Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

Останнім часом кожне наступне рішення КСУ сприймалося суспільством вельми неоднозначно, навіть коли вони були цілком прогнозовані. Сталося так, що нарешті КСУ підійшов до ухвалення рішень у багатьох резонансних справах, що стосувалися норм, на яких побудований новий правопорядок після Революції гідності. Тому, що б не сказав КСУ, навіть очевидне, все одно залежно від політичного дискурсу це викликало б критику з боку одних або інших груп впливу.

Але після рішення № 13­р/2020 почали говорити про конституційну кризу. Погодимося, вона назрівала. Але що саме не так у цьому рішенні?

Питання руба

Народні депутати України просили визнати такими, що не відповідають Конституції України, положення пункту 8 частини 1 статті 11, пунктів 2, 10¹ частини 1 статті 12, абзаців 2, 3 частини 1 статті 47, частин 1, 3 статті 50, статті 51, частини 2 статті 52 Закону та статтю 366¹ КК України.

Пункт 8 частини 1 статті 11 Закону є основою та підставою для інституціоналізації всіх норм Закону щодо контрольних повноважень НАЗК як органу виконавчої влади, зокрема тих положень, конституційність яких викликала сумнів у парламентаріїв, а саме — повноважень та прав НАЗК, уповноважених осіб та упов­новажених підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції, особливостей врегулювання конфлікту інтересів, що виник у діяльності окремих категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обліку та оприлюднення декларацій, контролю та перевірки декларацій, встановлення своєчасності подання декларацій, повної перевірки декларацій, моніторингу способу життя суб’єктів декларування, додаткових заходів здійснення фінансового контролю, відповідальності за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення.

Тому КСУ розглядав комплексно дію норм, що інституціоналізують контрольні повноваження НАЗК, у їх взаємозв’язку.

КСУ зауважив, що відповідно до частини 1 статті 4 Закону НАЗК є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізацію державної антикорупційної політики. Він нагадав, що розподіл повноважень між гілками державної влади є інтегральною рисою верховенства права. Тому дотримання ­принципу верховенства права накладає правові обмеження на виконавчу гілку влади, оскільки вона не може функціонувати поза Конституцією України та поза місцем, визначеним для неї поділом державної влади.

Судова влада є незалежною, а незалежність і недоторканність суддів системи судоустрою та суддів КСУ гарантується Конституцією України, виконавча гілка влади відокремлена від судової гілки влади. Враховуючи це, КСУ доходить висновку про неконституційність окремих положень Закону, що стосуються пов­новажень НАЗК у частині контрольних функцій (контролю) виконавчої влади над судовою гілкою влади, а саме — пов­новажень та прав НАЗК, уповноважених осіб та уповноважених підрозділів з питань запобігання та виявлення корупції, особливостей врегулювання конфлікту інтересів, що виник у діяльності окремих категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обліку та оприлюднення декларацій, контролю та перевірки декларацій, встановлення своєчасності подання декларацій, повної перевірки декларацій, моніторингу способу життя суб’єктів декларування, додаткових заходів здійснення фінансового контролю, відповідальності за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення.

Тому КСУ звертає увагу законодавця на те, що, запроваджуючи повноваження та права НАЗК й інших органів виконавчої влади, що стосуються суддів, які мають спеціальний статус та належать до судової гілки влади, він повинен виокремлювати категорію суддів системи судоустрою та суддів КСУ з урахуванням принципу їхньої незалежності.

І хоча КСУ наголосив, що, на його думку, декларування доходів осіб, що здійснюють публічну владу, є беззапереч­ною вимогою у будь­якій сучасній демократичній державі, проте, виходячи з принципу незалежності судової влади, суспільної важливості та значимості забезпечення реальної незалежності суддів, міжнародних принципів і стандартів, таке декларування та його перевірка повинні проводитись з урахуванням принципу незалежності судової влади.

На підставі цього КСУ, проаналізувавши пункт 8 частини 1 статті 11 Закону, а також пов’язані з ним положення, дійшов висновку, що пункти 6, 8 частини 1 статті 11, пункти 1, 2, 6–10¹, 12, 12¹ частини 1, частини 2–5 статті 12, частина 2 статті 13, частина 2 статті 13¹, стаття 35, абзаци 2, 3 частини 1 статті 47, статті 48–51, частини 2, 3 статті 52, стаття 65 Закону суперечать статті 6, частинам 1, 2 статті 126, частинам 1, 2 статті 149 Конституції України, не уточнюючи, що це стосується саме перевірки суддівських декларацій.

Понад міру

Щодо положень статті 366¹ КК України, то свій висновок щодо його неконституційності КСУ пояснив так.

Згідно з приміткою до статті 366¹ КК України суб’єктами декларування є особи, які відповідно до частин 1, 2 статті 45 Закону зобов’язані подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Відповідальність за цією статтею КК України настає за подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації стосовно майна або іншого об’єкта декларування, що має вартість, настає у разі, якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму понад 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.

Тож КСУ нагадав, що «окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинне бути домірним злочину… покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного», а «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке надасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права».

КСУ вважає, що за своєю правовою природою подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, а також умисне неподання декларації хоч і свідчать про порушення вимог антикорупційного законодавства, однак не здатні заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі в обсягах, необхідних для визнання їх суспільно небезпечними відповідно до вимог статті 11 КК України. Навіть зважаючи на те, що корупція є загрозою національній безпеці. Себто така сувора відповідальність видається надмірною.

Тож, дослідивши склад злочину, передбаченого статтею 366¹ КК України, КСУ дійшов висновку, що використання юридичних конструкцій, в яких немає чіткого переліку законів, унеможливлює однозначне визначення кола суб’єктів злочину, а відсилочні норми унеможливлюють встановлення кола їх адресатів. Як наслідок, до відповідальності за умисне неподання декларації може бути притягнуто осіб, які не можуть бути учасниками правовідносин з декларування, а тому свідомо не виконали такого обов’язку. Зазначене не узгоджується з поняттям правової держави та принципом верховенства права, закріпленим у частині 1 статті 8 Основного Закону України, зокрема такими його елементами, як юридична визначеність та передбачуваність закону.

Що ж не так у цьому рішенні? Зауваження до нього дуже коректно виклали у своїх окремих думках судді, які голосували проти. Узагальнено вони зводяться до такого. КСУ не навів аргументів, чому є неконституційними повноваження НАЗК з перевірки декларацій посадових осіб інших органів влади, окрім судової; перевірка та співставлення даних декларацій не може вважатися порушенням незалежності суддів, позаяк не впливає на процес здійснення ними правосуддя; норми кримінального закону про відповідальність за порушення у сфері декларування доволі чіткі і зрозумілі: сформульовано і умисел на приховання даних, і коло осіб, відповідно до Закону, тому не порушують принципу юридичної визначеності, а от міра покарання — то взагалі компетенція Верховної Ради України як законодавчого органу визначати ступінь суспільної небезпеки того чи іншого протиправного діяння.