Сергій КОВАЛЬОВ

старший партнер АО «Могильницький та Партнери», адвокат, м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»

Денис КОСТРОМІН

юрист АО «Могильницький та Партнери», м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»

З якого дня закінчується строк дії певних прав чи обов’язків та в який день закінчується нарахування пені?

На перший погляд ці питання видаються дуже простими. Проте щодо них паралельно існують протилежні позиції судів різної спеціалізації.

«Включно до»?

При визначенні останнього дня строку виконання зобов’язання господарські суди прямо чи опосередковано застосовують пункт 1.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 17 грудня 2013 року № 14 (ПП ВГСУ), згідно з яким якщо у договорі момент виконання грошового зобов’язання визначається до настання певного терміну, наприклад до 1 серпня 2014 року, то останнім днем виконання такого зобов’язання вважається день, що передує цьому строку (в даному прикладі — 31 липня 2014 року). Водночас коли у тексті договору момент виконання грошового зобов’язання визначено «по 1 серпня 2014 року» або «включно до 1 серпня 2014 року», то останнім днем виконання такого зобов’язання буде 1 серпня 2014 року.

Приклади постанов Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в яких застосовано зазначену правову позицію: від 16 травня 2018 року у справі № 918/337/17, від 26 липня 2018 року у справі № 910/23359/15 (у першому випадку з прямим посиланням на ПП ВГСУ, а в другому з цитуванням пункту 1.9 ПП ВГСУ). Господарські суди перших та апеляційних інстанцій так само регулярно і сьогодні застосовують пункт 1.9 ПП ВГСУ.

Оскільки на практиці в переважній більшості випадків у договорах зазначається про необхідність виконання зобов’язань до певної календарної дати без зазначення «включно до» чи «по», то за загальним правилом пункту 1.9 ПП ВГСУ, якщо зобов’язання належить виконати до 31 січня, то вже 31 січня є першим днем прострочення.

Різні процеси — різні позиції

У той же час за аналогічного визначення строку дії певних прав чи обов’язків до визначеної календарної дати адміністративні суди вважають, що такі права чи обов’язки діють і в цю календарну дату включно. Тобто якщо зобов’язання належить виконати до 31 січня, то першим днем прострочення є 1 лютого.

Адміністративні суди обґрунтовують свою позицію таким чином: дата закінчення поєднана з прийменником «до», у зв’язку з чим така прийменникова конструкція в українській мові прямо вказує на зазначення кінцевої календарної дати чинності або виконання чого­небудь. Крім того, згідно із частиною 1 статті 3 Європейської конвенції про обчислення строків від 16 травня 1972 року строки, обчислені у днях, тижнях, місяцях і роках починаються опівночі dies a quo і спливають опівночі dies ad quem. За змістом статті 2 цієї Конвенції термін «dies a quo» означає день, з якого починається відлік строку, а термін «dies ad quem» означає день, в який цей строк спливає.

Приклади постанов Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в яких застосовано зазначену правову позицію: від 25 квітня 2018 року у справі № 815/4720/16, від 28 серпня 2018 року у справі № 814/4170/15. Адміністративні суди перших та апеляційних інстанцій так само регулярно і сьогодні застосовують означену правову позицію.

Варто відзначити, що при вирішенні спорів, які стосуються визначення строку дії певних прав чи обов’язків, адміністративні суди керуються положенням Цивільного кодексу України щодо загальних правил обрахунку строків (тими самими, що й господарські суди).

При визначенні останнього дня, в який закінчується нарахування пені, господарські суди так само керуються пунктом 1.9 ПП ВГСУ, яким передбачено, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

Приклади постанов Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в яких застосовано зазначену правову позицію: від 25 лютого 2020 року у справі № 910/2615/18, від 14 серпня 2018 року у справі № 903/827/17 (з цитуванням пункту 1.9 ПП ВГСУ, проте без прямого посилання на нього).

Означена правова позиція, на нашу думку, є вочевидь хибною бодай тому, що вона жодним чином не обґрунтовується. Розгляньмо приклад, коли останнім днем строку виконання зобов’язання є 31 січня, натомість оплату проведено 1 лютого. За логікою господарських судів виходить, що пеня у такому випадку взагалі не має нараховуватися, адже за 31 січня її ще не можна нараховувати, а за 1 лютого вже не можна. При цьому є очевидним, що зобов’язання було виконане на день пізніше граничного строку, прострочення на один день відбулося і кредитор має право за один день прострочення нарахувати пеню та/або відсотки за користування чужими грошовими коштами.

Відповідно до частини 4 статті 232 «Порядок застосування штрафних санкцій» Господарського кодексу України відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк. Для нарахування пені іншого строку законом не встановлено.

Незважаючи на різну правову природу пені та відсотків за неправомірне користування чужими коштами, аналогічний механізм їх обчислення у відсот­ках, на нашу думку, цілком дозволяє застосувати аналогію закону, незважаючи на відсутність прямої норми закону щодо справляння пені по день виконання зобов’язання кредитору включно.

Адміністративні суди вирішують питання про стягнення пені зазвичай у податкових спорах як за зверненнями податкових органів, так і платників податків, але при цьому керуються прямими положеннями Податкового кодексу України (пункт 129.4 статті 129, пункт 200.23 статті 200), які за аналогією з частиною 4 статті 232 Господарського кодексу України передбачають, що пеня нараховується, включаючи день погашення податкового боргу чи день несвоєчасного відшкодування платнику податків суми податку на додану вартість.

Отже, маємо дві споріднені виключні правові проблеми і чекаємо на їх розв’язання Великою Палатою Верхов­ного Суду. На нашу думку, з обох наведених правових проблем позиція адміністративних судів є і нормативно обґрунтованою, і логічною.