прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Судовий вісник № 5-6 (180-181) » Виняткова можливість

Виняткова можливість

У випадку, коли представник отримав копію судового рішення раніше від довірителя, який перебуває в ув’язненні, і після цього останній втратив зв’язок з таким представником, строк на апеляційне оскарження, як виняток, може бути відрахований з дня вручення копії судового рішення саме скаржнику

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 31 травня 2021 року розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Вірменія гр-на В. до Міністерства юстиції України, Київського слідчого ізолятора Управління Державної пенітенціарної служби України в місті Києві та Київській області, Бердичівської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Житомирській області № 70, Управління Державної пенітенціарної служби в місті Києві та Київській області, Вінницької установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України у Вінницькій області № 1, Управління Державної пенітенціарної служби України в Житомирській області, Комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України — про визнання бездіяльності протиправною, за касаційною скаргою гр-на В. на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2020 року.

 

І. Історія справи

У лютому 2014 року гр-н В. пред’явив позов до Державної пенітенціарної служби України, Київського слідчого ізолятора Управління Державної пенітенціарної служби України в місті Києві та Київської області, Бердичівської випраної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Житомирській області № 70, Управління Державної пенітенціарної служби в місті Києві та Київській області, Вінницької установи виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України у Вінницькій області № 1, Управління Державної пенітенціарної служби України в Житомирській області про визнання бездіяльності протиправною.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року позовні вимоги задоволено частково.

Не погодившись із цим рішенням, 21 лютого 2020 року позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати це рішення в частині, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Крім цього, апеляційна скарга містила відомості про те, що повний текст рішення суду першої інстанцій був складений 10 січня 2020 року, а отриманий позивачем засобами поштового зв’язку лише 28 січня 2020 року.

Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 2 березня 2020 року залишив без руху апеляційну скаргу гр-на В., у тому числі з підстав її подання після закінчення тридцятиденного строку на апеляційне оскарження.

На виконання вимог зазначеної ухвали позивач 12 травня 2020 року подав заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження. Вказана заява була обґрунтована тим, що копію оскаржуваного рішення від 24 грудня 2019 року було отримано апелянтом 28 січня 2020 року. У межах тридцятиденного строку з моменту отримання копії рішення, тобто 21 лютого 2020 року, ним було надіслано апеляційну скаргу на рішення від 24 грудня 2019 року. На думку позивача, це є підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження.

Ухвалою від 18 травня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини 1 статті 299 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України, оскільки наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження були визнані судом неповажними.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2020 року і направити справу до цього ж суду для продовження розгляду.

Скаржник вважає цю ухвалу незаконною та необґрунтованою і вказує на порушення апеляційним судом положень статей 121, 293, 295 КАС України під час її постановлення. Наполягає на тому, що він не був обізнаний про факт отримання його представником копії рішення суду першої інстанції від 24 грудня 2019 року та стверджує, що про цю обставину вперше довідався з оскаржуваної ухвали апеляційного суду. Зазначає, що у зв’язку з відбуттям покарання у виді довічного позбавлення волі перебуває у в’язниці в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу, знаходиться у Житомирській області, тому не мав можливості особисто отримати копію рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року та ознайомитися з матеріалами справи. Вказав, що копія цього рішення йому була вручена лише 28 січня 2020 року і у межах тридцятиденного строку ним подана апеляційна скарга з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження. У підсумку вказує на помилковість висновку апеляційного суду про неповажність причин пропуску ним строку на апеляційне оскарження. Вважає, що оскаржуваною ухвалою його було обмежено у доступі до правосуддя.

У відзиві на касаційну скаргу представник Міністерства юстиції України просить залишити без задоволення скаргу гр-на В., а ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2020 року залишити без змін.

В обґрунтування своєї правової позиції послався на те, що з огляду на правила статті 60 КАС України позивач як сторона у справі дізнався про існування та зміст рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року через свого представника, який 15 січня 2020 року отримав її копію. Відтак, подання апеляційної скарги 21 лютого 2020 року було здійснене позивачем з пропуском строку на апеляційне оскарження. У підсумку наполягає на необґрунтованості та безпідставності вимог скаржника.

Інші учасники відзивів на касаційну скаргу не подали, копії ухвали про відкриття касаційного провадження відповідачі отримали 21, 22, 23 та 26 жовтня 2020 року.

Ознайомившись із доводами сторін, Верховний Суд вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити з огляду на таке.

 

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, виходить із такого.

З лютого 2014 року у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебувала справа за позовом гр-на В. про визнання протиправною бездіяльності органів пенітенціарної служби.

24 грудня 2019 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Повний текст цього рішення був складений 10 січня 2020 року.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на підставі договору про надання правової допомоги від 21 травня 2019 року, укладеного між позивачем гр-ном В. та адвокатом Д., останній має право, зокрема, одержувати копії рішень, ухвал, постанов, оскаржувати рішення, постанови і ухвали суду протягом усього часу розгляду справи, підписувати і подавати від імені клієнта будь-які процесуальні документи, у тому числі заяви, клопотання, апеляційні та касаційні скарги на будь-які рішення у справі, а також користуватися всіма правами, наданими законодавством України заявнику, скаржнику, потерпілому, підозрюваному обвинуваченому тощо.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що 15 січня 2020 року представник позивача — адвокат Д. — отримав копію рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року, про що свідчить його розписка на звороті останньої сторінки цього рішення.

Натомість позивачу гр-ну В. копія вказаного рішення була вручена 28 січня 2020 року, що підтверджується відміткою у повідомленні про вручення поштового відправлення.

21 лютого 2020 року позивач подав апеляційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року.

Суд апеляційної інстанції спочатку залишив без руху цю апеляційну скаргу, а згодом відмовив у відкритті апеляційного провадження.

Апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач як сторона у справі дізнався про існування та зміст рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року через свого представника — адвоката Д. — 15 січня 2020 року, у той час як апеляційна скарга була подана 21 лютого 2020 року, тобто з пропуском тридцятиденного строку, визначеного КАС України. Одночасно наведені позивачем підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження були визнані апеляційним судом неповажними.

Враховуючи аргументи сторін та висновок суду апеляційної інстанції, у цій справі правова проблема полягає в такому питанні: як слід обраховувати строк на апеляційне оскарження у випадку, коли адвокат отримав копію судового рішення раніше від довірителя, який перебуває в ув’язненні, після чого останній втратив зв’язок з цим представником, а копію рішення отримав згодом від суду через пошту.

Статтею 293 КАС України встановлено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

За правилами статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду — протягом п’ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду — якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвалу суду — якщо апеляційна скарга подана протягом п’ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений у разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною 2 статті 299 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 1 частини 6 статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у ­поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що його вручено й особі, яку він представляє (частина 7 статті 251 КАС України).

Також статтею 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її ­права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

До того ж, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року ­(Конвенція), кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справі «Bellet v. France»).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).

Велика Палата Верховного Суду у рішенні від 5 грудня 2018 року (справа № 11-989заі18) зазначила, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Разом із цим необхідно зважати на права скаржників на компетентне та ефективне юридичне представництво, а також на позитивні зобов’язання держави, які витікають з пункту «d» частини 3 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року (Пакт) та пункту «с» частини 3 статті 6 Конвенції.

Європейський суд з прав людини наголошував на тому, що тут мова йде не просто про «призначення» захисника, який би виступав від імені обвинуваченого, а про те, щоби право на юридичну допомогу реалізовувалося практично та ефективно, аби забезпечити достатній захист (рішення у справах «Artico v. Italy», «Imbrioscia v. Switzerland», «Daud v. Portugal»). Оцінити, чи було юридичне представництво практичним та ефективним, можна лише на підставі конкретних обставин справи, дивлячись на процес у цілому (рішення у справі «Kulikowski v. Poland»).

За загальним правилом, що сформульоване у практиці Європейського суду з прав людини, незалежно від того, скористався скаржник послугами безоплатної правової допомоги або приватного адвоката, одного призначення або дозволу на представлення інтересів скаржника з боку відповідальних органів влади може виявитися недостатньо, оскільки останній має право на «практичну і ефективну», а не «теоретичну і ілюзорну» правову допомогу.

Держава не несе відповідальності за кожну помилку адвоката в рамках правової допомоги, а також за дії ­захисту — це є предметом розгляду між скаржником і його адвокатом, у рамках правової допомоги або поза ними. У той же час, якщо неможливість або нездатність адвоката, який надає правову допомогу, ­ефективним ­чином представляти інтереси скаржника очевидна або належним чином представлена увазі відповідальних національних органів влади, вони зобов’язані втрутитися. Національні суди не повинні пасивно спостерігати за випадками неефективного юридичного представництва. Якщо того вимагають обставини справи, суду необхідно вивчити, якою мірою адвокат виконує свої обов’язки (рішення у справах «Artico v. Italy», «Sannino v. Italy», «Kamasinski v. Austria», «Cuscani v. the United Kingdom»).

Ці самі міркування, що стосуються ефективності безоплатної правової допомоги, можуть за виняткових обставин застосовуватися у контексті приватного найманого адвоката (рішення у справі «Gьveз v. Turkey»).

Подібні правила та стандарти Європейський суд з прав людини застосовував у справах, в яких встановив незабезпечення ефективного правового представництва та порушення вимог пункту «с» частини 3 статті 6 Конвенції, як через недбалість адвоката, що позбавила заявника такого засобу правового захисту, як апеляційна скарга, так і через пасивність суду, котрий не втрутився у ситуацію (рішення у справах «Daud v. Portugal», «Czekalla v. Portugal», «Sannino v. Italy»).

Разом із цим загальні гарантії справедливого судового розгляду застосовуються також і до розгляду справ в апеляційній інстанції. Хоча стаття 6 Конвенції не вимагає від держав-учасниць утворення апеляційних та касаційних судів, держава-учасниця, яка передбачає можливість подання апеляційний скарг, зобов’язана забезпечити апелянтам дотримання засадничих гарантій статті 6 цієї Конвенції, незалежного від того, ратифікувала вона Протокол № 7 чи ні (рішення у справах «Dunayev v. Russia», «Lalmahomed v. the Netherlands»).

Європейський суд з прав людини надавав оцінку дотримання державами гарантій статті 6 Конвенції у низці справ, що стосувалися підстав відмови адвоката від подачі апеляційної скарги; моменту, коли така відмова сталася, і строку на апеляційне оскарження, що залишався скаржнику після цього; порядку обчислення такого строку у подібних випадках (рішення у справах «Staroszczyk v. Poland», «Sialkowska v. Poland», «Kulikowski v. Poland»).

Зокрема, у справі «Kulikowski v. Poland» цей Суд зробив висновок про те, що, аби не позбавити скаржника практичної можливості подати апеляційну скаргу, строк на апеляційне оскарження необхідно відраховувати лише від дня, коли йому стало відомо про відмову адвоката, а не з дня вручення адвокату судового рішення.

У контексті справи гр-на В. необхідно звернути увагу також на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Vamvakas v. Greece (no. 2)». Ця справа стосувалася пропуску заявником шестимісячного строку на звернення до касаційного суду. Заявник не мав жодного зв’язку зі своїм адвокатом після судового засідання, що відбулося 25 лютого 2010 року (на яке останній не з’явився, у зв’язку з чим скарга заявника була відхилена), а тому звернувся до касаційного суду лише 20 грудня 2010 року, зазначаючи, що дізнався про судове рішення тільки 18 жовтня 2010 року, вказуючи при цьому на дату штампу на третій сторінці судового рішення.

У вказаній справі Європейський суд з прав людини відхилив звинувачення уряду Греції у відсутності старанності з боку заявника, зазначивши, що на той момент заявник тримався в тюремній установі Гревена та був упевнений у тому, що призначений судом адвокат представлятиме його інтереси під час розгляду його справи, а також те, що він не був належним чином повідомлений про рішення касаційного суду. Суд зауважив, що якими б не були обставини справи — відсутність будь-якого контакту з адвокатом чи подання ним неналежним чином клопотання про відкладення судового засідання — на компетентний суд покладається позитивний обов’язок щодо забезпечення конкретного й ефективного права заявника на захист. Оскільки цього не було дотримано, Суд констатував порушення вимог частини 1 та пункту «с» частини 3 статті 6 Конвенції.

Викладені рішення Європейського суду з прав людини стосувалися питання забезпечення права скаржників на компетентне та ефективне правове представництво переважно у кримінальних справах, однак виснов­ки з них прямо стосуються і повинні застосовуватися у цій справі, оскільки наведені загальні положення були сформульовані Судом за схожих обставин та пов’язані з конкретними фактами цієї справи.

Узагальнюючи викладені вище міжнародні стандарти справедливого судового розгляду, Верховний Суд дійшов висновку, що право на апеляційний розгляд справи порушується, коли скаржникам не доводиться до відома намір їх представників не подавати апеляційні скарги, оскільки це позбавляє скаржників можливості скористатися пос­лугами іншого представника, аби їхні заперечення могли бути висловлені на стадії апеляційного перегляду.

Тому Верховний Суд вважає, що у випадку, коли представник отримав копію судового рішення раніше від довірителя, який перебуває в ув’язненні, і після цього останній втратив зв’язок з таким представником, строк на апеляційне оскарження, як виняток, може бути відрахований з дня вручення копії судового рішення саме скаржнику. Інший підхід у цьому випадку не відповідав би інтересам правосуддя.

Одночасно винятковість ситуації спричинена відсутністю контактів скаржника з представником під час спливу строку на апеляційне оскарження, повинна дійсно мати місце у справі та підтверджуватися доказами. В інакшому разі це може призвести до зловживання процесуальними правами та нівелювання порядку вручення судового рішення, що визначений статтею 251 КАС України. У таких виняткових ситуаціях та за потреби суд може вживати визначених законом заходів, ­необхідних для з’ясування всіх обставин справи, та відповідним чином реагувати у випадку зловживання ­процесуальними правами чи неналежного виконання професійних обов’язків, що передбачено частиною 4 статті 9, статтями 249, 324 КАС України.

У касаційній скарзі гр-н В. вказав на той факт, що його представник не доводив йому до відома про факт отримання ним 15 січня 2020 року копії рішення суду першої інстанції від 24 грудня 2019 року. Зі змісту цієї скарги випливає, що позивач не мав будь-яких контактів зі своїм адвокатом протягом спливу строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року, а також не міг особисто ознайомитися з матеріалами справи і отримати копію цього судового рішення у зв’язку із ув’язненням. Тому про зміст такого рішення довідався лише 28 січня 2020 року, коли йому була вручена відповідна копія.

Вказані доводи касаційної скарги є доречними і важливими та заслуговують на увагу і, коли ставилися перед апеляційним судом, були залишені ним без належної правової оцінки.

У розглядуваному випадку суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, занадто формально підійшов до оцінки дня вручення копії судового рішення позивачу та обчислення строку на апеляційне оскарження, не взявши до уваги аргументи, що мають визначальне значення для правильного вирішення спірних питань, що, у свою чергу, позбавило позивача права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

За таких обставин, оскільки оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції перешкоджає подальшому провадженню у справі та позбавляє права на апеляційне оскарження судового рішення, а також не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, її належить скасувати.

Згідно з частиною 1 статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина 4 статті 353 КАС України).

За вказаних обставин Верховний Суд дійшов виснов­ку про наявність підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції та направлення справи для продовження розгляду до цього ж суду.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв’язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд постановив:

— касаційну скаргу гр-на В. задовольнити;

— ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2020 року скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

 

(Постанова Верховного Суду від 31 травня 2021 року. Справа № 826/1411/14. Головуючий — Мартинюк Н.М. Судді — Жук А.В., Мельник-Томенко Ж.М.)

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Інші новини

PRAVO.UA