Однією з основних тенденцій сучасної світової економіки є розвиток процесів глобалізації, які виявляються в інтеграції національних економік одна в одну.

Окрім того, процеси економічної глобалізації сприяють розвитку міжнародних арбітражних інститутів, що забезпечують послуги арбітражу учасникам транскордонної торгівлі, — десятків регіональних та спеціалізованих арбітражних установ по всьому світу.

В умовах міжнародного конфлікту

Проте нормальне функціонування всіх цих поважних установ залежить від одного крихкого елемента — стабільності міжнародних відносин. На жаль, наше сьогодення не убезпечено від соціальних катаклізмів у вигляді міжнародних конфліктів різного масштабу.

Україна вже понад сім років є епіцентром одного з них — міжнародного конфлікту на тлі збройної агресії Російської Федерації. Водночас ситуація, що склалася в українсько­російських відносинах, є не лише актуальною, а й доволі унікальною.

Так, попри тривалий конфлікт економіка України залишається тісно пов’язаною з російською, товарообіг між країнами зменшився лише частково. Тому між учасниками відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) періодично виникають спори, які потребують вирішення.
А з огляду на те, що в ЗЕД­контрактах арбітражне застереження є нормою, вирішення таких спорів покладається на арбітражні установи.

Однак під час арбітражного розгляду може виникнути низка нетипових проблем, пов’язаних зі сторонами спору, що є резидентами протилежних сторін міжнародного конфлікту, серед яких неможливість виконання зобов’язань у зв’язку з діями однієї зі сторін конфлікту, застосування секторальних чи персональних санкцій, невизнання резидентності через спірність тієї чи іншої території, порушення інтересів однієї зі сторін конфлікту, пов’язаних із прийняттям та реалізацією рішення на користь резидента іншої сторони.

І якщо в самих арбітражних судах забезпечується певний рівень об’єктивності та неупередженості щодо резидентства сторін та міжнародно­політичного контексту, то на етапі «легалізації» рішень національні суди можуть бути обмежені політичними факторами у, здавалось би, суто господарських відносинах на тлі наявного міжнародного конфлікту та неоднаково застосовувати норми національного й міжнародного законодавства.

Юридична сторона

У 2014 році рішенням Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) припинено експорт до Російської Федерації товарів військового призначення та подвійного використання.

Наступного року указом Президента України затверджено Стратегію національної безпеки України, відповідно до якої торговельно­економічну війну визнано актуальною загрозою національній безпеці України.

Того самого року постановою Кабінету Міністрів України припинено дію Угоди між урядами України та Російської Федерації «Про виробничу і науково­технічну кооперацію підприємств оборонної галузі промисловості».

Також у 2015 році Верховною Радою України затверджено звернення до міжнародних організацій та національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою­агресором та заяву про відсіч збройної агресії Росії, згідно з якою силові дії Російської Федерації визнано атаками збройної агресії.

Рішеннями РНБО було запроваджено низку персональних санкцій щодо фізичних осіб та компаній, пов’язаних лише із зазначеними в таких рішеннях особами.

Проте жодних заборон на виконання зобов’язань перед суб’єктами господарювання — резидентами Російської Федерації чи визнання рішень арбітражних установ, розташованих на території вказаної країни, на сьогодні не існує.

Отже, з врахуванням нормативного регулювання наразі відсутні формальні перешкоди для передання розгляду господарських спорів до арбітражних установ на території Російської Федерації чи визнання на території України рішень арбітражних судів на користь компаній — резидентів РФ.

Публічний порядок

Статтею 5 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью­Йоркська конвенція 1958 року) та статтею 478 Цивільного процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік підстав для відмови національними судами в наданні дозволу на примусове виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС) при Торгово­промисловій палаті (ТПП) України.

Однією з таких підстав є ситуація, коли суд вирішує, що визнання та виконання арбітражного рішення суперечить публічному порядку України.

Проте не кожен суддя доходить правильного висновку про те, що таке «публічний порядок України» та в яких випадках виконання рішення суду буде суперечити йому.

Відповідно до висновків Верховного Суду головним завданням застереження про публічний порядок у міжнародному праві є вирішення правових колізій різних країн.

Об’єктом застереження про публічний порядок є міжнародні приватноправові відносини, а предметом — незастосування іноземного права, яке обрано для регулювання цивільно­правових відносин з іноземним елементом, якщо його застосування порушує публічний порядок держави. У цьому разі застереження про публічний порядок врегульовує самостійну сферу суспільних відносин, яка не залежить від сфери міждержавних відносин.

Так, у Законі України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України.

З такої точки зору, рішення МКАС при ТПП України буде суперечити публічному порядку лише у випадку, якщо в його основу покладено норми іноземного законодавства, які не узгоджуються з нормами національного законодавства, що регулюють аналогічні відносини.

Зазначені положення щодо перевірки рішення на відповідність публічному порядку існують, щоб встановити «правовий бар`єр» на шляху рішень, ухвалених всупереч основоположним процесуальним і матеріально­правовим принципам, на яких тримається публічний порядок. Вони також покликані не допустити можливості визнання рішень, пов`язаних із корупцією чи неприпустимим невіглаством арбітрів, та надання дозволу на їх виконання.

Враховуючи зазначене, а також те, що цивільне законодавство України та Російської Федерації є близьким за «духом закону» та схожими в розрізі «букви закону», колізії між їх нормами є винятковим явищем.

Судова практика

За вказаних обставин у період збройної агресії Верховний Суд сформував чітку практику у справах, що стосуються надання дозволу на примусове виконання рішень МКАС при ТПП України на користь резидентів РФ.

На щастя, Верховний Суд не вдався до популізму і його рішення є раціональними, зваженими та ухваленими з додержанням принципу верховенства права.

Проте певні судді та суди все ж ставлять під сумнів практику «старших» колег та вдаються до авторського тлумачення поняття «публічний порядок». Так, у деяких судових рішеннях це поняття сформульовано таким чином: «Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оцінний критерій, елементи якого закріплено в публічно­правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави…

Такі принципи та засади стосуються насамперед національної безпеки України, тобто захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз».

Керуючись таким визначенням, суди відмовляють у задоволенні клопотань про визнання рішень на користь резидентів РФ чи ухвалених арбітражними установами на території РФ, посилаючись на постанову Верховної Ради України щодо визнання Російської Федерації країною­агресором, оскільки, на їхню думку, ці рішення можуть загрожувати інтересам держави.

Свою позицію в зазначених випадках суди аргументують так: фінансування компаній (резидентів РФ) шляхом примусового виконання рішень арбітражних установ про стягнення коштів буде суперечити санкційній політиці України щодо запобігання виведенню капіталів за межі України та порушуватиме інтереси суспільства і держави.

Такі висновки, на нашу думку, є хибними та не узгоджуються з нормами законодавства та практикою Верховного Суду, відповідно до якої, якщо рішення стосується виключно окремої юридичної особи як самостійного учасника господарського обороту і його дія поширюється тільки на неї, воно не суперечить публічному порядку України, її незалежності, цілісності, самостійності та недоторканості, конституційним правам, свободам, гарантіям.

Відмова визнати арбітражне рішення може порушувати гарантії, передбачені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, тобто може становити непропорційне втручання у право власності на присуджені грошові кошти.

Окрім того, вважаємо, що більш дієвими заходами захисту національних інтересів та суверенітету є не ухвалення окремих «патріотичних» рішень, а більш складний шлях становлення незалежної системи судочинства, що діє лише в парадигмі превалювання верховенства права над будь­якими політичними, економічними та іншими чинниками.

ЄНА Станіслав — адвокат ЮК VB PARTNERS, м. Київ