначати відповідача чи коло відповідачів, яким пред’явлено вимогу.

Однак зазначені порушення, допущені судом апеляційної інстанції, не призвели до ухвалення судом апеляційної інстанції неправильної постанови за результатами перегляду в апеляційному порядку ухвали місцевого господарського суду про повернення позовної заяви, що відповідно до частини 2 статті 311 ГПК України не є підставою для скасування постанови апеляційного господарського суду.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішенні у відповідній частині або змінити рішення у відповідній частині, не передаючи справу на новий розгляд.

Згідно зі статтею 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи те, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, однак, зазначене не призвело до постановлення місцевим господарським судом неправильної ухвали та до ухвалення судом апеляційної інстанції неправильної постанови за результатами перегляду ухвали місцевого господарського суду про повернення позовної заяви, Касаційний господарський суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями, вважає за необхідне лише змінити мотивувальні частини ухвали місцевого господарського та постанови суду апеляційної інстанції з їх викладенням у редакції цієї постанови без скасування їх резолютивних частин.

Враховуючи вищенаведене, оскаржувані ухвала місцевого та постанова апеляційного господарських судів підлягають залишенню без змін з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, а касаційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення.

8. Судові витрати

Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов’язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Суд постановив:

1. Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду Одеської області від 10 грудня 2018 року та постанову Південно–західного апеляційного господарського суду від 27 лютого 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

3. Резолютивні частини ухвали Господарського суду Одеської області від 10 грудня 2018 року та постанови Південно–західного апеляційного господарського суду від 27 лютого 2019 року залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 25 липня 2019 року. Справа № 916/2733/18. Головуючий — Баранець О.М. Судді — Кондратова І.Д., Студенець В.І.)