Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув 31 травня 2021 року у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу за позовом гр-ки Р. до Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області — про визнання протиправними та зобов’язання вчинити дії, за касаційною скаргою гр-ки Р. на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року.

І. Історія справи

Гр-ка Р. у січні 2020 року звернулась до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області (Управління), в якому просила:

— визнати незаконним та скасувати наказ Управління № * від 11 грудня 2020 року «Про звільнення гр-ки Р.»;

— поновити гр-ку Р. на посаді заступника начальника відділу державної реєстрації актів цивільного стану по Томаківському району та місту Марганцю Управління.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року, адміністративний позов повернуто гр-ці Р. на підставі пункту 3 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, оскільки позовна заява не містить поруч із підписом ініціалів та прізвища, посадового становища особи, яка здійснила цей підпис, а тому у суду відсутня можливість ідентифікувати особу, яка підписала позовну заяву.

У касаційній скарзі позивачка просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Посилається на порушення судами норми матеріального і процесуального права, зокрема статті 55 Конституції України, статей 5, 160, 169 КАС України.

Скаржник вважає, що суд першої інстанції, з виснов­ком якого погодився суд апеляційної інстанції, з формальних підстав повернув позовну заяву, у зв’язку з чим позбавив позивача доступу до правосуддя для захисту своїх прав та інтересів.

Також скаржник вказує, що суд першої інстанції безпідставно послався на пункт 5.23 Національного стандарту України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003», затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 року № 55 (ДСТУ 4163-2003), оскільки цей Стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи, зокрема органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, а не на документи, які підписують фізичні особи.

Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою доводи скаржника щодо порушення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», що стосується обмеження доступу до суду, а також доводи щодо безпідставного застосування судом першої інстанції норм ДСТУ 4163-2003.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач повністю погоджується з судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій та викладеними у них мотивами, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Зокрема, зазначає, що позовна заява має містити відомості про особу, яка її підписала, із зазначенням прізвища, імені, по батькові, її посадового становища або вказівки щодо представництва з долученням відповідних доказів, а недотримання зазначених вимог є наслідком для повернення позовної заяви відповідно до приписів пункту 3 частини 4 статті 169 КАС України.

Ознайомившись із доводами скаржника, Верховний Суд вважає необхідним задовольнити касаційну скаргу з огляду на таке.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

У статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Положеннями частини 5 статті 5 КАС України, яка гарантує право на судовий захист, передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

Статтею 171 КАС України передбачені дії, які зобов’язаний здійснити суддя після отримання позовної заяви. Зокрема, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 171 КАС України, суддя з’ясовує відповідність позовної заяви вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу. Окрім того, цією ж статтею передбачено, що суддя відкриває провадження в адміністративній справі, зок­рема, якщо відсутні підстави для її повернення.

Статтею 160 КАС України передбачено вимоги щодо форми та змісту позовної заяви, яка стандартизує структуру позовної заяви, а саме: містить перелік загальних для всіх позовних заяв елементів (реквізитів), які дають необхідну інформацію для вирішення судом питання про відкриття провадження в адміністративній справі.

Статтею 161 КАС України встановлено документи, що додаються до позовної заяви.

Статтею 172 КАС України визначені випадки об’єднання і роз’єднання судом позовів.

У свою чергу, згідно з пунктом 3 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позов подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписаний або підписаний особою, яка не має права його підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано.

Отже, нормами процесуального законодавства визначено імперативний обов’язок суду щодо повернення позовної заяви у випадку, якщо позов подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписаний або підписаний особою, яка не має права його підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано.

У цій справі підставою для повернення позовної заяви стали висновки суду першої інстанції, з якими погодився суд апеляційної інстанції, про те, що позовна заява підписана особою без зазначення поруч із підписом прізвища й ініціалів цієї особи, що унеможливило ­ідентифікувати особу, яка підписала позов, її адміністративну процесуальну дієздатність на подання позову.

Проте Верховний Суд вважає, що такі висновки судів попередніх інстанцій фактично позбавили позивачку права доступу до суду, що свідчить про порушення її права звернення до адміністративного суду, гарантованого статтею 5 КАС України, оскільки суди не зазначили встановлених обставин, які б вказували на те, що позовну заяву підписано саме невідомою особою, а не позивачкою.

Незазначення в позовній заяві поруч із підписом прізвища, імені, по батькові особи, яка її підписала, без встановлення судом обставин, які б свідчили про факт підписання позовної заяви іншою особою, а не позивачем не може бути підставою для повернення такої заяви, оскільки таке повернення свідчить про занадто формальне ставлення до передбачених законом вимог.

Також колегія суддів зазначає, що суд не повинен тлумачити положення статті 169 КАС України у такий спосіб, щоб створювати штучні перешкоди для доступу до правосуддя, адже наведене неодноразово було предметом розгляду в Європейському суді з прав людини.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Так, у рішенні від 4 грудня 1995 року у справі «Bellet v. France» («Беллет проти Франції», Серії A № 333B, пункт 36) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У рішенні від 25 січня 2000 року у справі «Miragall Escolano and Othersv. Spain» («Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», заяви № 38366/97, № 38688/97, № 40777/98, № 40843/98, № 41015/98, № 41400/98, № 41446/98, № 41484/98, № 41487/98, № 41509/98) і у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Pеrez de Rada Cavaniles v. Spain» («Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії», заява № 3256-57) Європейський суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

Отже, виходячи з норм Конституції України, а також з норм міжнародного права, повернення адміністративного позову з формальних підстав унеможливило доступ позивача до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів шляхом судового розгляду справи.

Верховний Суд визнає слушними доводи скаржника про те, що суд першої інстанції необґрунтовано застосував до позивачки пункт 5.23 ДСТУ 4163-2003, який встановлює вимоги до підпису на документі, оскільки згідно з пунктом 1.1 ДСТУ 4163-2003 цей стандарт поширюється на організаційно-розпорядчі документи — постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності: органів державної влади України, органів місцевого самоврядування; підприємств, установ, організацій та їх об’єднань усіх форм власності, а не на документи, які підписують фізичні особи.

Оскаржуваний наказ Управління № * від 11 грудня 2020 року «Про звільнення гр-ки Р.», який є предметом спору у цій справі, свідчить про те, що позивачка не є посадовою особою, зокрема, органу державної влади України, тому дія ДСТУ 4163-2003 на неї не поширюється.

Частиною 1 статті 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення необхідно скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв’язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд постановив:

— касаційну скаргу гр-ки Р. задовольнити;

— ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року скасувати, а справу направити до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду зі стадії відкриття провадження у справі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

(Постанова Верховного Суду від 31 травня 2021 року. Справа № 160/336/20. Головуючий — Мартинюк Н.М. Судді — Жук А.В., Мельник-Томенко Ж.М.)