прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Судовий вісник №7 (171) » Один пишемо, три — пам’ятаємо

Один пишемо, три — пам’ятаємо

Коли КСУ та ВС по-різному зрозуміли одну й ту ж норму: перспективи для учасника провадження
На думку Олександра Литвинова, судді-доповідача у справі, КСУ міг би більш рішуче дати оцінку позиції ВС, враховуючи власний висновок

Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

 

Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини 1 статті 88 Закону України «Про нотаріат» (Закон) ухвалив у своєму рішенні від 1 липня 2020 року № 7­р(І)/2020 Перший сенат Конституційного Суду України (КСУ) у справі за конституційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» (ТОВ). Суддя­доповідач у справі — Олександр Литвинов. Він ще й виклав окрему думку до рішення, яка стала одним із аргументів для тих, хто вважає, що інакше розуміння цієї ж норми суддями Великої Палати (ВП) Верховного Суду (ВС) має стати приводом для відставки всіх, хто його підтримав.

Видається, чи не вперше розуміння норми КСУ та ВС геть не узгоджуються між собою, але які це матиме наслідки для суспільства і заявника у справі зокрема?

Судова історія

У своїй скарзі ТОВ порушувало питання про неконституційність положення частини 1 статті 88 Закону, якою встановлено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більш ніж три роки, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більш ніж один рік.

Підставою для звернення з такою скаргою стало те, що у господарській справі за позовом скаржника, яка стосувалася визнання виконавчого напису нотаріусу таким, що не підлягає виконанню. Напис стосувався боргового зобов’язання ТОВ перед банком, проте був вчинений поза межа­ми річного строку, передбаченого спірною нормою для взаємин юридичних осіб. Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи ухвалені у справі судові рішення та постановляючи своє про відмову у задоволенні вимог, вважала, що загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більш ніж три роки з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб’єктного складу сторін у правовідносинах, тобто трирічний строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Норму про річний строк ВП ВС назвала дискримінаційною.

Сприймаючи це рішення як таке, що не відповідає Конституції України, оскільки є дискримінаційним, ТОВ звернулося до КСУ з відповідною скаргою, в якій зазначило, що неконституційність оспорюваних положень Закону має наслідком протиправне позбавлення права власності.

Аргументи КСУ

Ухвалюючи рішення про конституційність спірного положення, КСУ зауважив, що визначені законом строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом є відмінними залежно від кола учасників правовідносин: у відносинах між юридичними особами строк скорочений порівняно зі строком, який застосовується у відносинах за участю фізичних осіб. Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання діяльності нотаріату в частині визначення строків, у межах яких нотаріус може вчинити виконавчий напис, законодавець запровадив чітку їх диференціацію залежно від суб’єктного складу учасників правовідносин.

Встановлення таких правил є реаліза­цією Верховною Радою України її виключних повноважень визначати організацію і діяльність, зокрема нотаріату, відповідно до пункту 14 частини 1 статті 92 Конституції України. Крім того, КСУ вважає, що спірні положення про строки є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто існуюче нормативне регулювання унеможливлює довільне його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності.

А і Б

Додатково у своєму рішення КСУ зауважив, що визначення організації і діяльності, у тому числі, нотаріату шляхом ухвалення відповідного закону належить до виключних конституційних повноважень Верховної Ради України. А Закон, зокрема спірна норма, чіткий, зрозумілий і однозначний, тоді як саме рішення КСУ не можна впевнено назвати таким, що відповідає критерію правової визначеності. ВС у конкретній справі застосував загальний трирічний строк до правовідносин, до яких парламент визначив річний строк давності, вважаючи норму про один рік дискримінаційною за колом суб’єктів. КСУ назвав, що правило одного року для вчинення виконавчого напису нотаріусу у взаєминах між юридичними особами є конституційним. Що далі?

Як це рішення може відновити права заявника — юридичної особи, стягнення з якого відбувається на підставі рішення, спробуємо розібратися.

Рішення ВП ВС, яким завершився розгляд справи за позовом скаржника, за загальним правилом є остаточним та оскарженню не підлягає. У рішенні КСУ у цій справі немає якоїсь прямої вказівки щодо наслідків його висновку для конкретної справи. Лише зазначено, що інакше застосування спірної норми, ніж прямо зазначено у ній, не відповідає змісту цієї норми.

Звісно, у заявника є можливість ініціювати перегляд рішення ВП ВС у зв’язку з виключними обставинами, до яких пункт 1 частини 3 статті 320 Господарського процесуального кодексу України відносить, зокрема, встановлену КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане. Тобто, якщо безспірне стягнення суми за виконавчим надписом нотаріуса, який ВП ВС 2 липня 2019 року (за рік до рішення КСУ) визнала таким, що підлягає виконанню, не відбулося. У відносинах між юридичними особами і можливостями списання боргових зобов’язань з рахунків у рамках примусового виконання на це сподіватися марно.

На думку Олександра Литвинова, судді­доповідача у справі, який виклав окрему думку до цього рішення, КСУ варто було бути сміливішим у своїй аргументації та одночасно зазначити у своєму рішенні, що ВП ВС у своєму рішенні (яке за процесуальним законодавством є обов’язковим для застосування всіма судами та державними органами) застосував спірну норму неправильно, поширивши загальний трирічний строк на звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису також на правовідносини між юридичними особами. Зокрема, застосувала положення статті 88 Закону про нотаріат, витлумачивши її у спосіб, що не відповідає Конс­титуції України. Крім того, суддя вважає доцільним нагадати ВС, що у випадках, коли суди вбачають дискримінацію у нормах, які підлягають застосуванню до правовідносин, переданих на розгляд суду, вони мають можливості і повноваження зупинити провадження у справі і порушити питання про неконституційність норми перед КСУ.

При цьому право офіційного тлумачення норм законів, звісно, залишається за судами як суб’єктами застосування законодавчих приписів.

Що ж сказав ВС?

У своєму рішенні від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 ВП ВС зазначила про те, що, на її думку, строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону, безпосередньо пов’язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом (ЦК) України. Ним визначено загальну позовну давність тривалістю у три роки, отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більш ніж три роки з дня виникнення в нього права вимоги до боржника незалежно від суб’єктного складу сторін у правовідносинах. Тобто саме цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. І лише у випадках, коли до конкретної вимоги, за якою видається виконавчий напис, Законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Тобто фактично до спірних правовідносин ВП ВС застосувала не статтю 88 Закону, а статтю 257 ЦК України. Більше того, ВП ВС у своїй постанові прямо зазначила, що відступає від виснов­ку, викладеного в постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17, щодо застосування положень частини 2 статті 88 Закону України «Про нотаріат», зокрема про те, що ця норма не обмежує трирічним строком нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги, оскільки вважає, що зазначений строк не можна змінити домовленістю сторін.

Загалом, на думку ВП ВС, вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону про нотаріат у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи була заборгованість узагалі, чи була вона саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості. І якщо порушення Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, допущені нотаріусом при вчиненні виконавчого напису, не свідчать про недотримання умов вчинення виконавчого напису, передбачених статтею 88 Закону України «Про нотаріат», та не призвели до порушення гарантованих законом прав боржника або стягувача, вони не можуть слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Тобто у судовому рішенні треба прямо вказати, яке саме і чиє саме право порушене внаслідок того чи іншого порушення Порядку вчинення нотаріальних дій при вчиненні виконавчого напису.

Тож видається, що хоча рішення КСУ та постанова ВС стосуються одного питання, у своїх позиціях ці суди дійшли протилежних висновків, оскільки аналізували застосування різних процедур. За таких обставин є імовірність, що правове питання, яке порушувало ТОВ перед КСУ та ВС, так і залишиться невирішеним. Вірогідно, для зняття всіх спірних питань у цьому аспекті знадобиться не одне рішення судів.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua
doroszab2

Інші новини

PRAVO.UA