В

ерховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув 17 червня 2020 року у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу гр­на Ш. на постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року і встановив таке.

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року гр­ка Д. звернулася до суду з позовом до гр­на Ш. про розірвання шлюбу, стягнення кош­тів та визначення місця проживання дитини. Позовна заява мотивована тим, що 5 жовтня 2012 року між нею та гр­ном Ш. укладено шлюб.

4 жовтня 2012 року між нею та гр­ном Ш. укладено шлюбний договір, відповідно до умов якого відповідач у разі розірвання шлюбу після спливу трьох і більше років перебування у зареєстрованому шлюбі зобов’язався виплатити їй компенсацію в розмірі 225 000,00 дол. США. У шлюбі у них народилася донька С.

Оскільки сімейні стосунки між сторонами не склалися, відновлення подружніх стосунків неможливе, просила суд розірвати шлюб, укладений між нею та гр­ном Ш., визначити місце проживання доньки С. з нею та з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просила стягнути з гр­на Ш. на її користь 225 000,00 дол. США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 6 листопада 2019 року позовні вимоги гр­ки Д. задоволено частково.

Шлюб між гр­кою Д. та гр­ном Ш., зареєстрований 5 жовтня 2012 року у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № * від 5 жовтня 2012 року, розірвано.

У задоволенні іншої частини позовних вимог про стягнення коштів та визначення місця проживання дитини відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що шлюб між сторонами існує формально, вони не підтримують сімейних стосунків і подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б їхнім інтересам та інтересам дитини, а тому шлюб потрібно розірвати, відповідно, позовна заява в цій частині підлягає задоволенню.

Відмовляючи у стягненні грошової компенсації, суд першої інстанції, посилаючись на положення статей 14, 15 Сімейного кодексу (СК) України, вважав, що правовою підставою для такого стягнення є судове рішення про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили. Оскільки ухвалене судом першої інстанції 6 листопада 2019 року рішення про розірвання шлюбу між гр­кою Д. та гр­ном Ш. таким не є, вимогу позивача про стягнення коштів вважав передчасною.

Оскільки суду не надано доказів того, що права позивача стосовно визначення місця проживання дитини з боку відповідача порушено, враховуючи відсутність спору між сторонами про визначення місця проживання дитини чи іншого порушення права з боку відповідача, що підлягають захисту відповідно до способів, визначених статтею 16 Цивільного кодексу (ЦК) України, немає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 6 листопада 2019 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення коштів скасовано, позовні вимоги у цій частині задоволено.

Стягнено з гр­на Ш. на користь гр­ки Д. грошову компенсацію в розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України на час ухвалення цього рішення становить 5 499 697,50 грн.

Вирішене питання судових витрат.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки гр­н Ш. не визнає вимогу позивача про стягнення грошової компенсації, позивач вбачає порушення своїх прав у наслідках, спричинених розірванням шлюбу, а тому одночасне заявлення нею вимог про розірвання шлюбу та стягнення грошової компенсації є належним способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 6 листопада 2019 року оскаржувалось тільки в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошової компенсації, а тому в іншій частині судом апеляційної інстанції не переглядалось.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У квітні 2020 року гр­н Ш. подав касаційну скаргу до Верховного Суду, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що варто враховувати, що законодавчі обмеження матеріально­правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Апеляційний суд залишив поза увагою, що позивач звернулася до суду за захистом права, яке на дату звернення до суду не було порушеним, не визнаним або оспореним. Таким чином, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України щодо способу захисту порушеного права та інтересів.

Доводи інших учасників справи

У травні 2020 року представник гр­ки Д. — гр­н Г. — подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказував, що судове рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Зазначав, що шлюбний договір є чинним та ніким не оскаржений, будь­які зміни до нього сторони не вносили. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що, укладаючи шлюбний договір та визначаючи розмір грошової компенсації у разі розірвання шлюбу, відповідач брав на себе певні ризики та в момент укладання договору розумів його умови.

<…>

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 4 жовтня 2012 року сторони у справі уклали шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу гр­ном К. та зареєстрований у реєстрі за № ** (шлюбний договір).

5 жовтня 2012 року сторони зареєстрували шлюб.

5 жовтня 2012 року шлюбний договір набрав чинності.

Сторони мають доньку С.

Відповідно до пункту 1 шлюбного договору сторони визначили свої майнові права та обов’язки у шлюбі і на випадок його розірвання.

Пунктом 15 шлюбного договору передбачено, що кожен із подружжя повинен дотримуватися прав та законних інтересів другого з подружжя, встановлених цим договором та законом, як у шлюбі, так і після його розірвання.

Згідно з пунктом 17 шлюбного договору сторони домовились, що незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі чоловік зобов’язується надавати утримання дружині. У разі розірвання шлюбу, незалежно від того з чиєї ініціативі його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати — якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.

Пункт 23 шлюбного договору свідчить про те, що сторонам зміст статей 92–103 СК України нотаріусом роз’яснено.

6 листопада 2019 року шлюб між гр­кою Д. та ­гр­ном Ш. розірвано в судовому порядку.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 2 статті 7, частини 1 статті 9 СК України подружжя можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства.

Установивши, що 4 жовтня 2012 року сторони у справі уклали шлюбний договір, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу К., та зареєстрований у реєстрі за № *, а шлюб зареєстрували 5 жовтня 2012 року, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що договір, укладений між сторонами спору, відповідно до статті 92 СК України є шлюбним і набув чинності на підставі частини 1 статті 95 СК України в день реєстрації шлюбу, а саме — 5 жовтня 2012 року.

Відповідно до частини 1 статті 93 та частини 3 статті 99 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, у тому числі, право на утримання. Так, сторони шлюбного договору можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Аналізуючи зміст пункту 17 шлюбного договору, відповідно до якого сторони домовились, що у разі розір­вання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативі його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати — якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі, можна зробити висновок, що сторони цього договору визначили свої відносини на майбутнє, залежно від настання певної події.

Оскільки шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов’язків, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Відповідно до частини 3 статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, особам надається право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статті 6, частини 1 статті 626, статті 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по­перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по­друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Разом із тим сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо є пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Відповідно до частини 3 статті 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Саме на регулювання цих відносин і була спрямована дія пункту 17 шлюбного договору, оскільки в разі розірвання шлюбу незалежно від того, з чиєї ініціативі його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США на момент виплати — якщо шлюб буде розірвано після спливу трьох і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі. Таким чином, слід погодитись із висновком апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з гр­на Ш. на користь ­гр­ки Д. грошової компенсації у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України на час ухвалення рішення апеляційним судом становило 5 499 697,50 грн.

У касаційній скарзі відповідач гр­н Ш. посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального (частини 1 статті 4, статті 5 ЦПК України) і матеріального права (статей 15, 16 ЦК України, статей 55, 124 Конституції України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), оскільки, на його думку, на момент пред’явлення позову права гр­ки Д. не були порушені.

З такими доводами колегія суддів погодитись не може, виходячи з такого.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь­якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь­який юридичний спір та будь­яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Разом із тим відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Захист сімейних прав не завжди пов’язаний з порушенням сімейних прав.

Відповідно до частини 3 статті 99 СК України шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Оскільки пункт 17 шлюбного договору визначав дії сторін у випадку розірвання шлюбу і припинення права на утримання, у зв’язку з чим чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію, то одночасне звернення позивача до суду з вимогою про розірванню шлюбу та вимогою про стягнення компенсації у розмірі, еквівалентному 225 000,00 дол. США, відповідає договірному способу захисту сімейних прав, що сторони передбачили у шлюбному договорі, та відповідає статті 18 СК України, яка передбачає загальні способи захисту сімейних прав. Більше того, за час розгляду справи в суді зазначену компенсацію відповідач добровільно на користь позивача не сплатив.

Таким чином, одночасне заявлення вимог про розір­вання шлюбу і стягнення компенсації, передбаченої шлюбним договором, свідчить про наявність юридичного спору між сторонами, що підтверджує правильне застосування судом апеляційної інстанції частини 1 статті 4, статті 5 ЦПК України, оскільки, здійснюючи правосуддя, апеляційний суд захистив право позивачки на стягнення компенсації, передбаченої пунктом 17 шлюбного договору, у спосіб, визначений законом (стаття 99 СК України) і договором.

У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави­учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, в який вони виконують свої зобов’язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов’язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Крім того, засіб захисту, що вимагається цією статтею, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення — гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення — без змін, оскільки такі судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги вис­новків судів не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ­постановив:

— касаційну скаргу гр­на Ш. залишити без задоволення;

— постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року залишити без змін;

— поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 19 лютого 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року. Справа № 761/46925/18. Головуючий — Червинська М.Є. Судді — Бурлаков С.Ю. (суддя­доповідач), Зайцев А.Ю., Коротенко Є.В., Коротун В.М.)