Альона СТУЛІНА

«Судовий вісник»

Розмови про необхідність розвитку в Україні суду присяжних ведуться не перший рік. Як відомо, суд присяжних — це одна з форм реалізації судової влади безпосередньо громадянами, так званий голос народу. Як інститут суд присяжних складається з окремої колегії присяжних засідателів та професійного судді чи суддів. Суд присяжних є у Великобританії, США, Канаді, Швеції, Бельгії, Данії, Норвегії, Австрії, Франції та інших державах, тобто в усіх високорозвинених країнах.

Недавно Кабінет Міністрів України підтримав проєкти законів щодо запровадження в Україні класичного суду присяжних. Передбачається спрощення порядку формування списків присяжних шляхом виключення місцевих рад з процесу їх формування і покладення такого обов’язку на Державну судову адміністрацію України та її територіальні управління з використанням інформації, що міститься в Державному реєстрі виборців. А ще, окрім цього, ­мінімальний вік присяжного планують зменшити з 30 до 25 років. Більше того, передбачається покладення на суд присяжних обов’язку з вирішення питань про винуватість чи ­невинуватість обвинуваченого: відповідно до одного із законопроєктів винуватість встановлюватиметься, якщо за таке рішення проголосували п’ять із семи присяжних. Міністр юстиції Денис Малюська підкреслив, що коли вердикт у справі ухвалено колегією громадян, які є жителями тієї громади, де відбувається розгляд справи, — це призводить до легітимізації цього рішення громадою, тобто сприйняття його як справедливого більшістю громадян. Таким чином можна уникнути негативної реакції, яку часто викликають судові рішення, ухвалені в резонансних кримінальних справах, та значно підвищити довіру громадськості до судової влади.

Та чи справді це так? Чи будуть українські присяжні достатньо готовими, перш за все морально, виносити вердикт, який впливатиме на долю іншої людини? Та чи готова держава забезпечити належну матеріально­технічну базу та всі необхідні для цього передумови? Свої візії щодо необхідності та перспектив впровадження в Україні суду присяжних, а також тенденцій останніх законодавчих ініціатив висловили експерти.

Крок уперед

Валерій КІРЧЕВ

адвокат EQUITY

З особистого досвіду роботи у суді першої інстанції зауважу, що кількість охочих стати присяжними не є значною. Та й ставлення до виконання цими особами своїх обов’язків залишає бажати кращого. Непоодинокими є випадки, коли секретар судового засідання майже умовляє присяжного з’явитися на розгляд справи.

У той же час запропонованими змінами передбачається формування списку кандидатів у присяжні в кількості тридцяти осіб на одну справу.

Враховуючи той факт, що наразі в судах першої інстанції має місце катастрофічна нехватка суддів, строки розгляду справ, в яких буде формуватися лава присяжних, затягнуться ще більше. Проблема строків розгляду справ і на сьогодні дуже болюча для всіх учасників судового процесу, однак надалі, без розв’язання нагальних проблем суддівської гілки влади, буде взагалі колапс.

Поряд із викладеною вище ситуацією, постає проблема матеріально­фінансового забезпечення функціонування інституту присяжних. Враховуючи матеріально­фінансове забезпечення, яке наразі мають суди (відсутність коштів на виплату суддівської винагороди, заробітної плати працівникам апарату суду, поштові послуги тощо), запровадження інституту суду присяжних ставиться під сумнів.

Також варто виокремити проблематику критеріїв відбору присяжних. Найголовнішим недоліком є те, що відправляти правосуддя має право особа, у якої взагалі немає поняття про юриспруденцію. Виникає питання: як без мінімальної базової підготовки та, керуючись здебільшого емоціями, аніж законом, новообрані присяжні зможуть оцінити докази у справі, в результаті чого постановити вердикт, яким вирішується доля людини?

До прикладу, за статистикою деяких пострадянських країн, де інститут суду присяжних був започаткований раніше, ніж в Україні, щорічно 35–40 % вироків, які виносять суди присяжних, визнаються незаконними і скасовуються вищими судами.

У той же час запровадження інституту присяжних — це неодмінно крок уперед. Однак з реформами не треба поспішати. Вони повинні бути виважені та перевірені, щоб не «зашкваритися» на самому початку. Наприклад, починати розгляд справ у складі одного професійного судді та лави присяжних лише в тих випадках, коли санкцією статті Кримінального кодексу України передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Вчити людей потрібно із шкільної парти. Якщо ти погоджуєшся вершити правосуддя, то повинен розуміти, що це твоя особиста відповідальність і твій внесок у розбудову правової держави.

Незважаючи на ряд зазначених недоліків інституту суду присяжних, ми вважаємо, що він неодмінно у повному обсязі повинен діяти в Україні, в результаті чого система правосуддя буде поліпшена. Крім того, запровадження суду присяжних надасть можливість чинити значний опір проявам корупції в судах та поверне довіру населення до судової системи України, оскільки громадяни будуть безпосередньо задіяні в цій системі.

Поки що формальність

 Людмила КУСА

адвокат GRACERS Law Firm

Надати оцінку перспективам впровадження суду присяжних можливо, лише надавши оцінку тому, як цей інститут працює в Україні зараз.

Реформа стосовно введення «суду присяжних» замість народних засідателів є фактично підміною понять. Інститут народних засідателів, який існував у судочинстві на підставі статті 124 Конституції України (редакція 1996 року), законотворці просто назвали інститутом присяжних.

Розрізняють класичну (англо­американську) модель журі присяжних, яка у дещо адаптованому вигляді впроваджена в ряді держав, що належать до романо­германської правової сім’ї (Грузія, Іспанія, Росія тощо), і континентальну модель, сприйняту багатьма європейськими державами. Кожна з них характеризується притаманними їй рисами, основною відмінністю є розме­жування компетенції присяжних і суддів. В англо­американській системі права на основі вердикту присяжних професійний суддя приймає рішення (вирок). Континентальна характеризується єдністю колегії суддів, які спільно вирішують питання стосовно як факту вчинення злочину, так і ступеня винуватості чи невинуватості особи.

Українське законодавство запозичило континентальну (європейську) модель суду присяжних. В Україні передбачена участь присяжних в окремих категоріях справ у кримінальному та цивільному процесі. На законодавчому рівні немає комунікації присяжних з державою. В Україні присяжні та професійні судді всі питання судочинства теоретично мають вирішувати разом, що ставить під сумнів незалежність та вільність присяжних від професійних суддів під час ухвалення рішення в нарадчій кімнаті.

Для затвердження списку присяжних територіальне управління Державної судової адміністрації України звертається з поданням до відповідних місцевих рад, що формують і затверджують список громадян, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного окружного суду та які відповідають вимогам законодавства і надали свою згоду бути присяжними. Список присяжних затверджується на три роки і переглядається у разі необхідності для заміни осіб, які вибули зі списку, за поданням територіального управління Державної судової адміністрації України.

Інститут присяжних на належному рівні під час судового провадження не функціонує: присяжні здебільшого не відрізняються від вільних слухачів та в усіх процесуальних питаннях покладаються на головуючого.

Інститут присяжних в Україні не має чіткого регламентування та поки що є формальним, тому впроваджена система суду присяжних в Україні потребує доопрацювання. Становлення інституту суду присяжних в Україні має бути поступовим та багатовекторним процесом, пов’язаним із теоретично обґрунтованим законодавчим регулюванням.

Рух по діагоналі

 Денис КІЦЕНКО

партнер ETERNA LAW

Медійність одіозної судової справи привернула увагу суспільства до інституту присяжних у кримінальному процесі. Утім, стверджувати, що присяжні є абсолютною новацією в правозастосовній практиці України, некоректно, адже суд присяжних прямо передбачений Конституцією України, а його імплементація у кримінальний процес відбулась ще у 2012 році. У той же час він досі залишається для України екзотикою. Законопроєкти № 4190 та № 4192 покликані полегшити реалізацію прямої участі громадян у здійсненні правосуддя у справах щодо особливо тяжких злочинів.

Наразі створюється базис для розширення участі присяжних. Так, модель «клопотання для розгляду присяжними» пропонується змінити на «суд присяжних як стандарт», кількість присяжних збільшити з трьох до семи, а вирішення ключового питання процесу (визначення винуватості обвинувачуваного) повністю довірити присяжним. Проте диявол криється у деталях.

Часто однією з ключових проблем називають формулу розрахунку винагороди присяжних. Начебто 400 гривень винагороди за годину залучення присяжного — це тягар для бюджету держави. Утім, відповідну графу витрат у проєкті бюджету збільшили майже на 1,5 млрд грн. Також треба розуміти, що питома вага особливо тяжких злочинів із можливим довічним позбавленням волі (а саме ними обме­жується коло застосування інституту присяжних до 2024 року) серед усіх кримінальних процесів не є значною.

Потенційно більшою проблемою практичного характеру стане формування первинного списку присяжних у кількості не менш ніж 30 осіб, адже за відсутності змін до відносин трудового законодавства і повноцінного запровадження обов’язку виконувати функції присяжного, формування «кворуму» може затягнутись.

Концептуальною проблемою є можливість скасування вироку, винесеного за рішенням присяжних, і винесення нового вироку «класичним» судом апеляційної інстанції, адже у такому випадку власне ідея обмеження суддів рішенням представників народу повністю нівелюється.

Проблемою переважно процедурного характеру є запропонований момент вчинення суддею «напутнього слова» присяжним, в якому він пояснює суть обвинувачення, зміст відповідного кримінального закону, презумпцію невинуватості, правила оцінки доказів тощо. Зазначене доцільно проводити до викладення обставин справи і проведення інших дій у рамках судового процесу, адже тоді присяжні зможуть виконувати свої функції з більшим усвідомленням мети та критеріїв аналізу. Важко пояснити й скасування нині існуючого права присяжних ставити запитання всім учасникам процесу.

Утім, рух по діагоналі — це все одно рух уперед.

Vox dei — vox populi

 Євгеній СОЛОДКО

партнер Sayenko Kharenko

Суд присяжних — це один із ключових інститутів кримінальної юстиції. Чому? Саме присяжні дають відповідь — винуватий чи невинуватий. Vox dei — vox populi (голос народу — голос Божий). Краще не скажеш. Інше питання — організація роботи такого суду. У нашій реальності суд присяжних — це ще жалюгідна подоба, але це перший крок до майбутнього суду присяжних. І все через брак коштів, який примушує відшукувати якісь варіанти. Як на мене, взірцем організації суду присяжних є США. Переконаний, що нам не треба нічого винаходити, можна запозичити в американців модель такого суду. Буде непросто, але для того, щоб «правда і милість царювали в судах», є сенс поставити таку мету.

Вердикт присяжних (12 дійсно незалежних у своїх думках осіб, які проходять певну процедуру відбору, можуть бути відведені, які належним чином (!) забезпечені і мотивовані для цієї діяльності, отримують від держави гідні компенсації за витрачений час) — це серйозний крок до справедливості, попередження можливої суддівської упередженості, суворий іспит для обвинувачення та захисту. Як захисник просто мрію про участь у відборі присяжних і участі в такому суді — тільки люди зможуть надати людську оцінку діям людини, яка опинилася перед судом. І розкриття мотивів дій обвинуваченого, наявності вини, аналіз мети — це в суді присяжних набуває інших, насиченіших і яскравіших кольорів та відтінків.

Усе придумано до нас. Вважаю, що треба запозичити найбільш ефективну систему і впровадити її. Існуючі законопроєкти щодо суду присяжних — це просто папери без майбутнього.

Неможливість відстояти позицію

Ганна РЕЗНІКОВА

адвокат АО Juscutum

 У 2019­му та 2020 роках на розгляд до Верховної Ради України було внесено 11 законопроєктів щодо впровадження інституту суду присяжних в Україні, дев’ять з яких передано на ознайомлення. Така активність народних обранців є позитивною тенденцією, оскільки пов’язана з втіленням конституційних норм, які гарантують безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Кримінальне судочинство — відповідальний процес, під час якого вирішується доля окремої людини (обвинуваченого), встановлюється її винуватість чи невинуватість в інкримінованому кримінальному правопорушенні. Кримінальному судочинству в усьому світі приділяється достатньо багато уваги — постійно реформуються та удосконалюються його правові інститути, одним з яких є суд присяжних.

Суть цього правового інституту полягає в реалізації народовладдя шляхом громадського контролю суспільства над судовою владою, який забезпечується через можливість громадян брати безпосередню участь у здійсненні правосуддя, зокрема кримінального, розбиратися у конкретній справі, приймати прагматичне і справедливе рішення як з позиції закону, так і з огляду на норми суспільної моралі.

На практиці, присяжними є пересічні громадяни, які мають бути абсолютно неупередженими щодо результатів розгляду справи. Для цього їх відбирають за визначеною процедурою з урахуванням низки критеріїв. Наприклад, громадянство, знання мови, вік, відсутність судимостей, психічних захворювань та інше (окрім критерію матеріального становища, яке не має жодного значення при обранні присяжного).

Після такого відбору присяжні разом із професійним суддею (чи суддями) досліджують у ході судових засідань обставини справи, вивчають їх, надають оцінку і в підсумку встановлюють винуватість чи невинуватість особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення. За законодавством багатьох країн, у тому числі України, присяжні разом із суддями визначаються щодо виду та міри покарання у разі встановлення винуватості обвинуваченого.

Будь­яка діяльність слідчого, прокурора, захисника у кримінальному провадженні має одну ключову психологічну складову — пізнавальну. Не є винятком і присяжний. У суді присяжних беруть участь абсолютно різні в соціальному, освітньому і професійному плані люди, які необов’язково повинні досконало знати законодавство. Саме тому, розбираючись в обставинах справи, кожен присяжний сам для себе відповідає на питання: як би він чи середньостатистичний громадянин вчинив у тій чи іншій ситуації та чи правомірним є такий вчинок. Кожен орієнтується на висловлену позицію як стороною захисту, так і обвинувачення. У зв’язку з цим стратегічна мета сторони захисту — встановити психологічний контакт з присяжними, доступною та зрозумілою мовою пояснити позицію.

Розгляд кримінальної справи по суті в суді передбачає ретроспективність такої діяльності, оскільки багато часу минає з моменту вчинення злочину. Такий стан справ, звісно, передбачає уважне сприйняття безпосередньої позиції сторін обвинувачення та захисту, потерпілого. Це призводить до того, що в роботі присяжного будь­яке емоційне напруження є тільки негативним моментом і може зашкодити об’єктивному та всебічному дослідженню доказів.

Треба пам’ятати, що присяжні не знають закон так досконало, як його знає суддя, тому найчастіше присяжні почуваються невпевнено перед суддею при викладенні своєї позиції у справі. На практиці ж наслідком роботи такого присяжного може бути підтримання позиції, яку займає суддя, попри власне враження та існуючі внутрішні розбіжності.

Саме цей фактор є одним із головних негативних проявів інституту присяжних, адже незнання законів та окремих особливостей юридичної сфери позбавляє присяжного можливості впевнено відстояти свою позицію перед іншими. Утім, незважаючи на всі труднощі практичної реалізації інституту присяжних в Україні, варто наголосити, що його впровадження має значення для розвитку правової держави.