прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Залягти на зло

Зловживання правом не підлягає судовому захисту: поставлені під сумнів норми Цивільного кодексу відповідають Конституції України

Визнати такими, що відповідають Конституції України, частину 3 статті 13, частину 3 статті 16 Цивільного кодексу (ЦК) України постановив Другий сенат Конституційного Суду України (КСУ) рішенням № 2-р(ІІ)/2021 від 28 квітня 2021 року у справі за конституційною скаргою публічного акціонерного товариства акціонерний комерційний банк «Індустріалбанк» щодо відповідності вказаних норм Конституції України.

Суддя-доповідач у справі — Олег ­Первомайський.

 

Спірне питання

Відповідно до частини 3 статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У той же час частина 3 статті 16 дає суду право відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2–5 статті 13 цього ж Кодексу.

Компанії, яка звернулася до суду, було відмовлено судами всіх інстанцій у позові до Відділу урядового фельд’єгерського зв’язку Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації в місті Запоріжжі про стягнення збитків у сумі 2 749 201,39 грн. Позовні вимоги було обґрунтовано тим, що внаслідок неналежного виконання відповідачем зобов’язань за договором, а саме: «недоставленням до пункту призначення цінного відправлення оголошеною цінністю 2 749 201,39 грн, позивач поніс збитки у зазначеному розмірі». Відмова була обґрунтована тим, що грошові кошти належить переміщувати в інший спосіб, який відомий був позивачеві. Тому використання неналежного способу передачі готівки було кваліфіковане судами як зловживання правом.

На думку суб’єкта права на конституційну скаргу, спірні положення ЦК України є неконституційними, оскільки відповідні норми статті 16 обмежують право на звернення до суду, а статті 13 — не є юридично визначеними, отже, не відповідають принципу верховенства права у цій частині.

Також, на його думку, стаття 41 Конституції України, окрім негативного обов’язку, покладає на державу позитивний обов’язок — запровадити таке законодавство, яке дозволяє реалізовувати всі аспекти конституційного права власності, в тому числі чітко визначає порядок розмежування між правомірними діями учасників правовідносин, установлює межі меж дії свободи договору, визначає зміст зловживань правом та правопорушення та критерії їх визначення і розмежування.

 

Регулювання за ЦК України

Розглядаючи цю скаргу, КСУ констатував, що конституційний лад та правопорядок в Україні ґрунтується, зокрема, на засаді, відповідно до якої ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (частина 1 статті 19 Основного Закону України). Ним також встановлено, що власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (друге речення частини 3 статті 13 Конституції України), зок­рема правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41).

У той же час статтею 41 Конституції України встановлено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами ­своєї ­інтелектуальної, творчої діяльності ­(частина 1), а також припис щодо ­неможливості протиправного позбавлення права власності та непорушності права приватної власності (частина 4).

ЦК, як основний акт цивільного законодавства України, містить низку норм, що розвивають наведені конституційні приписи та мають значення для цієї справи. Наприклад:

  • особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина 1 статті 12);
  • власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина 1 статті 319).

У той же час:

  • особа здійснює цивільні права у ме­жах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (частина 1 статті 13);
  • власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частина 2 статті 319).

Крім того, КСУ враховує, що:

  • однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 статті 3);
  • якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є доб­росовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина 5 статті 12);
  • сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627).

 

Роздуми на тему

КСУ виходив із того, що, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв’язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.

У зв’язку з тим, що частина 3 статті 13 та частина 3 статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Оцінюючи домірність припису частини 3 статті 13 ЦК України, КСУ констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини 1 статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов’язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині 3 статті 13 ЦК України, на думку КСУ, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку.

Інакше кажучи, законодавець свідомо уникнув встановлення переліку можливих порушень реалізації права, зважаючи на те, що воно може проявитися у будь-якій формі, передбачити яку наперед неможливо. І це, на думку КСУ, є виправданим у цій частині. Зокрема, якщо відбудеться зловживання правом.

З іншого боку, КСУ звертає увагу на те, що частина 3 статті 16 ЦК України надає суду можливість діяти на власний розсуд (дискреційно) у питанні відмови в задоволенні позову за результатами розгляду справи по суті. Цей припис, на думку КСУ, не містить перешкод для судового захисту цивільного права та інтересу особи навіть у разі порушення нею частин 2–5 статті 13 ЦК України, якщо суд у конкретних обставинах визнає, що попри наявність порушення таке право позивача підлягає захисту. Наприклад, коли порушення чи зловживання було незнач­ним, а право, яке підлягає захисту, — базовим, себто переважає те порушення, яке допущене особою.

З цих міркувань КСУ вважає частину 3 статті 16 ЦК України домірним засобом досягнення такої мети, як стимулювання учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав.

З огляду на наведене КСУ дійшов вис­новку, що спірні норми не суперечать частинам 1, 4 статті 41 Конституції України.

Також суд підкреслив, що право на судовий захист не є абсолютним, однак держава має забезпечити доступ до правосуддя в такий спосіб або такою мірою, щоб саму суть цього права не було порушено. У цьому аспекті КСУ також наголосив, що частина 3 статті 13 та частина 3 статті 16 ЦК України не є підставою для відмови у відкритті судового провадження за позовом особи, яка, можливо, порушує межі здійснення цивільних прав. Проте суд може застосувати ці приписи під час розгляду справи по суті та відмовити в задоволенні позовних вимог. Власне справу, яка стала підставою для звернення до КСУ, було розглянуто по суті у тому числі Верховним Судом, отже, говорити про спірні норми як перешкоду у дос­тупі до правосуддя, на думку КСУ, немає підстав.

Як вважає КСУ, скаржник намагається не стільки довести неконституційність оспорюваних приписів Кодексу, скільки висловлює незгоду з їх тлумаченням та застосуванням судами у його справі. Однак незгода з тлумаченням та застосуванням судами або іншими суб’єктами правозастосування приписів Кодексу або іншого закону України не є достатньою підставою для визнання їх такими, що суперечать частині 1 статті 55 Конституції України.

Ірина ГОНЧАР «Судовий вісник»

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Інші новини

PRAVO.UA