По просьбе Сергея Головатого интервью публикуется на языке оригинала.

Українських юристів «виховують» близько 300 юридичних вузів і факультетів. Щороку юридичний ринок напов­нюється новими кадрами, які буцімто готові зі свіжими поглядами влитися в лави захисників прав і свобод людини. Але ось, дилема: знання сучасних студентів не відповідають європейському вектору розвитку. У чому проблема? Чому Європа ніяк не може зрозуміти, що відбувається в наших судах? Можливо, корінь проблеми лежить на рівні навчання юристів, яким потім належить представляти інтереси клієнтів, обстоюючи справедливість?

Своїми поглядами на сучасну систему юридичної освіти в інтерв’ю «Юридической практике» поділився народний депутат України, президент Всеукраїнського благодійного фонду «Українська правнича фундація», член-кореспондент Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, голова Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права Сергій Головатий. На його думку, якість української юридичної освіти помітно відрізняється від європейської, а причина полягає в «неприродному парадоксі», позбутися якого Україна не може вже багато років.

— Сергію Петровичу, як ви оцінюєте систему юридичної освіти в Україні?

— Українська правнича освіта залишається радянською, а методологія сталінською, такий тандем є невтішним діагнозом, який можна назвати неприродним парадоксом. Чому парадоксом? Адже ми не живемо у радянському суспільстві, а Сталіна з його головним теоретиком і прокурором, «академіком» Андрієм Вишинським вже давно немає серед живих. Примітно, що всі підручники, за якими навчають студентів, є осучасненою інтерпретацією «социалистической теории права» Вишинського. Ще в 1938 році Сталін скликав Всесоюзну нараду з питань юридичної науки, йому необхідно було мати теоретичне обгрунтування масових репресій. І справді, за результатами була складена доктрина на потребу довготривалої практики радянського тоталітаризму. Сьогодні, в умовах ХХІ століття, залишки комунізму в суспільстві ми вряди-годи долаємо, а в юридичній науці, на жаль, здобутків зась.

Спочатку задамося питанням: чому ми маємо такий стан юридичної освіти? Сьогодні в Україні на 45 млн населення припадає близько 300 юридичних вузів. Тоді як, наприклад, у США, де населення у 5 разів більше, юридичних шкіл нараховується менше 200, у Польщі з населенням 38 млн осіб — 25 юридичних шкіл, у Німеччині на 81 млн населення — 42 юридичні школи, у Великій Британії — 62 млн осіб населення і 97 юридичних шкіл. Вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися статутних принципів: гарантування і забезпечення демократії, верховенства права та дотримання прав людини. Ці принципи є канонами цивілізованого європейського співжиття. А в нас 300 юридичних шкіл і досі не навчають студентів, що таке «верховенство права».

— Як європейські інститути визнача­ють поняття «юрист»?

— Європейське співтовариство виділяє чотири категорії професійного юриста: суддя, адвокат, державний обвинувач і нотаріус. Наприклад, адвокат не пов’язаний з державою, а свобода його дій гарантується діяльністю самоврядної організації. Принципи діяльності категорій, що входять у державні, — суддя і держобвинувач теж повинні грунтуватися на незалежності, не зазнавати жодного впливу.

Поняття «юрист» визначається документами європейських інституцій, зокрема Комітету міністрів Ради Європи. Україна з 1995 року є членом Ради Європи, і документи, прийняті нею, є обов’язковими для виконання. Тож юрист — особа, кваліфікована і уповноважена відповідно до національного права звертатися або діяти від імені своїх клієнтів, займатися юридичною практикою, виступати в суді та представляти своїх клієнтів у юридичних питаннях. Практично, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи поняття «юрист» зведене до поняття адвоката. У європейському розумінні випускник юридичної школи (університету) ще не є юристом, оскільки ще не має достатньої кваліфікації для того, щоб діяти від імені своїх клієнтів, виступати і представляти їхні інтереси в суді. Важливий момент: рішення щодо згоди на юридичну практику або приєднання до цієї професії повинно прийматися незалежним адвокатським органом. Проте в Україні дотепер не створено незалежної само­врядної професійної організації адвокатів, законодавчо не визначено основи функціонування адвокатури як інституту вільної професії.

— А хіба Вища кваліфікаційна комісія адвокатури не є таким органом?

— Але вона ж «під державою», точніше «при Кабінеті Міністрів України», що суперечить принципам незалежності. В Україні діє радянський підхід, де існували юридичні колегії, які визначали, кому і як захищати. Юридична професія, на думку європейців, професія вільна, самоврядна, заснована на високих етичних стандартах, моральності, обізнаності з правами людини і спрямована на повагу, захист і дотримання прав та інтересів клієнтів, а також на підтримку належного здійснення правосуддя. Ось це і є юрист в європейському розумінні. Саме такого юриста готує та невелика кількість європейських юридичних шкіл права.

— Сучасні українські вчені у своїх роботах відійшли від радянського впливу?

— Ні, і поясню чому. Відповідно до національних підручників, наприклад, курсу лекцій з деонтології 2002 року: «юридична діяльність — вид соціальної діяльності, яку здійснюють юристи з використанням юридичних засобів з метою вирішення різних юридичних проблем. Критерії юриста: служити суспільству і державі», — так, справді, при сталінському режимі юрист не міг не служити державі, а суспільство перебувало під чітким керівництвом Компартії та КДБ — «юрист, як правило, має справу з соціальними аномаліями». Уявіть собі: у вас проблеми із спадщиною і ви їх вирішуєте за допомогою адвоката, а це, виявляється, «соціальна аномалія»; вам продали неякісну річ, ви судитеся з магазином — і знову виходить «соціальна аномалія»?! Далі, відповідно до підручника, «юрист має справу з «хворобами» суспільства і є посадовою особою». Як? Його ж ніякий владний орган не призначає на посаду! Особа сама вирішує, що хоче стати адвокатом і самостійно проходити весь професійний шлях, незалежно від волі держави. Задамося питанням: а слідчий, міліціонер, оперативний співробітник, працівник Мін’юсту — це юристи? За радян­ською системою — так, за європейськими стандартами — ні.

Юрист у європейському розумінні трактується не через організаційну належність — перебуванням на посадах в МВС, СБУ, податковій, представницьких органах, адміністраціях тощо, а через функціональне призначення: повага, захист, утвердження прав людини, підтримка належного правосуддя.

— Людям ще яких професій, за європейськими мірками, необхідно мати юридичну освіту?

— За європейськими стандартами юридичну освіту повинні мати і деякі професії в системі судівництва: помічники суддів, судові розпорядники, секретарі судових засідань та особи, які здійснюють нормопроектування — ті, хто пише проекти законів та інших нормативних актів, бо від них вимагається складання документів грамотною правничою мовою. Також і судові рішення необхідно викладати грамотно, а не так, як ми читаємо в більшості рішень сучасних українських суддів — там немає ні української, ні російської, ні юридичної мови. У більшості випадків у текстах судових рішень — елементарні морфологічні та стилістичні помилки, але найголовніше — там цілковито відсутні юридична мова і сутність та логіка об­ґрунтування рішення.

— Так у чому ж головна відмінність українського юриста від європейського?

— Український юрист ніколи не знайде спільної мови з європейським юристом, тому що українця вчать, що «Конституція — Основний закон держави». Так написано в усіх підручниках, і саме так наведено в багатьох рішеннях нашого Конституційного Суду. Проте європейський юрист такого ніколи не скаже! Конституція для європейця — це основоположний акт, тобто установчий акт влади народу, вона походить від природного права людини на вільне та безпечне існування в суспільстві. Саме для цього людина разом з усіма іншими створює державу, ухвалюючи Конституцію та визначаючи в основоположному акті межі для держави і механізми, через які держава має виконувати свій головний обов’язок — утверджувати і забезпечувати права і свободи людини. Конституція України відповідає вимогам європей­ського конституціоналізму. Українського юриста і досі вчать, що творцем конституції є держава і що треба служити державі. Виглядає так, ніби український юрист ходить на голові, тоді як європейський юрист ходить, як і належить, відповідно до законів природи — ногами, і упродовж уже багатьох років впевненими кроками прокладає сам собі професійний шлях та відповідає за нього.

(Розмовляла Христина ПОШЕЛЮЖНА,
«Юридическая практика»)