Минулого тижня Верховна Рада України ухвалила два закони, які повинні нібито відновити довіру до судової влади, давши змогу переглянути склад конституційного органу — Вищої ради правосуддя (ВРП) та сформувати новий склад Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС).

Наводити лад у системі правосуддя потрібно. Однак обраний для цього спосіб викликає певні застереження, і через деякі з них не вдається повірити ні в чистоту експерименту, ні в його успіх.

Відновлення довіри

Як мету цих реформ чи вдосконалень — хоч як назвіть — заявляють відновлення довіри саме до судової влади. Водночас за останніми дослідженнями Центру Разумкова в березні 2021 року рівень недовіри суспільства до судів становив 66 %. Такий самий показник недовіри був до державних чиновників загалом і трошки менший до Верховної Ради України (60 %) та уряду (57 %).

Тобто у суспільстві очевидна тотальна недовіра до всіх гілок влади та державних інституцій у цілому, а відновлювати довіру беруться саме до судової влади. Однак за роки такого «відновлення» починаючи навіть з новітнього етапу — від Революції гідності має стати очевидним, що відновити довіру до одного виду влади неможливо без підвищення довіри до влади як такої. Це як спроба прокачати м’язи пресу окремо від м’язів тулуба і кінцівок.

Більш того, дискурс, яким супроводжується публічне прагнення оновити «погану» судову владу, не додає бонусів державній владі загалом.

Уже сьогодні чується: де гарантії, що новим членам ВРП та ВККС будуть довіряти люди?

Суспільство головне?

Такою гарантією, за ідеєю авторів змін, має стати участь міжнародних експертів — незаангажованих професіоналів, яких запропонують організації, котрі співпрацюють з Україною у питаннях подолання корупції та розвитку правосуддя. Це може бути так, проте є ціла низка моментів, які змушують сумніватися в безапеляційності цього твердження.

Так, міжнародні експерти будуть працювати тимчасово. Лише в складі першої Конкурсної комісії з відбору кандидатів до лав ВККС і лише в першому складі Етичної ради, яка перевірятиме чинних членів ВРП.

Їх буде всього по троє у складі обох із названих органів, але вони замінять представників, запропонованих Радою прокурорів України, Радою адвокатів України та Національною академією правових наук України (НАПрНУ) в особі президії.

Тобто відновлювати треба довіру до судової влади, а в складі Конкурсної комісії та Етичної ради будуть брати участь представники судової влади та міжнародні експерти. Останні — замість представників незалежних юридичних професій та прокуратури.

Звісно, в складі органів, що прямо чи опосередковано впливають на суддівську кар’єру, має бути щонайменше половина суддів, але когнітивний дисонанс виникає. Хіба що насправді влада намагається замінити саме незалежних представників у формуванні органів суддівського врядування. Тоді питання: чи немає тут підміни понять? Адже ніби суспільство повинно мати більше важелів для управління судовою владою. Натомість права професійної спільноти постійно звужуються. Спочатку треба було за своєю квотою обирати одного суддю, згодом квота незалежних суб’єктів формування ВРП та ВККС зменшилася, а тепер їхню можливість делегувати своїх представників до органів суддівського врядування взагалі зведено до мінімуму. Так, замість права призначати по двоє членів ВККС з’їздами адвокатів і науковців тепер лишається право призначати по одному члену Конкурсної комісії, і то починаючи з другої її каденції. І таке право реалізовуватимуть не найвищі органи самоврядування, а Рада адвокатів України і президія НАПрНУ відповідно. Під час формування ВРП обирати з’їзди адвокатів та науковців зможуть лише зпоміж тих, хто матиме позитивний висновок Етичної ради щодо відповідності критеріям професійної етики та доброчесності.

І це на фоні того, що порушується питання повернення до складу кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури представників судової влади.

Чи допустимо це? Загалом так, якщо декларувати відповідну ціль. А от чи є запропоновані правила шляхом до підвищення довіри українського суспільства (представником якого є адвокатура та вчені) до судової влади? Відповідь уже не така однозначна.

Можливо, судам будуть більше довіряти іноземні інвестори та партнери України на міжнародному рівні? Адже українське суспільство не матиме жодного впливу і жодної можливості перевірити експертність міжнародного експерта. Минула спроба запровадити хоча б підтвердження відсутності дисциплінарних стягнень у тих, кого нам пропонуватимуть як членів Конкурсної комісії чи Етичної ради, викликала обурення, яке вилилося в ігнорування вимоги закону надати список претендентів.

Можна мати персональні зауваження до членів ВРП, але вкрай складно сперечатися з тим, що вимога була не надто обтяжлива і доволі пропорційна тому, що ці експерти матимуть доступ до надзвичайної кількості персональних даних про осіб, які увійдуть до складу ключових органів у сфері формування судової влади.

Міжнародний елемент

Не менші сумніви у щирості намірів уведення до складу Конкурсної комісії та Етичної ради міжнародних експертів викликають і дуже цікаві правила голосування за рішення. Парна кількість осіб в органі завжди означає ймовірність розподілу голосів. Вирішити проблему можна було дуже просто, вказавши, що рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю, наприклад, п’ятьма голосами або взагалі одноголосно. Немає одностайності — рішення не прийнято. Так, це ускладнює добір кандидатур, ухвалення рішень, але, мабуть, із-поміж мільйона українських юристів можна було б знайти 32 претенденти до складу ВККС, які відповідатимуть вимогам і критеріям фаховості та добросовісності.

Можна не сумніватися: якщо до складу ВККС увійде особа, яку рекомендували виключно голосами трьох міжнародних експертів, конфронтації в роботі цього органу не уникнути. Натомість кандидати, які мали б максимальну підтримку, змогли б конструктивно працювати. Але ж суспільству пропонують вважати однаково доброчесним і того, хто отримає 6 голосів підтримки, і того, хто удвічі менше.

Ну і загалом як мають почуватися судді та судді у відставці, які увійдуть до складу Конкурсної комісії та Етичної ради, з яким ентузіазмом мають працюватимуть, якщо розумітимуть, що будь-яке рішення можна ухвалити без них? Їхня роль — статистів. Чи можна говорити про дотримання головного принципу незалежності судової влади — більшість в органах врядування становлять судді, — якщо всі знатимуть, що їхній голос нічого не вартий?

Мабуть, не правильно створювати спочатку орган із парною кількістю членів, формувати його на паритетних засадах, а потім наділяти половину членів більш вагомим голосом.

Перевірка на доброчесність

Є і питання до самої ідеї перевірки кандидатів до ВККС та ВРП за критерієм доброчесності. Якщо вона буде відбуватися таким чином, як відбувався конкурс на посади суддів Вищого антикорупційного суду (ВАКС), то є ризики, що особу визнаватимуть недоброчесною на підставі формальних ознак, за те, що вона жила, як живуть мільйони громадян України. Не в ідеальних умовах, уявлених міжнародними експертами, а в суворих українських реаліях. Наприклад, таких, коли придбану для молодої сім’ї спільними зусиллями квартиру записують на тещу чи свекруху. Банально, бо це така собі народна гарантія міцності шлюбу. Або тому, що оформлювати документи на одну особу дешевше, ніж вказувати усіх співвласників. А там: свої люди, порозуміємося!

Так жило і живе наше суспільство. І такі нюанси важко зрозуміти іноземцям. І тому, якщо перевірка буде торкатися таких нюансів, цілком порядна людина може отримати штамп «недоброчесний»!

Його наслідки не такі вже й легкі. Вони не обмежуються тим, що людина не стане претендентом у члени ВККС або ВРП. Адже якщо йдеться про суддю, то чи можна дозволити такій особі здійснювати правосуддя навіть у суді першої інстанції? Чи може така людина піти на державну службу будь-куди? Чи може така особа бути адвокатом чи прокурором? Звісно, їй щоразу нагадуватимуть про «недоброчесність» якщо не суспільство, то процесуальні опоненти. Чи зможе людина вести публічне життя? Чи взагалі жити в Україні?

Кандидат, який спробує стати членом ВККС чи ВРП нового складу, фактично йтиме ва-банк.

Можна, звісно, сказати, що варто зважити свої сили, претендуючи на таку посаду, але коли доброчесність особи є головним фактором і водночас оцінюється вельми суб’єктивно, то ризик зберігається для кожного. І досвід співбесід на посаду керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, і досвід кандидатів у ВАКС це підтверджують.

До того ж члени Конкурсної комісії та Етичної ради не несуть жодної відповідальності за свої висновки, їх неможливо оскаржити або іншим чином відновити репутацію, адже навіть статусу юридичної особи чи органу влади ці утворення не матимуть.

Колективні гравці

За Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» кандидат на посаду члена ВККС вважається таким, що відповідає критерію доброчесності, якщо він:

• — незалежний,
• — чесний,
• — неупереджений,
• — непідкупний,
• — сумлінний,
• — дотримується етичних норм,
• — демонструє бездоганну поведінку в професійній діяльності та особистому житті.

А також якщо немає сумнівів щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата або членів його сім’ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата його статусу.

Критерію професійної компетентності кандидата у члени ВККС буде дотримано, якщо особа:

• — володіє знаннями у сфері права, зокрема щодо функціонування судової системи;
• — має аналітичні здібності;
• — здатна наполегливо працювати;
• — має усні та письмові комунікаційні навички;
• — уміє взаємодіяти з колегами.

Ті самі вимоги стосуються членів ВРП відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо порядку обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя та діяльності дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя».

Тож очевидно, що саме командні гравці в судовій владі цікавлять політиків, а не професійні індивідуали з унікальним персональним досвідом, який може бути корисним для особи на посаді члена ВККС та/чи ВРП. Власне, останніх також планують перетворити на статистів — усю основну роботу будуть робити дисциплінарні інспектори. Дисциплінарні інспектори будуть державними службовцями і проходитимуть конкурс на посаду без перевірки на доброчесність та відповідність критерію професійної компетентності.

Водночас саме вони матимуть усі дисциплінарні повноваження, крім ухвалення остаточного рішення за результатами розгляду справи. Це вже повинні будуть забезпечити «командні гравці» — члени ВРП.

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»