Альона СТУЛІНА

«Судовий вісник»

Резонансне рішення Конституційного Суду України (КСУ) у справі № 13­р/2020 від 27 жовтня 2020 року спровокувало одну із наймасштабніших конституційних криз, аж до ініціатив «перезавантаження» КСУ, в рекордно короткі строки оформлених у відповідні законопроєкти. Нагадаємо, КСУ своїм рішенням визнав неконституційною статтю 366¹ Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання за недостовірне декларування статків чиновниками та суддями, а дисцип­лінарна та адміністративна відповідальність стали неможливими для практичного застосування. Окрім цього, повноваження Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) були визнані неконституційними: НАЗК фактично було позбавлене можливості здійснювати свої функції, зокрема втратило свої контрольні повноваження щодо врегулювання конфлікту інтересів, а також КСУ скасував право НАЗК отримувати повідомлення про можливі порушення антикорупційного законодавства та направляти до суду протоколи, а до органів влади — висновки про корупційні правопорушення. Детальніше про рішення № 13­р/2020 читайте у статті «Декларативний камінь» на сторінці 12.

Президент України Володимир Зеленський вніс до парламенту законопроєкт, яким запропонував повністю оновити склад КСУ та визнати його скандальне рішення «нікчемним». Голова Верховної Ради України Дмитро Разумков підготував «альтернативний» проєкт закону про КСУ, яким пропонується відновити права Національного агентства з питань запобігання корупції, скасовані рішенням КСУ. Були зареєстровані й інші «альтернативи», однак вони не бездоганні з правової точки зору, тож у парламенті триває робота над розв’язанням ситуації — «врятуванням» антикорупційних досягнень і вирішенням долі самого КСУ.

«Судовий вісник» запропонував представникам правничої спільноти поділитися своїм баченням конституційного ландшафту України, можливих шляхів подолання кризи та перспектив встановлення запобіжників, які унеможливили б повторення подібної ситуації.

Стресова девальвація Основного Закону

 Ольга СОВГИРЯ,

народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, Постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України

Фактично, сьогодні вся українська правнича спільнота дискутує щодо ймовірних суспільно­політичних ефектів від прийнятого КСУ рішення від 27 жовтня 2020 року № 13­р/2020. Відомо, що у цьому рішенні Суд визнав неконституційним значну частину норм щодо системи електронного декларування. Зазначене створило загрозу національній безпеці України. І тому, говоритимемо відверто, наразі правова система України опинилася в умовах різкої стресової девальвації Основ­ного Закону. На моє переконання, всі ми повинні усвідомлювати, що остання може об’єктивуватися у системній кризі всіх основних сфер суспільного життя.

Щонайперше, невідкладним завданням українського парламенту я вбачаю спільну та узгоджену працю всіх депутатських фракцій та груп. Сьогодні ми працюємо в умовах гострої та надзвичайно складної форми конституційного конфлікту, за якої рішення КСУ вступають у радикальну суперечність з реальними очікуваннями українського суспільства. Ми повинні бути надзвичайно відповідальними у подоланні цієї проблеми.

Зауважу, що перші необхідні кроки у відновленні конституційного правопорядку вже зроблено. Зокрема, на одному із пленарних засідань Верховної Ради України народні депутати України висловили колективну думку щодо рішення КСУ № 13­р/2020. Одночасно голова парламенту виступив ініціатором законопроєкту від 2 листопада 2020 року № 4304. Доволі показово, що останній був підтриманий майже всіма депутатськими фракціями. «Нейтралізувати» негативні ефекти діяльності КСУ також можна шляхом внесення змін до Закону України «Про Конституційний Суд України» (Закон).

Нагадаю, що сьогодні нашою спільною метою є відновлення довіри до судової системи, а особливо до КСУ. 13 листопада 2020 року відбулося засідання Комітету Верховної Ради України з питань правової політики. На ньому було розглянуто декілька законопроєктів, предмет яких безпосередньо стосується стабілізації конституційно­правового порядку. Фокус ­своєї уваги зосереджу на проєкті закону від 5 листопада 2020 року № 4319. Законопроєктом пропонується внести зміни до статті 66 Закону України «Про Конституційний Суд України», передбачивши, що для ухвалення рішень і висновків Великою палатою КСУ потрібно щонайменше дванадцять голосів суддів замість десяти голосів (як це передбачено законом зараз). Пропонується уточнити також і положення частини 11 статті 67 Закону шляхом запровадження вимоги ухвалення Сенатом рішення у разі, якщо за нього проголосують шестеро суддів КСУ, які входять до складу Сенату, що також складає 2/3 від складу кожного з двох передбачених Законом Сенатів. При цьому пропонується доповнити статтю 67 новою частиною 12, яка передбачає можливість залучення до Сенату суддів з іншого Сенату. Законопроєктом також пропонуються зміни, які передбачають, що Регламент Суду затверджується законом.

Провівши відповідну роботу, Комітет прийняв рішення рекомендувати парламенту включити до порядку денного четвертої сесії Верховної Ради України IX скликання всі зазначені вище проєкти законів. Вірю, що на одному з найближчих пленарних засідань Рада, керуючись принципами проведення фахової дискусії та конструктивної роботи, прийме колективне рішення, яке відповідатиме інтересам народу України.

Вияв кризи іншого масштабу

Дмитро ТЕРЛЕЦЬКИЙ,

адвокат, к.ю.н., доцент кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія»

На тлі критично низької довіри до державних інститутів та окремих політиків, незмінно низької обізнаності наших співгромадян зі змістом Конституції України, яка поєднується з твердим переконанням у нагальній необхідності її зміни, сприймати події, зумовлені сумнозвісним рішенням КСУ як конституційну кризу — очевидне й помилкове спрощення. Натомість маємо черговий і, без сумніву, далеко не останній вияв кризи зовсім іншого масштабу — тотального небажання й нездатності реально забезпечити юридичне, зокрема конституційне, обмеження влади.

Україну спіткала загальна для багатьох пострадянських держав вада, і «установити стовп демократичності виявилося значно легше, ніж створити сучасну державу, аби запровадити справжнє верховенство права». Певною мірою до цього призвела фактична ексклюзивність процесу вироблення та реалізації суспільно значущих рішень, підміна демократичної комунікації, яка має визначати зміст і перелік соціальних цінностей, ерзацом інспірованих владою інформаційно­комунікативних заходів, зведення репрезентативної сутності виборів до ототожнення парламентської більшості з постійною, структурною більшістю у суспільстві.

Неодноразово озвучені протягом трьох останніх років цілком конкретні пропозиції щодо уніфікації конкурсної процедури відбору кандидатур на посаду судді КСУ, запровадження необхідних механізмів визначення, як це встановлено Конститу­цією України, високих моральних якостей і визнаного рівня правової компетенції майбутніх суддів КСУ до останнього моменту залишалися поза увагою вищих органів влади. Так само, як і методологія та рівень обґрунтування рішень КСУ, кожне з яких апріорі має вкрай особливе значення для держави та суспільства і цілком конкретні наслідки для кожної особи.

Утім, широким загалом юрисдикційна діяльність КСУ за усталеною традицією сприймається та інтерпретується передусім у політичному контексті. Саме з точки зору корисності та прийдешніх наслідків для тих чи інших політиків та політичних сил регулярно оцінюються численними експертами, власне, і рішення та висновки КСУ. За такої ситуації недивно, що єдиний орган конституційної юрисдикції для переважної більшості залишається чимось занадто складним та безкінечно далеким від їх повсякденного життя та, що важливіше, від юридичного захисту їх конституційних прав та свобод.

Системно оцінюючи напрацьовані законодавчі ініціативи і тональність публічних виступів високопосадовців, важко утриматися від твердження, що замість забезпечення незалежності і незаперечного авторитету КСУ, формування якого має виключати будь­які сумніви у фаховості та політичній нейтральності суддів КСУ, а діяльність являти взірець юридичної аргументації, вирішуються зовсім інші зав­дання. При цьому виявляється, що значно легше всупереч Конституції України запропонувати ліквідувати КСУ або повністю заблокувати його діяльність, аніж наприклад, відповідно до Основного Закону розробити та запровадити дієву процедуру запобігання та врегулювання конфлікту інтересів суддів КСУ або, нарешті, визначити механізм імплементації рішень та висновків КСУ, який не вичерпується загальнообов’язковою вимогою неприпустимості застосування правових актів або їх положень, визнаних неконституційними, і потребує від інших органів державної влади вжиття заходів, спрямованих на усунення прогалин у правовому регулюванні та досить часто — забезпечення відповідного державного фінансування.

Ризики для правової держави

Олег ОНИЩЕНКО,

юрист практики вирішення спорів АО Juscutum

Рішення Конституційного Суду України щодо скасування електронного декларування викликало бурхливу реакцію у суспільстві. Зараз можна констатувати той факт, що з полум’я спорів та протиріч на політичних і громадських рівнях виокремились три основних шляхи подолання конституційної кризи: відновлення довіри до конституційного судочинства, зменшення фінансування КСУ, збільшення кворуму КСУ.

Однак усі ці заходи несуть значні ризики для правової держави і ось чому.

На цей момент у Верховній Раді України зареєстрована низка законопроєктів, які покликані подолати наслідки скандального рішення. Серед них можна виділити такі:

— президентський законопроєкт № 4288 «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства»;

— альтернативний президентському проєкт закону № 4288­1 «Про відновлення довіри до конституційного судочинства»;

— законопроєкт № 4304 про відновлення скасованих Конституційним Судом України норм;

— законопроєкт № 4308 про зміну обсягу фінансування КСУ.

Із короткого аналізу даних законодавчих ініціатив убачається, що загалом вони спрямовані на врегулювання проблеми шляхом визнання нікчемним (таким, що не створює правових наслідків) рішення КСУ щодо електронного декларування як таке, що ухвалене суддями в умовах реального конфлікту інтересів; повернення попередньої редакції статей Закону України «Про запобігання корупції» та Кримінального кодексу України; зупинення повноважень складу КСУ, який діяв на момент ухвалення скандального рішення; проведення конкурсного добору з подальшим призначенням нового складу КСУ; зменшення видатків з Державного бюджету України у 2020 році на КСУ на майже 110 млн грн, натомість, ці гроші пропонується перенаправити закладам загальної середньої освіти державної форми власності; збільшення мінімальної кількості суддів КСУ, необхідної для здійснення конституційного провадження, з 12 суддів до 17.

Головним каменем спотикання є те, що згідно з Конституцією України рішення та висновки, ухвалені КСУ, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Ні Президент України, ні парламент не можуть своїм рішенням визнати рішення нікчемним.

Окрім того, згідно з тією ж Конституцією України будь­яким новим законом відновити попередні редакції неконституційних норм неможливо. Держава повинна забезпечувати фінансування та належні умови для діяльності КСУ, а отже, зменшення видатків означає й зменшення гарантій належної роботи конституційної Феміди. Щодо кворуму, то, визначаючи необхідну для прийняття рішення мінімальну кількість суддів, парламент може заблокувати роботу Суду, що, в свою чергу, створює умови для ухвалення свавільних рішень. Можливість заблокувати роботу КСУ дозволяє парламенту і главі держави приймати неконституційні закони та рішення, які буде неможливо оскаржити.

Очевидно, що парламентаріям зараз необхідно якомога швидше відновити антикорупційну інфраструктуру. Щоб «обійти» рішення КСУ, можна викласти норми у нових редакціях і зі зміненою нумера­цією. Таким чином, парламент не порушить норм Конституції України, а отже, діятиме в рамках правового поля настільки, наскільки це можливо в ситуації, що склалася. Схоже, тут без політико­правового рішення Президенту і парламенту не обій­тись. А яким воно буде, залежить від багатьох факторів, які виходять за рамки теорії конституціоналізму та правової держави.

Проблема в підходах до створення законодавства

Анастасія ГЕВЧУК,

юрист ЮКК «Де­Юре»

На сьогодні Конституція України потребує захисту як ніколи. Для виходу з кризи необхідно здійснити ряд заходів, і вони не будуть миттєвими, бо до кризи ми йшли роками, а вийти стараємося швидко. Кризі, звісно, можна зарадити, проте, напевно, не тими шляхами, якими пішла влада. Найпершою реакцією був проєкт Президента України, який в основному можна описати як ігнорування КСУ та його рішень, пропозиція «обнулити» його роботу. Але таким чином можна лише погіршити ситуацію. Інший варіант, який пропонують депутати, повертає повноваження Національному агентству з питань запобігання корупції, які було визнано неконституційним. І такий варіант майже аналогічний першому.

Для вирішення найперше треба відійти від політики, від мотивів суддів, особистих чи ні, та перейти до дискусії лише у правовому полі. З точки зору Конституції України скандальне рішення переважно обґрунтоване. У чому ж проблема? Українське антикорупційне законодавство приймалося поспіхом і з самого початку без поваги до Основного Закону. От і проявляються проблеми після того, як «фундамент», який було закладено неправильно, вже осів. Не вважаю, що рішення КСУ було на часі для України і що воно бездоганно правильне, воно дійсно сумнівне, проте і шляхи вирішення кризи не відповідають Конституції України. Здається, що влада використовує в стосунках з Конституційним Судом України принцип «око за око» — ви ось так, а ми візьмемо і повернемо все назад або «розпустимо» суд. Тут необхідно знайти компроміс і все­таки надати новий конституційний варіант антикорупційного законодавства.

На мою думку, найперше варто вирішити питання, який орган зможе здійснювати контрольні повноваження щодо суддів, і це, вірогідно, має бути незалежний орган влади, який не належатиме до жодної гілки влади, а процедура утворення складу якого не залежатиме від конкретної гілки влади та не матиме підпорядкування їй. Необхідно встановити дійсно новий спосіб і нову антикорупційну стратегію з урахуванням усіх принципів Конституції України та рішення КСУ.

Обираючи шляхи виходу, звертаємося до листа Венеційської комісії та GRECO (Група держав проти корупції) щодо Конституційного Суду України та боротьби з корупцією, в якому зазначено: «Порушення Конституції, навіть якщо з безсумнівно вагомою причиною, не може вести до культури конституціоналізму та поваги верховенства права, якого домагається боротьба з корупцією». У цьому і вбачаємо, що не може виходом бути порушення Конституції України, навіть якщо для цього є вагомі причини. А тому настав для України той період, коли захист Основного Закону має бути максимально високим і на першому місці, а вирішення виходити чисто з правового поля, ґрунтуючись на верховенстві права та Конституції України. Треба підійти з іншого боку до антикорупційного законодавства, прийняти його кардинально новим. Проблема ж не настільки в самому КСУ, як всі помилково вважають. Проблема в підходах до створення законодавства та байдужому ставленні до основоположних принципів, адже якби їх дотримувалися спочатку, таких проблем не виникало б.