Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

Усе частіше у судовій практиці національних судів в Україні з процесуальних питань забезпечення права на справедливий суд можна зустріти посилання на рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (скарга № 38366/97 та дев’ять інших). Найчастіше воно згадується разом із ще одним рішенням проти Іспанії у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (скарга № 28090/95). Звернення до цих справ відбувається у двох випадках: коли обґрунтовується можливість звернення до суду у разі допущення позивачем якоїсь помилки або ж коли наводяться аргументи для необхідності прийняття апеляційної скарги на рішення, що вже набуло законної сили.

Цікаво, що з рішення до рішення посилання на ці справи «кочують» майже у незмінному вигляді: «У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та в рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог». Або ж в іншій частині: «Як наголосив Європейський суд з прав людини у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», сторони повинні мати можливість скористатися правом на вчинення позову чи подання апеляції з того моменту, коли вони ознайомилися із судовим рішенням, що покладає на них обов’язки або може порушувати їхні законні права чи інтереси. Як засіб спілкування між органами та сторонами, вручення рішення створює можливість для сторін ознайомлюватись із рішенням та підставами для нього, таким чином надаючи їм змогу оскаржити його, якщо вони вважатимуть це за доцільне».

Спробуємо розібратися, чому і за яких обставин у справі за заявою Мірагаль Есколано ЄСПЛ дійшов саме таких висновків, що справа стала наріжною. Посилання на це рішення включене ЄСПЛ до «Посібника зі статті 6 — цивільна частина».

Суть питання

В Іспанії норми прибутку в хімічній промисловості регулюються на національному рівні урядом. У 1982 році були встановлені певні норми, які уряд переглянув і зменшив у 1985 році. Таке зменшення було оскаржене галузевою асоціацією — Національним товариством хіміків Іспанії. Цікаво, що за результатами розгляду цієї справи Верховний суд Іспанії (ВС) визначив, що міністерський наказ підлягає виконанню. Але вже 4 липня 1987 року скасував його за власною ініціативою.

Заявники у цій справі — громадяни не були учасниками справи, проте заявили позови до держави про виплату компенсації шкоди, заподіяної їм скасованим наказом 1985 року. Ці заяви були відхилені з підстав пропуску річного строку давності для подачі, оскільки були пред’явлені 5 та 6 липня 1988 року, тоді як такий строк вичерпався 4 липня — у день постановлення судового рішення ВС. Проте заявники вважали, що строк звернення слід відраховувати не з моменту ухвалення рішення ВС, адже вони не були сторонами процесу, а з 5 листопада 1987 року, коли воно було опубліковане в Офіційному віснику, або принаймні з 7 липня 1987 року — коли копію цього рішення було надіслано Національному товариству хіміків Іспанії.

Таку відмову було оскаржено до Конституційного суду Іспанії (КС), який майже через десять років після тих подій відмовив в апеляції.

Позиція ЄСПЛ

У цій справі перед ЄСПЛ фактично постало питання правильності застосування національними судами процесуального закону. Тож насамперед ЄСПЛ зробив застереження, що він не заміщує національні суди і не дає тлумачення національного законодавства, що є правозастосовчою компетенцією національних судів. Його функція в цьому аспекті полягає лише в тому, щоб перевірити, чи наслідки такого тлумачення сумісні з гарантіями, встановленими Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Це стосується, зокрема, тлумачення судами норм процесуального характеру, таких як строки, що регулюють подання документів або подання апеляцій. Крім того, норми, якими врегульовано офіційні кроки та строки, яких треба дотримуватися під час подання апеляції, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності. Учасники судових процесів повинні очікувати застосування цих правил.

Національне законодавство Іспанії, зок­рема стаття 1969 Цивільного кодексу, встановлює, що позовна давність у справах про відшкодування шкоди державою, спричиненої незаконним рішенням органу влади, для широкого кола позивачів становить рік і розпочинає перебіг з дати, з якої такий позов міг би бути заявлений, якщо інше не передбачено спеціальними нормами. У цій справі судове рішення ВС від 4 липня 1987 року не було вручене заявникам, оскільки вони не були сторонами у справі. Крім того, іноді неможливо встановити час і дату голосування в адміністративних справах, а часто така дата голосування і не повинна бути відома. У такі справи сторони не викликаються, тим паче не передбачене навіть повідомлення осіб, на чиї права впливає чи може вплинути рішення, якщо вони не були сторонами у провадженні.

ЄСПЛ погоджується, що норми про строки подання заяв та скарг спрямовано на забезпечення належного здійснення правосуддя. Саме тому, ні самі правила, ні їх застосування не повинні перешкоджати сторонам, які беруть участь у судових справах, використовувати доступний засіб правового захисту.

У цій справі адміністративний позов, направлений до Верховного суду Іспанії протягом року з моменту опублікування рішення в Офіційному віснику, був визнаний неприйнятним як несвоєчасний, оскільки більшість суддів Конституційного суду Іспанії вважали, що позови мали би бути подані протягом року після ухвалення рішення. Однак ЄСПЛ видається малоймовірним, що заявники були в курсі рішення на той час, оскільки воно не було призначене для них і було постановлене у справі, стороною якої вони не були. Судді Конституційного суду, які не погодились, вважали, що відлік часу апеляційного оскарження починався лише з дати, коли апелянт зміг ефективно діяти. У цій справі це не міг бути день ухвалення рішення, коли судді голосували за відсутності сторін. Відповідно, відправною точкою повинен був бути день вручення рішення, тобто той момент, коли сторони мали змогу діяти.

Також ЄСПЛ наголосив, що оскільки питання стосується принципу правової визначеності, йдеться не лише про проблему звичайного тлумачення законодавчого положення, а про необґрунтовану конструкцію процес уальної вимоги, яка перешкоджала розгляду позову про відшкодування по суті, а отже, спричинила порушення права на ефективний судовий захист. Він підкреслив, що сторони повинні мати можливість скористатися правом подати позов або подати апеляцію з того моменту, коли вони можуть дізнатися про судові рішення, які накладають на них обов’язки або які можуть порушити їх законні права або інтереси. Якщо ці норми тлумачити інакше, на думку ЄСПЛ, суди могли б суттєво скоротити час для подання позову чи апеляційної скарги або навіть унеможливити будь­яку апеляційну скаргу, відкладаючи вручення своїх рішень. Як засіб комунікації між судовим органом та сторонами, сторонам повідомляється про рішення суду та його підстави, що дозволяє їм оскаржити таке рішення, якщо вони вважають за потрібне.

Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що про заявників не можна сказати, що вони діяли необережно або помилились із поданням своїх адміністративно­правових вимог лише 6 липня 1988 року (рік і два дні після винесення рішення Верхов­ним судом Іспанії від 4 липня 1987 року), оскільки відлік часу не можна вважати таким, що почався, а заявники не були сторонами у провадженні, в якому ВС ухвалив відповідне рішення. Особливої ваги широке тлумачення норм щодо строку на звернення до суду набуває у справах, подібних до цієї, — коли ВС, який розглядав вимоги заявників, діяв як суд першої та останньої інстанцій.

Із зазначеного вище ЄСПЛ зробив вис­новок, що особливо суворе тлумачення національними судами процесуальної норми щодо строку позовної давності позбавило заявників права доступу до правосуддя для розгляду їх вимог про компенсацію. Отже, мало місце порушення права на справедливий суд, встановленого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.