Щодо виділення частки в майні подружжя для звернення стягнення на нього — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Судовий вісник №7 (171) » Щодо виділення частки в майні подружжя для звернення стягнення на нього

Щодо виділення частки в майні подружжя для звернення стягнення на нього

Спір про виділ частки зі спільного майна подружжя, за вирішенням якого звернувся банк до суду, випливає із сімейних правовідносин, тому цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не є господарським (корпоративним)
Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї

Велика Палата Верховного Суду розглянула 16 червня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ­гр­ки Р. на постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року у цивільній справі за позовом ПАТ «О» до гр­ки Р., гр­на В., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ПП «Гр­н Л.», ТОВ «Б», ТОВ «П», ТОВ «С», ТОВ «У», — про виділ частки зі спільного майна в натурі та встановила таке.

 

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ПАТ «О» звернулося до суду з указаним позовом, в якому просило виділити в натурі 1/2 частину із часток гр­ки Р., що є спільним майном подружжя гр­на В. та гр­ки Р., у ПП. «Гр­н Л.», ТОВ «Б», ТОВ «П», ТОВ «С», ТОВ «У» для звернення стягнення на них та визначити за гр­ном В. 1/2 частину зазначених часток гр­ки Р. у статутних капіталах указаних юридичних осіб.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 7 жовтня 2011 року та 5 вересня 2013 року ПАТ «О» та приватне підприємство «З» (ПП «З») уклали кредитні договори. На забезпечення виконання цих договорів ПАТ «О», ПП «З» та гр­н В. уклали договори поруки, згідно з якими останній зобов’язався відповідати перед кредитором солідарно з позичальником у повному обсязі за виконання зобов’язань ПП «З».

У зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитних договорів утворилася заборгованість у загальному розмірі 101 544 052,34 грн, яку стягнуто з ­гр­на В. як поручителя за рішенням суду. Рішення суду не виконане.

Позивач зазначив, що з вересня 1996 року гр­н В. перебував у зареєстрованому шлюбі з гр­кою Р., шлюб розірвано рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 квітня 2016 року.

Гр­ка Р. за час перебування у шлюбі з гр­ном В. здійснила внески до статутних капіталів зазначених юридичних осіб та стала їх учасником, а саме:

— 10 000,00 грн до статутного фонду ПП «Гр­н Л.», частка у статутному капіталі якого складає 100 %;

— 990 000,00 грн до статутного фонду ТОВ «Б», частка у статутному капіталі якого становить 33 %;

— 42 000,00 грн до статутного фонду ТОВ «П», частка у статутному капіталі якого складає 70 %;

— 537,00 грн до статутного фонду ТОВ «С», частка у статутному капіталі якого становить 4,8 %;

— 11 732 985,00 грн до статутного фонду ТОВ «У», частка у статутному капіталі якого складає 99 %.

Боржник гр­н В. не має жодного зареєстрованого майна, за рахунок якого може бути виконане рішення суду про стягнення заборгованості, ухиляється добровільно погасити заборгованість. На думку позивача, єдиним способом захисту його прав є виділення в натурі з відповідних часток гр­ки Р. у господарських товариствах 1/2 частини у її частках статутного капіталу для звернення стягнення на них.

 

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

22 березня 2019 року ухвалою Оболонського районного суду м. Києва відмовлено у відкритті провадження у справі.

Суд першої інстанції керувався тим, що спір між сторонами виник щодо правочинів у сфері здійснення господарської діяльності, оскільки позивач бажає виділити в натурі 1/2 частину часток відповідача у господарських товариствах з метою стягнення заборгованості з гр­на В. як поручителя у виконанні зобов’язань за відповідними кредитними договорами. У зв’язку з цим суд вважав, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

29 травня 2019 року постановою Київського апеляційного суду скасовано ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 22 березня 2019 року, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційний суд мотивував свої висновки тим, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повин­ні враховувати суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. Оскільки спір між сторонами виник щодо виділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

 

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2019 року гр­ка Р. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

 

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в разі задоволення позову ПАТ «О» гр­ка Р. буде позбавлена права власності на 1/2 частину належних їй часток у статутному капіталі господарських товариств, що, у свою чергу, припинить частину її корпоративних прав.

Оскільки спір у цій справі стосується права власності гр­ки Р. на частки у статутному капіталі господарських товариств, то він є корпоративним і повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.

 

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «О» указувало на законність та вмотивованість постанови апеляційного суду та необґрунтованість касаційної скарги, яку просило залишити без задоволення.

<…>

 

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь­який юридичний спір та будь­яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, яка з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу (ЦК) України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За вимогами частини 1 статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402­VIII суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтере­сів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція — це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства — цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб’єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб’єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по­перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь­яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по­друге, спеціальний суб’єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Предметна юрисдикція — це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.

Згідно із частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина 1 статті 19 ЦПК України).

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

При цьому необхідно враховувати, що в силу вимог частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві, разом із тим установлення обставин справи, з’ясування характеру спірних правовідносин і застосування норм матеріального права, які поширюються на спірні правовідносини, є обов’язком суду.

У поданій до суду в порядку цивільного судочинства позовній заяві ПАТ «О» просило:

— виділити в натурі 1/2 частину із часток гр­ки Р., що є спільним майном подружжя гр­на В. та гр­ки Р., у ПП «Гр­н Л.», ТОВ «Б», ТОВ «П», ТОВ «С», ТОВ «У» для звернення стягнення на них;

— визначити за гр­ном В. по 1/2 частині зазначених часток гр­ки Р. у статутних капіталах указаних юридичних осіб.

Отже, сам позивач визначив предмет і підстави позову саме як виділення частки майна в натурі у спільному сумісному майні подружжя для звернення стягнення на нього.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач посилався на те, що він є кредитором, а гр­н В. — боржником перед банком на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року. Гр­н В. не має майна, на яке можна звернути стягнення. Під час виконання рішення у гр­ки Р. виявлене майно, яке придбане за час перебування нею у шлюбі з гр­ном В. Позивач зазначив, що 1/2 частина майна належить гр­ну В., тому просив на підставі статей 60, 63, 70, 73 Сімейного кодексу України (СК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначити та виділити частку гр­на В. у спільному сумісному майні подружжя.

Питання поділу майна подружжя врегульовано в СК України і вказані спори за предметною юрисдикцією підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Статтею 1 СК України встановлено, що цей Кодекс визначає, у тому числі, майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

У статті 2 СК України вказано, що цей Кодекс регулює, зокрема, сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.

Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно­правовими актами (частина 1 статті 7 СК України).

Відповідно до статті 8 цього Кодексу, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь­яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 цього Кодексу дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (частина 1).

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина 2).

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частина 3).

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (частина 4).

У частині 1 статті 67 СК України вказано, що дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі­продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Разом із тим за правилами статті 69 цього Кодексу дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина 1).

Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З огляду на зміст позовної заяви можна зробити вис­новок, що спір виник щодо виділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, а тому відповідно до положень статті 19 ЦПК України цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Разом із цим слід зазначити й таке.

Статтею 371 ЦК України передбачено, що кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред’явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

У разі неможливості виділу в натурі частки зі спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника­боржника, з проведенням відповідного перерахунку (частина 2 статті 366 ЦК України).

Доводи гр­ки Р., наведені у касаційній скарзі, про те, що вона має частку в статутному капіталі господарських товариств, а спір є корпоративним, спростовуються наступним.

Відповідно до пунктів 3, 4 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Згідно з положеннями статей 83, 88 ЦК України, статті 167 Господарського кодексу (ГК) України, статті 10 Закону України «Про господарські товариства» 19 вересня 1991 року № 1576­XII  (Закон № 1576­XII) товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами.

Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб’єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

Відповідно до частин 1, 3 статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом статті 113 ЦК України та статті 1 Закону № 1576­XII товариство з обмеженою відповідальністю належить до господарських товариств.

Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав.

Згідно зі статтею 115 ЦК України та статтею 12 Закону № 1576­XII господарське товариство є власником: майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Виходячи зі змісту частин 2, 3 статті 61 СК України, якщо вклад до статутного капіталу господарського товариства (підприємства) зроблено за рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім’ї, той із подружжя, хто не є учасником товариства, має право вимоги виплати половини вартості внесеного майна або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

При цьому спір є саме між подружжям, а не між тим з подружжя, хто не є учасником товариства, та товариством.

Висновок щодо застосування зазначеної норми права викладений у постанові Верховного Суду України від 3 липня 2013 року у справі № 6­61цс13.

Разом із цим у зазначеній постанові Верховного Суду України та в постановах від 3 червня 2015 року у справі № 6­38цс15 та від 2 жовтня 2013 року у справі № 6­79цс13 вирішувалося питання про склад спільного майна подружжя та зроблено висновок про те, яке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, хоча майнові права на нього могли виникнути за рахунок коштів подружжя, набутих під час їх спільного проживання.

Із суб’єктного складу учасників справи вбачається, що позивачем є банк — кредитор, а відповідачами — ­гр­ка Р. та гр­н В., які є подружжям.

Спір стосується не визначення часток учасника господарських товариств, а визначення частки одного з подружжя у майні, яке банк вважає спільною сумісною власністю подружжя гр­ки Р.

Тому за вказаних правовідносин не застосовується правова позиція Верховного Суду України щодо виділення частки зі статутного фонду учасника господарського товариства, а лише у частині визначення складу спільної сумісної власності подружжя у контексті прав на частку у майні господарського товариства в одного із подружжя.

З огляду на вказані положення норм матеріального права, враховуючи предмет і підстави позову, характер спірних правовідносин, апеляційний суд зробив правильний висновок, що спір про виділ частки зі спільного майна подружжя, за вирішенням якого звернувся банк до суду, випливає із сімейних правовідносин, тому цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не є господарським (корпоративним).

Суд першої інстанції помилково відмовив у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України. Однак апеляційний суд цю помилку виправив, скасувавши ухвалу суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм процесуального права, та направивши справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що суд порушив норми процесуального права.

<…>

З огляду на вказане оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу — без задоволення.

У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

— касаційну скаргу гр­ки Р. залишити без задоволення;

— постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

 

(Постанова Верховного Суду від 16 червня 2020 року. Справа № 756/3456/19. Суддя­доповідач — Пророк В.В. Судді — Антонюк Н.О., Британчук В.В., Власов Ю.Л., Гриців М.І., Гудима Д.А., Данішевська В.І., Єленіна Ж.М., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Ляшенко Н.П., Прокопенко О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Яновська О.Г.)

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Інші новини

PRAVO.UA