Юристи з позитивом відзначають збільшення кількості судових рішень, в яких суди в обґрунтування своїх висновків посилаються на практику Європейського суду з прав людини. Проте й нерідко в своїх рішення суди посилаються на постанови Пленуму Верховного Суду України (ВСУ) чи пленумів вищих спеціалізованих судів, які приймалися більш ніж десятиліття тому. На них же посилаються і самі правники, обґрунтовуючи позови, заперечення, апеляційні та касаційні скарги тощо. То які переваги чи недоліки таких узагальнень та чи варто відновити такий інструмент — своїм баченням поділився Ярослав Романюк, Голова Верховного Суду України у 2013–2017 роках, д.ю.н.

— Ярославе Михайловичу, сьогодні і представники сторін у суді, і судді використовують у своїй роботі і регулярно посилаються на узагальнення Пленуму Верховного Суду України. Чи варто на законодавчому рівні повернути такий інструмент для забезпечення єдності судової практики Верховному Суду?

— Ви маєте на увазі постанови Пленуму Верховного Суду України, які Суд приймав до 2010 року? Це справді так, вони й досі затребувані, особливо в питаннях, які потребують застосування законодавства тих часів.

Давайте згадаємо, що постанови Пленуму ВСУ того часу спершу мали силу керівних роз’яснень для судів, а в подальшому — рекомендаційний характер. У них будь­хто з охочих міг знайти відповідь, як, на думку ВСУ, буде правильно застосувати норму закону у певних правових конфліктах. І тому можна було з високим рівнем певності спрогнозувати результат вирішення справи в суді.

Постанови готувалися та приймалися на основі вивчення судової статистики та узагальнення судової практики. Це була кропітка й серйозна робота, яка тривала не один місяць. До підготовки постанов Пленуму ВСУ активно залучалися члени Науково­консультативної ради при ВСУ. Проєкти постанов проходили кілька читань на Пленумі ВСУ, куди входили всі судді ВСУ. Кожне положення постанови обговорювалося і голосувалося окремо. Тому й були постанови якісні, затребувані. Суди і учасники спорів їх застосовували, поважаючи найвищий у державі суд та довіряючи його професійному судженню.

Свого часу, у 2010 році, Україна відмовилася від цього інституту, слідуючи європейським стандартам функціонування судових систем. Але, як бачимо, протягом десятиліття законодавець і практика так і не спромоглися створити подібний дієвий інструмент забезпечення єдності судової практики. Тому так, я вважаю, що є сенс повернути подібний спосіб. Звісно ж, він має бути модернізованим із огляду на сучасні виклики та враховуючи ті ж стандарти судових систем, як вони прийняті в Європі.

Передусім постанови Пленуму Верховного Суду (ВС) у жодному разі не повинні бути нормативним актом, мати силу джерела права та обов’язкового характеру. Вони мають бути за своєю суттю дійсно узагальненням судової практики, ґрунтовним і детальним, а викладені в них вис­новки — рекомендацією і для судів, і для учасників справ щодо правозастосування, з переконливими і навіть розлогими поясненнями, чому ВС вважає правильним застосовувати закон саме так.

— Чи буде це відповідати європейським стандартам, про які ви вже зазначали?

— Я не бачу в такому разі суперечностей із європейськими стандартами, адже, наприклад, Консультативна рада європейських суддів у своєму Висновку № 11 (2008) теж рекомендує, щоб вищі суди забезпечували єдність судової практики та сприяли поліпшенню якості судових рішень за допомогою і власної практики, і практики інших судів, розробляючи відповідні рекомендації для судів нижчого рівня. Основна вимога — не «зв’язувати» суддів таким правозастосуванням, а надати їм максимум інформації й висвітлити правові основи вирішення подібних спорів, щоб допомогти судді реалізувати право власного вибору способу застосування закону.

Дійсно, такого позапроцесуального інституту не мають європейські країни, в яких століттями напрацьований значний пласт судової практики, що є усталеною, адже основні кодифіковані нормативно­правові акти прийняті кілька століть тому й залишаються чинними і нині (у Франції Цивільний кодекс, так званий Кодекс Наполеона, прийнятий ще у 1804 році, в Австрії Цивільне уложення — у 1812 році, в Німеччині — у 1896 році). Натомість наше законодавство такою сталістю похвалитися не може, переважна більшість кодифікованих актів прийнята в 2000­х роках, законодавство непослідовне, розбалансоване, часто суперечливе, одна норма не узгоджується з іншою, а самі норми викладені так, що можуть бути розтлумачені в кілька різних способів. Тому, безумовно, для судів в Україні роз’яснення найвищого судового органу потрібні.

Щоб Верховний Суд ефективно виконував цю функцію, він повинен здійснювати підготовчу роботу зі статистичними даними, постійно «тримати руку на пульсі» й моніторити категорії справ, що розглядаються судами в регіонах, виявляти труднощі, що виникають у судів щодо застосування норм права. Суд, якщо він наділений такою функцією, не повинен бути відірваний від системи. Навпаки, він повинен володіти інформацією про тенденції розвитку судової практики взагалі, а не тільки в тих справах, які «долають бар’єр» допуску та «доходять» до суду касаційної інстанції для розгляду по суті.

Для правників не секрет, що через запроваджені фільтри в процесуальному порядку Верховний Суд часто­густо не переглядає в касаційному порядку по суті багато тих справ, правозастосування в яких усе ж таки має важливе значення для судів першої апеляційної інстанцій. Трапляється й так, що ухвалені судом першої чи апеляційної інстанції судові рішення сторони у справі не оскаржують, а тому вони й не проходять «процесуального контролю» (а часто навіть і апеляційного) суду касаційної інстанції. У цих справах бувають порушення — це також відомо правникам, які вивчають судову практику. Щоб викорінювати подібні неприйнятні для судочинства речі, Верховний Суд у координації з апеляційними судами відповідно до вимог пункту 2 статті 27 та пункту 2 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» може вивчати та узагальнювати судову практику. Так можна буде охопити значний пласт судової практики, виявити проблеми у правозастосуванні та відреагувати на них роз’ясненнями. У такому разі постанови Пленуму ВС на основі узагальнення судової практики будуть ефективними. Якщо ж перетворювати їх у збірник правових позицій самого ВС — тоді в них сенсу немає.

— Якщо так, то хто саме має робити такі узагальнення — Пленум ВС чи Велика Палата ВС?

— На моє переконання, це має бути саме Пленум ВС. Чому?

По­перше, Пленум — широке представництво Верховного Суду, до його складу входять всі судді ВС. Натомість Велика Палата — лише частина суддів Верховного Суду, й дуже незначна частина.

По­друге, у Великої Палати ВС своя функція — забезпечувати єдність судової практики в процесуальний спосіб. Робота Великої Палати протягом майже трьох років показала досить значну кількість відступлень Великої Палати від власних правових висновків, на мою думку, у переважній більшості випадків — без якогось зрозумілого, а то й без будь­якого пояснення причин такого відступлення. Тому я не думаю, що буде ефективно і доцільно, щоб у такому ж форматі Велика Палата ВС надавала роз’яснення судам на підставі узагальнення судової практики: тобто спочатку давала одні роз’яснення, а через кілька місяців відступала від власного ж роз’яснення та «роз’яснювала» по­новому.

— У чому ви вбачаєте переваги чи недоліки узагальнень практики порівняно з правовими позиціями, викладеними в окремих рішеннях ВС?

— Правова позиція в окремому рішенні — це спосіб правозастосування, однак, по суті, воно дещо фрагментарне й обмежене лише встановленими в окремій справі обставинами. Така позиція може ґрунтуватися на хибно чи неповно встановлених обставинах справи, а суд касаційної інстанції нових обставин не встановлює. Правова позиція в окремій ­справі може не враховувати певних умов, які цілком імовірно існують у багатьох інших аналогічних справах, але не в тій, яка переглядається.

Крім того, як ми бачимо зараз, викладення правової позиції в окремому рішенні касаційного суду у складі ВС, прийнятому однією колегією суддів, не завжди враховується в іншій колегії суддів, яка може прийняти своє рішення в аналогічному спорі, проте з протилежною правовою позицією. Очевидно, що якась одна позиція була неправильна. Але виправити цю помилку після завершення касаційного розгляду вже неможливо.

Те саме можна сказати й стосовно Великої Палати ВС, яка спочатку приймає постанову з правовою позицією, суди починають її застосовувати та ухвалювати рішення по всій державі, а потім Велика Палата «розвертається на 180 градусів» і формує протилежну позицію, не пояснюючи, в чому ж полягав недолік попередньої.

Я не стверджуватиму, що постановами Пленуму ВС на основі узагальнень судової практики подібні недоліки вдасться усунути повністю, проте я впевнений, що цим їх кількість можна буде помітно зменшити.

Передусім узагальнення — це глибокий і різнобічний «зріз» судової практики незалежно від того, чи розглядалася певна справа в касаційному порядку. Це опис великої кількості різноманітних випадків, які траплялися під час розгляду справ однієї категорії судами всієї України. Аналіз такої великої кількості справ у єдиному документі дасть змогу порівняти ці справи, викристалізувати максимальну кількість ключових нюансів, які є важливими для визначення напряму правозастосування, з’ясувати причини різного виду порушень, знайти способи їх виправлення. Для цього не потрібно, щоб кожна з таких справ подолала «фільтри» та потрапила до ВС для розгляду в касаційному порядку по суті. Відповідно й суди нижчих інстанцій та учасники справи в узагальненні одержать значно більше відповідей на свої питання, ніж із рішень ВС в окремих справах.

Крім того, постанови Пленуму ВС прийматимуться всіма суддями суду, тобто будуть містити висновки, що відповідають праворозумінню всіх суддів. Це дасть змогу мінімізувати випадки прийняття різних за змістом рішень в аналогічних спорах різними колегіями суддів ВС.

До того ж давайте будемо відверті — при такій величезній кількості рішень, які приймаються чотирма касаційними судами та Великою Палатою ВС, пересічному правнику практично неможливо знати та, більше того, пам’ятати всі без винятку правові позиції в усіх справах. Ще більш складним є відстежування змін правових позицій, щоб випадково не застосувати вже неактуальну. Ну а прогнозувати можливі зміни правових позицій — узагалі нереально. Постанови Пленуму ВС на основі узагальнення судової практики — це буде єдиний, комплексний документ. З ним працювати набагато легше навіть фізично.

Стосовно недоліків подібних постанов ВС порівняно з правовими позиціями в рішеннях ВС, то особисто я таких недоліків не бачу. Як я вже зауважив, ці постанови повинні бути саме узагальненням судової практики з поясненнями способів і шляхів правозастосування. Їх мета — допомагати суддям судів нижчих інстанцій та учасникам справ: давати пораду, на які обставини звернути увагу, описувати, які можуть бути типові помилки, «підводні камені» в доказуванні тощо, щоб, урешті­решт, суддя міг сам обрати правильний спосіб застосування правової норми. Постанови Пленуму ВС не повинні вказувати судді як саме вирішити справу й загрозою безпосередності розгляду справи суддею не є.

— Чи виконує свою місію інститут зразкової справи?

— Цей інститут притаманний адміністративному судочинству, у сфері якого я не практикую. Тому я не можу дати аналіз його практичної ефективності з точки зору єдності судової практики.

Проте можу зауважити, що для мети процесуальної економії механізм зразкової справи не працює. Згадаю хоча б недавнє відоме рішення ВС у зразковій справі щодо перерахунку щомісячного грошового утримання судді у відставці (рішення Касаційного адміністративного суду у складі ВС від 16 червня 2020 року в справі № 620/1116/20). У цій справі Суд висловився про наявність у певної категорії суддів у відставці права на перерахунок грошового утримання. Але як впливає це рішення на таких суддів? Лише опосередковано, на жаль.

При зверненні суддів у відставці до органів Пенсійного фонду України їм відповідають, що рішення в зразковій справі виконуватися буде лише стосовно позивача в цій, конкретній, справі. А всі інші судді у відставці повинні одержати «свої» рішення. Тобто кожен із таких суддів повинен самостійно звертатися з окремим позовом до суду. Відповідно й суди розглядають всі позови окремо, аж до касаційного. А про те, що Пенсійний фонд, так само як і інші органи державної влади, оскаржує до останньої інстанції всі рішення, незалежно від того, чи є там підстави, відомо, думаю, всім.

Свого часу ми у ВСУ, коли в 2015–2016 роках активно обговорювалися новації процесуального законодавства, пропонували дещо інший процесуальний механізм, на кшталт масового (групового чи колективного) позову. Особ­ливість подібного механізму в тому, що лише один орган чи одна особа звертається до суду в певній категорії спору, але ухвалене судом рішення в цій справі стає обов’язковим для невизначеного кола учасників подібних спорів. Інші особи для захисту свого порушеного права не зобов’язані звертатися до суду з індивідуальними позовами, а повинні довести лише один факт: що вони належать до певної групи (наприклад, «діти війни», «суддя у відставці» тощо), спір якої вже вирішений.

Тоді цю нашу пропозицію не було прийнято. Але сподіваюся, що до такого процесуального інституту законодавець ще повернеться.

— Які можуть бути альтернативні шляхи систематизації та уніфікації судової практики?

— На мою думку, дуже важливо, щоб єдність судової практики забезпечувалася з використанням, так би мовити, превентивних процесуальних механізмів спрямування правозастосовної діяльності судів у єдиноправильне русло, а не ­після того, як суди по всій Україні вже припустилися однотипних помилок. У цьому контексті мені імпонують дві цікаві новації — інститути масового позову та преюдиціального запиту.

Як я вже зауважив, основна ознака масового (групового, колективного) позову — це звернення до суду одного суб’єкта про постановлення судового рішення, яке стосується захисту прав і свобод значної кількості осіб, чи то визначеної персонально, чи то невизначеної, які безпосередньо участі в судовому процесі не беруть й індивідуальних позовів не подають. Досвід країн романо­германської системи права, до яких належить і Україна, в застосуванні інституту масового позову є більшою мірою позитивним. Правники значної частини цих країн (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Німеччина, Нідерланди, Греція, Швеція, Люксембург) погоджуються з тим, що масовий позов як особливий процесуальний механізм є досить ефективним і слугує таким основним цілям: розширення доступу до правосуддя, процесуальна економія та вплив на поведінку. Тому я думаю, що й в Україні використання правил цього позову матиме позитивні наслідки.

Ще один спосіб «превентивного» забезпечення єдності судової практики, який можна запропонувати українській процесуальній системі, — інститут преюдиціального запиту. Його зміст, на мою думку, віддзеркалює саму ідею функціонування найвищого судового органу в будь­якій державі — надання тлумачення норми права для її застосування судами нижчих інстанцій при розгляді конкретних справ.

Преюдиціальний запит передбачений Договором про функціонування Європейського Союзу. Процедура консультативного запиту — також Протоколом № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Подібний процесуальний інститут мають у національних правових системах Франція та Молдова.

Особливість преюдиціального запиту в тому, що найвищий у державі суд тлумачить норму права за запитом суду ще до моменту вирішення справи по суті в суді першої інстанції, а не виправляє помилку суду за результатами процесуального перегляду вже ухвалених судових рішень. Цим досягається значний позитивний ефект — практика завчасно формується однаково, а також мінімізується ризик скасування судового рішення судом вищої інстанції, що також сприяє додержанню вимог Конвенції щодо розгляду судами справ у розумні строки.

Як на мене, саме держава зобов’язана запропонувати суспільству дієві механізми, які б забезпечували формування в Україні однакової судової практики. Тому правові механізми, які закладаються в основу діяльності суду, можуть і повинні модернізуватися, в тому числі й за рахунок розумної адаптації нових правових інститутів.

Бесіду вів Анатолій  ГВОЗДЕЦЬКИЙ, «Судовий вісник»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Дмитро ЛУСПЕНИК: «Сьогодні Верховний Суд усе більше думає про те, що постанови Пленуму ВС потрібні, тож обговорюється формат цієї роботи, алгоритм дій тощо»