Положення частини 5 статті 176 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України, яким передбачено, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109—114¹, 258—258⁵, 260, 261 Кримінального кодексу (КК) України, є такими, що не відповідають Конституції України. Такого висновку дійшов Конституційний Суд України у складі Великої палати (КСУ) у справі за конституційними скаргами Ковтун Марини Анатоліївни, Савченко Надії Вікторівни, Костоглодова Ігоря Дмитровича, Чорнобука Валерія Івановича. Рішення № 7-р/2019 ухвалене 25 червня 2019 року.

Судді-доповідачі у справі — Михайло Гультай, Олександр Касмінін, Віктор Кривенко, Олександр Тупицький.

Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

Автори скарг стверджували, що зазначеним положенням КПК України фактично встановлено презумпцію, за якою наявність однієї лише підозри (без вимог до її обґрунтованості) у вчиненні окремих злочинів обумовлює виключну необхідність обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без права на обрання іншого запобіжного заходу. Цей підхід є дискримінаційним, оскільки ставить осіб, щодо яких обирається такий запобіжний захід, у нерівні умови порівняно з тими особами, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні інших злочинів аналогічного ступеня тяжкості. Крім того, у конституційних скаргах зазначалося, що, ухваливши Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини» від 7 жовтня 2014 року (Закон), яким такі правила були впроваджені, Верховна Рада України звузила «обсяг права підозрюваних та обвинувачених осіб бути звільненими під час провадження», чим порушено положення частини 2 статті 3, частин 1, 2 статті 8, частини 3 статті 22, частини 1 статті 24, частин 1, 2 статті 29 Конституції України.

Згідно з юридичною позицією КСУ, викладеною в рішенні від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина 1 статті 64 Основного Закону України); встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним.

За положеннями частини 1 статті 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Таке право є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом людини і передбачає можливість вибору своєї поведінки з метою вільного та всебічного розвитку, самостійно діяти відповідно до власних рішень і задумів, визначати пріоритети, робити все, що не заборонено законом, безперешкодно і на власний розсуд пересуватися територією держави, обирати місце проживання тощо. Це право означає, що особа є вільною у своїй діяльності від зовнішнього втручання, за винятком обмежень, які встановлюються Конституцією та законами України, — зазначено КСУ в абзаці 2 підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016.

Також КСУ нагадав, що за частиною 2 статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або утримуватися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та у порядку, встановлених законом. Аналогічно відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) кожен має право на свободу та особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.

На думку КСУ, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та у порядку, визначених законами України. Таке обмеження має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду. Відповідний висновок КСУ зробив ще в абзаці 13 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 23 листопада 2017 року № 1-р/2017.

Таким чином, нормативне регулювання у сфері здійснення кримінального провадження щодо особи і позбавлення її у зв’язку з цим свободи має базуватися на засадах, передбачених статтями 1, 3, частинами 1, 2 статті 8, частинами 1, 2 статті 29, частиною 1 статті 64 Основного Закону України.

Згідно з частиною 1 статті 176 КПК України запобіжними заходами є особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт, тримання під вартою. Тримання під вартою є найсуворішим запобіжним заходом серед усіх запобіжних заходів, передбачених Кодексом. Відповідно до частини 1 статті 183 Кодексу, в редакції до внесення змін Законом, тримання під вартою визначалося як винятковий запобіжний захід, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.

При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: вік та стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого; міцність соціальних зв’язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, майновий стан; вагомість наявних доказів, якими обґрунтовується відповідне клопотання; ризик продовження чи повторення протиправної поведінки, зокрема ризик летальності, що його створює підозрюваний, обвинувачений, у тому числі, у зв’язку з його доступом до зброї.

Визначивши такі критерії застосування слідчим суддею, судом до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, законодавець дотримав міжнародних стандартів щодо тримання під вартою, збалансував необхідність у забезпеченні ефективного здійснення кримінального провадження та права особи, щодо якої воно відкрите, на свободу та особисту недоторканність і передбачив тримання такої особи під вартою виключно на підставі вмотивованого судового рішення.

Проте Законом статтю 176 КПК України було доповнено частиною 5, згідно з якою запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109—114¹, 258—258⁵, 260, 261 КК України. При цьому прокурорів було звільнено від обов’язку доказувати неможливість забезпечення розслідування шляхом застосування більш м’яких видів запобіжних заходів.

Такі зміни до КПК України нібито були викликані необхідністю підвищення ефективності розслідування окремих злочинів проти основ національної безпеки України та громадської безпеки. Але фактично слідчий суддя, суд, зваживши відповідні ризики, обставини конкретної справи, не міг застосувати до таких підозрюваних інший, більш м’який, ніж тримання під вартою, запобіжний захід. Тобто суд зобов’язаний обрати певний вид забезпечення розслідування виключно на підставі кваліфікації злочину, без можливості винести вмотивоване судове рішення та надати належне обґрунтування тримання під вартою. Це, на думку КСУ, не узгоджується з міжнародною практикою.

При цьому КСУ зазначає, що з аналізу частини 2 статті 29 Конституції України вбачається, що винятків стосовно підстав застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, пов’язаних із тяжкістю вчиненого нею злочину, немає. Тобто навіть коли йдеться про злочини, що посягають на національну безпеку України чи громадську безпеку, наявність вмотивованого судового рішення для тримання особи під вартою, яка підозрюється чи обвинувачується в їх вчиненні, є обов’язковою. Оскільки положення частини 5 статті 176 Кодексу допускає застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підставі суто формального судового рішення, то це є порушенням принципу верховенства права. В оспорюваній нормі обґрунтовується необхідність тримання під вартою тяжкістю злочину, що не забезпечує балансу між метою його застосування у кримінальному провадженні та правом особи на свободу та особисту недоторканність.

Наведене дає підстави для висновку, що спірне положення суперечить частині 2 статті 3, частинам 1, 2 статті 8, частинам 1, 2 статті 29 Конституції України, оскільки порушує принцип верховенства права та обмежує право особи на свободу та особисту недоторканність.