Анастасія ДОБРОЧИНСЬКА

старший партнер ЮК PRAVO GARANT

Спеціально для «Судового вісника»

Непоодинокими є випадки, коли при стягненні предмета іпотеки та його подальшій реалізації на прилюдних торгах боржник подає позов про визнання торгів недійсними. Мета повернення до початкової точки відліку може бути різною — зміна переможця, визначення іншої ціни продажу, затягування строків тощо.

Сама по собі позовна вимога про визнання недійсними торгів відповідає способу захисту порушеного, не визнаного або оспорюванного права. При цьому важливе значення має і добросовісна ре­алізація позивачем матеріальних та процесуальних прав, зокрема дотримання строків позовної давності.

Договір зобов’язує, але зобов’язання не завжди є договором

З першого погляду все зрозуміло, адже Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальну позовну давність для таких справ.

Так, право на оскарження результатів торгів у суді за місцезнаходженням нерухомого майна, надане статтею 48 Закону України «Про іпотеку», може бути реалізоване сторонами договору іпотеки, боржником та будь­яким іншим учасником прилюдних торгів лише у чітко визначений строк — протягом трьох місяців з дня проведення торгів.

Водночас у постанові Верховного Суду (ВС) у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду (КЦС) від 10 квітня 2019 року у справі № 756/13399/15­ц зазначено, що правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнан­ня торгів недійсними за правилами визнан­ня недійсними правочинів, зокрема на підставі норм цивільного законодавства (статей 203, 215 Цивільного кодексу (ЦК) України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів.

Ухвалюючи постанову, суд виходив з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернене стягнення, до покупця — учасника прилюдних торгів. Особливістю такої процедури суд називає складання за результатами такого переходу права власності акта проведення прилюдних торгів. Цей акт і є оформленням договірних відносин купівлі­продажу майна на публічних торгах, тобто є правочином.

До договору купівлі­продажу на пуб­лічних торгах застосовуються загальні положення про купівлю­продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі­продажу або не випливає з їхньої суті, що повністю узгоджується з частиною 4 статті 656 ЦК України.

Подібний правовий висновок також викладений Верховним Судом України в постанові від 25 листопада 2015 року у справі № 6­1749цс15.

Разом із тим зазначений підхід не узгоджується з принципом добровільності договору купівлі­продажу, адже, за приписами цивільного законодавства, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Тобто діє презумпція добровільного волевиявлення при укладенні правочину.

Боржник, майно якого примусово реалізується на торгах, не може бути продавцем свого майна за вільним волевиявленням, а відчужує його в порядку примусового виконання рішення суду про стягнення. У таких випадках реалізацією майна займається спеціальний суб’єкт — державний або приватний виконавець, у рамках здійснення своїх службових повноважень.

Тобто, у цьому правочині немає добровільного волевиявлення сторін, притаманного інституту договірного права, а отже, реалізація майна через торги, у зв’язку з примусовим виконанням судового рішення та виконавчого листа, здійснюється в рамках інституту зобов’язального права і не може бути стандартною купівлею­продажем в розумінні договірного права.

З аналізу норм ЦК України вбачається, що правова природа зобов’язального права значно ширше за правову природу договірного права, бо договірне право — це лише одна серед інших підстав виникнення зобов’язання, названих цивільним законодавством. При цьому окремою підставою виникнення зобов’язання визначено рішення суду.

Спеціальна давність

Окреслена позиція суду має нормативне обґрунтування, проте надає можливість використати право на судовий захист як маніпулятивний інструмент з метою затягування процесу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так, деякими позивачами тлумачиться як фактичне «зелене світло» на оскарження договору купівлі­продажу як результату торгів за загальними правилами, в тому числі, з урахуванням загальної позовній давності у три роки, яка зазвичай діє для позовних вимог про визнання договору недійсним.

Цей механізм ми зустрічаємо в практиці найчастіше в тому випадку, коли минуло декілька років після продажу предмета іпотеки, іпотекодержатель ліквідований, а отже, немає ризику повернення до виконавчого провадження та проведення ще одних торгів.

При цьому позивачі взагалі не заявляють вимогу про визнання недійсними торгів, адже тоді очевидно, що ­застосовувався б спеціальний строк звернення до суду, встановлений статтею 48 Закону України «Про іпотеку».

За відсутності вимоги про визнання торгів недійсними виникають питання, чи призведе обраний позивачем спосіб захисту до наслідків, настання яких бажає позивач, та яким чином рішення суду, у разі задоволення такого позову, захистить (визнає/поновить) права позивача?

Насамперед спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним.

Одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною або сторонами вимог, встановлених частинами 1–3, 5, 6 статті 203 ЦК України, зокрема, у зв’язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Якщо виходити з того, що правочин, оформлений актом, є результатом торгів, то пред’явлення вимоги про визнання недійсним договору купівлі­продажу, укладеного на прилюдних торгах, у розумінні статті 48 Закону України «Про іпотеку», є одним з різновидів оскарження таких торгів.

Отже, до позову про визнання договору купівлі­продажу, оформленого на підставі проведених торгів, застосовується лише спеціальна позовна давність — три місяці, що узгоджується нормами цивільного законодавства про можливість встановлення спеціальних строків позовної давності окремими законами.

Зловживання матеріальним правом

Якщо особа здійснює свої цивільні права з перевищенням меж, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, це являє собою зловживання правом — протиправну поведінку, яка полягає в порушенні встановленого нормою права обов’язку дотримуватися при здійсненні права вимог стосовно його реалізації.

Порушення строку позовної давності при поданні позову про визнання договору купівлі­продажу за результатами торгів недійсним, без вимоги про визнан­ня недійсними торгів у зв’язку з пропуском тримісячного строку на їх оскарження може бути визнане зловживанням матеріальним правом.

Разом із тим треба відрізняти зловживання процесуальними правами від зловживання матеріальними правами, оскільки вказані правові конструкції не тотожні за своєю суттю і мають різні правові наслідки щодо їх застосування судом.

При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (у нашому випадку цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.

Відповідні положення містяться у пос­танові ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС від 3 червня 2020 року у справі № 318/89/18.