Об’єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, розглянувши 5 червня 2020 року касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «У» (ПАТ «У») в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) на здійснення ліквідації ПАТ «У» гр­ки Г. на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року і рішення Господарського суду Сумської області від 25 січня 2019 року у справі за позовом ПАТ «У» в особі уповноваженої особи ФГВФО на здійснення ліквідації ПАТ «У» гр­ки Г. до товариства з обмеженою відповідальністю «Е» (ТОВ «Е»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ФГВФО, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу С. і товариство з обмеженою відповідальністю «Р» (ТОВ «Р»), — про визнання договору купівлі­продажу недійсним і застосування наслідків недійсності ­нікчемного правочину, встановила таке.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У серпні 2018 року ПАТ «У» в особі уповноваженої особи ФГВФО на здійснення ліквідації ПАТ «У» ­гр­ки Г. (уповноважена особа Фонду) звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом до ТОВ «Е» про визнання недійсним нікчемного правочину — договору купівлі­продажу часток об’єктів нерухомого майна, укладеного 28 травня 2015 року між ПАТ «У» і ТОВ «Е», посвідченого 28 травня 2015 року приватним нотаріусом (договір від 28 травня 2015 року), і застосування наслідків недійсності нікчемного правочину шляхом скасування рішень про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Е» на об’єкти нерухомості згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви.
Позов обґрунтовано тим, що договір від 28 травня 2015 року є нікчемним із підстав, визначених у пунктах 1, 2, 7, 8 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки, уклавши цей правочин у межах річного терміну до дня введення тимчасової адміністрації в ПАТ «У», банк: у порушення вимог, наведених у постанові правління Національного банку України (НБУ) від 30 квітня 2015 року № 293/БТ «Про віднесення ПАТ «У» до категорії проблемних та запровадження особливого контролю за діяльністю банку» (постанова НБУ № 293/БТ), провів розрахунок за договором не через кореспондентський рахунок, відкритий у НБУ, що призвело до ненадходження коштів до позивача і свідчить про безоплатність правочину; здійснив відчуження власних активів, що не призвело до підвищення ліквідності чи платоспроможності банку, натомість стало безпосередньою причиною приведення ПАТ «У» до неплатоспроможності, а також унеможливило виконання позивачем своїх зобов’язань перед іншими кредиторами; уклав спірний договір із пов’язаною особою банку. Позивач також зазначив, що оскільки спірний договір укладено із порушенням вимог нормативно­правового акта НБУ (у цьому випадку постанови НБУ № 293/БТ), згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу (ЦК) України такий договір є недійсним.
1.2. ТОВ «Е» у відзиві на позовну заяву просило відмовити у задоволенні позову, наголошуючи, зокрема, що постанова НБУ № 293/БТ має гриф «Банківська таємниця», отже, є документом обмеженого доступу, про наявність якого відповідачеві не було та не могло бути відомо; ця постанова не є нормативно­правовим актом, а є актом індивідуальної дії і має персоніфікований характер, чинність та юридична сила цієї постанови спрямована передусім на ПАТ «У», якому вона адресована; невідповідність договорів постановам НБУ як окрему підставу для визнання договорів нікчемними чи недійсними у законодавстві не передбачено; трансакція з перерахунку коштів згідно зі спірним договором була внутрішньобанківською, тобто проведеною шляхом перерахування коштів з одного рахунку, відкритого у ПАТ «У», на інший, а отже, не потребувала застосування кореспондентського рахунку, позаяк такий використовується лише у разі проведення міжбанківських розрахунків; банк за продаж майна, яке є предметом спірного договору, отримав грошові кошти у сумі 21 115 587,14 грн, перераховані згідно з платіжним дорученням від 28 травня 2015 року. Водночас відповідач акцентував на недоведеності того, що відповідач є пов’язаною із ПАТ «У» особою та що укладення спірного договору купівлі­продажу призвело до неплатоспроможності ПАТ «У» і унеможливило виконання ним грошових зобов’язань перед іншими кредиторами. Крім того, позивач мав необхідний обсяг цивільної дієздатності на час укладення спірного договору; перерахування коштів відбулося 28 травня 2015 року, тобто до початку введення тимчасової адміністрації у ПАТ «У» — 29 травня 2015 року.
<…>

2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Сумської області від 25 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
2.2. Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із недоведення позивачем визначених у пунктах 1, 2, 7, 8 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ознак ­нікчемності договору від 28 травня 2015 року і недоведення наявності підстав для визнання цього договору недійсним з огляду на положення статті 215 ЦК України.
Господарські суди попередніх інстанцій установили, що договір від 28 травня 2015 року посвідчено нотаріально, як того вимагають положення статті 657 ЦК України, та зареєстровано в реєстрі правочинів і Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно та їх обтяжень, що відповідає положенням статті 210 цього Кодексу; зазначений договір вчинено повноважними особами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі; такий правочин було спрямовано на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, та виконано у повному обсязі.
Відхиляючи доводи позивача, зокрема про порушення сторонами під час укладення спірного договору вимог постанови НБУ № 293/БТ, суди зазначили, що ця постанова має гриф «Банківська таємниця», є актом індивідуальної дії та стосується виключно позивача; наслідком порушення положень такого акта може бути лише застосування до банку­порушника заходів впливу за недотримання банківського законодавства відповідно до статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою правління НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, однак не визнання правочину недійсним.
Спростовуючи доводи позивача про те, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, оскільки розрахунки за спірним договором проведено через внутрішній рахунок банку, натомість згідно з постановою НБУ № 293/БТ передбачено обов’язок ПАТ «У» під час дії особливого режиму контролю здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий у НБУ, суди встановили, що за купівлю нерухомого майна, яке було предметом договору, оплату за відповідача здійснила третя особа, яка мала відкриті рахунки у ПАТ «У», а саме — ТОВ «Р» згідно з договором доручення, яке у період укладення договору та здійснення оплати було кредитором позивача, адже мало залишки грошових коштів на своїх рахунках, відкритих у ПАТ «У»; згідно з платіжним дорученням від 28 травня 2015 року № * на рахунок позивача було перераховано 21 115 587,14 грн; проведення розрахунків через кореспондентські рахунки здійснюється лише у разі проведення міжбанківських розрахунків, натомість розрахунок за договором від 28 травня 2015 року проведено у межах одного банку, що не потребує застосування кореспондентського рахунку.
Суди визнали помилковими твердження позивача про те, що за відсутності коштів на кореспондентському рахунку ПАТ «У» не мало можливості виконати платіжне доручення від 28 травня 2015 року № * із перерахування коштів, тому реально кошти до банку не надходили, натомість відбулося коригування структури банківського балансу шляхом зміни обліку грошових зобов’язань, що нібито свідчить про безоплатність такого правочину та зумовлену цим його нікчемність, оскільки укладення договору і спосіб його виконання не є тотожним.
Суди зазначили, що проведення банком операції із перерахування коштів із поточного рахунку ТОВ «Р» у ПАТ «У» не є правочином у розумінні положень статей 202, 626 ЦК України та Закону України «Про гарантування вкладів фізичних осіб», а є його виконанням, тому таке обґрунтування нікчемності договору є помилковим.
Суди також відхилили як недоведені твердження позивача про те, що відповідач є пов’язаною з ПАТ «У» особою, та звернули увагу, що ПАТ «У» віднесено до категорії проблемних 30 квітня 2015 року, тобто майже за місяць до укладення спірного договору банк уже був проблемним; згідно з постановою правління НБУ від 28 травня 2015 року № 348 (постанова НБУ від 28 травня 2015 року) ПАТ «У» віднесено до категорії неплатоспроможних, тобто у день укладення договору купівлі­продажу, отже, укладення цього договору не могло вплинути на визнання банку неплатоспроможним або унеможливити виконання ним грошових зобов’язань перед іншими кредиторами; причинно­наслідкового зв’язку між укладенням спірного договору та визнанням ПАТ «У» неплатоспроможним позивач не довів.
Водночас суд апеляційної інстанції наголосив, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже ­нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
Стосовно клопотання відповідача про застосування позовної давності та клопотання позивача про поновлення цього строку, які були заявлені під час розгляду справи в суді першої інстанції, суди виходили із того, що наслідки спливу позовної давності застосовуються судом за заявою відповідача лише у разі встановлення наявності порушеного права позивача, чого у наведеному випадку суди не виявили.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із висновками господарських судів попередніх інстанцій, ПАТ «У» в особі уповноваженої особи Фонду подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Сумської області і постанову Північного апеляційного господарського суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Підставами для скасування оскаржених у справі судових рішень ПАТ «У» в особі уповноваженої особи Фонду вважає порушення норм матеріального і процесуального права. Скаржник наголошує, зокрема, що суди безпідставно, на його думку, відхилили доводи банку щодо нікчемності спірного договору з підстави, визначеної у пункті 1 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», за змістом якої правочин є нікчемним, якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог, оскільки ПАТ «У» не мало можливості виконати платіжне доручення від 28 травня 2015 року № * із перерахування коштів і власне перерахувати такі кош­ти, отже, реально кошти до банку не надходили, натомість відбулося коригування структури банківського балансу шляхом зміни обліку грошових зобов’язань, що свідчить про безоплатність такого правочину та зумовлену цим його нікчемність.
Скаржник також вважає необґрунтованим відхилення доводів позивача щодо нікчемності спірного договору з підстави, визначеної у пункті 2 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки, на його думку, наслідком укладення спірного правочину стало зниження обсягу високоліквідних коштів, що унеможливило виконання зобов’язань банку перед його кредиторами.
Крім того, скаржник акцентує, що банк уклав спірний договір із пов’язаною особою банку; цей договір укладено із порушенням вимог постанови НБУ ­№ 293/БТ, яка є нормативно­правовим актом та обов’язковою до виконання; зважаючи на встановлення у постанові НБУ № 293/БТ обмежень щодо діяльності банку, зокрема не здійснювати відчуження будівель і споруд, банк не мав права укладати спірний договір, отже, такий договір укладено із порушенням банком господарської компетенції, що згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу (ГК) України є підставою для визнання зазначеного договору недійсним. Водночас скаржник наголошує, що суди не надали належної оцінки доказам у справі, та зауважує про порушення судами статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України.
<…>

4. Встановлені судами обставини справи
4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 28 травня 2015 року між ПАТ «У» — продавцем і ТОВ «Е» — покупцем укладено договір купівлі­продажу часток об’єктів нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу С.
<…>
Відповідно до пункту 1.2 цього договору зазначені частки об’єктів нерухомості належать продавцеві на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 26 листопада 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Б.
<…>
Частки об’єктів нерухомості вважаються переданими від продавця до покупця з моменту підписання сторонами акта приймання­передачі цих часток об’єктів нерухомого майна (пункт 2.6 договору).
Крім того, під час вирішення спору суди попередніх інстанцій установили, що також підтверджено матеріалами справи, що згідно з платіжним дорученням від 28 травня 2015 року № * ТОВ «Р» перерахувало на рахунок позивача, зазначений у пункті 2.2 договору купівлі­продажу від 28 травня 2015 року, грошові кошти у сумі 21 115 587,14 грн (призначення платежу — оплата за ТОВ «Е» згідно з договором доручення № *** від 28 травня 2015 року вартість нерухомого майна за адресою ****, згідно з договором купівлі­продажу). Згідно з відміткою банку на цьому платіжному дорученні банківську операцію проведено банком 28 травня 2015 року. Тобто, як з’ясували суди, за придбану за спірним договором нерухомість оплату здійснило ТОВ «Р» згідно з договором доручення, яке на час укладення договору мало залишки грошових коштів на своїх рахунках, відкритих у ПАТ «У».
За актом приймання­передачі до договору від 28 травня 2015 року об’єкти нерухомості, які становлять предмет цього договору, передані у власність відповідача.
Відповідно до постанови НБУ № 293/БТ ПАТ «У» віднесено до категорії проблемних строком на 180 днів; із дня прийняття постанови та до кінця строку, визначеного у ній, для ПАТ «У» установлено обмеження, зок­рема не здійснювати будь­якого відчуження будівель і споруд позивача, окрім відчуження майна, що перейшло у власність позивача на підставі реалізації прав заставодержателя, за вартістю, визначеною за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб’єктом оціночної діяльності, включеним до Державного реєстру оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, який відповідає критеріям, наведеним в абзацах 2–6 пункту 7 постанови правління НБУ від 25 вересня 2014 року № 602 «Про заходи щодо забезпечення повернення кредитів, наданих Національним банком України».
У пункті 5 постанови НБУ № 293/БТ зазначено про заборону ПАТ «У» використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки, а за змістом пункту 6 цієї постанови позивача зобов’язано під час дії особливого режиму контролю здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий у НБУ (крім операцій за розрахунками з міжнародними платіжними системами, Українською міжбанківською платіжною системою (УкрКарт) згідно з укладеними договорами та за правочинами щодо цінних паперів за кореспондентським рахунком у ПАТ «Р»).
Згідно з постановою НБУ від 28 травня 2015 року ПАТ «У» віднесено до категорії неплатоспроможних; визнано такою, що втратила чинність, постанову НБУ № 293/БТ.
На підставі цієї постанови НБУ від 28 травня 2015 року виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення від 28 травня 2015 року № 107 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «У», згідно з яким із 29 травня 2015 року розпочато процедуру виведення банку з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації. Тимчасову адміністрацію запроваджено строком на три місяці із 29 травня 2015 року по 28 серпня 2015 року включно. Уповноваженою особою ФГВФО призначено гр­ку П.
Згідно з постановою правління НБУ від 28 серпня 2015 року № 562 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «У» відкликано банківську ліцензію ПАТ «У», прийняте рішення про ліквідацію ПАТ «У».
28 серпня 2015 року виконавча дирекція ФГВФО прийняла рішення № 158 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «У» та делегування повноважень ліквідатора банку», за змістом якого припинено здійснення тимчасової адміністрації позивача з 28 серпня 2015 року; відкликано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ «У» у гр­ки П. 28 серпня 2015 року; розпочато процедуру ліквідації ПАТ «У» із відшкодуванням з боку ФГВФО коштів за вкладами фізичних осіб, відповідно до Плану врегулювання із 31 серпня 2015 року по 30 серпня 2016 року; призначено уповноваженою особою ФГВФО на здійснення ліквідації позивача гр­ку П., делеговано їй повноваження ліквідатора ПАТ «У», визначені у статтях 37, 38, частинах 1, 2 статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на один рік по 30 серпня 2016 року.
Уповноважена особа Фонду згідно з наказом від 29 травня 2015 року створила комісію з перевірки договорів (інших правочинів), укладених ПАТ «У», за результатами роботи якої було виявлено, що під час укладення, у тому числі, договору від 28 травня 2015 року порушено законодавство України та не дотримано обмежень, встановлених НБУ, а саме — договір від 28 травня 2015 року укладено з порушенням вимог постанови НБУ № 293/БТ, згідно з якою банку заборонено передавати у забезпечення третім особам майно та активи; розрахунок за договором було здійснено із застосуванням прямих кореспондентських рахунків, а не через кореспондентський рахунок банку, відкритий у НБУ, що суперечить вимогам постанови НБУ № 293/БТ, відповідно до якої всі розрахунки в національній валюті повинні проводитися через кореспондентський рахунок банку, відкритий у НБУ; банк, уклавши договір купівлі­продажу, взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим, що прямо зазначено у пункті 2 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» як ознака нікчемності правочину; банк, уклавши договір купівлі­продажу, прийняв на себе зобов’язання щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність», що прямо зазначено у пункті 5 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» як ознака нікчемності правочину.
Позивач направив на адресу відповідача повідом­лення від 12 серпня 2015 року № **** про нікчемність, ­зокрема, договору від 28 травня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом. У повідомленні про нікчемність банк як підставу нікчемності зазначив пункти 2, 3, 6, 7, 8 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
4.2. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, предметом позову у ній є вимоги ПАТ «У» в особі уповноваженої особи Фонду, заявлені до ТОВ «Е», про визнання недійсним нікчемного правочину — договору купівлі­продажу часток об’єктів нерухомо майна, укладеного 28 травня 2015 року між ПАТ «У» і ТОВ «Е», і застосування наслідків недійсності цього ­нікчемного правочину шляхом скасування рішень про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Е» на об’єкти нерухомості згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви.
<…>

6. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
6.1. Заслухавши суддю­доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, об’єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з таких підстав.
6.2. Згідно з частиною 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Відповідно до пунктів 1, 2, 7, 8 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на які послався позивач в обґрунтування підстав нікчемності договору від 28 травня 2015 року, правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав: 1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов’язання без встановлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; 2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим; 7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку; 8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов’язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.
За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є ­нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. У разі виявлення таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.
Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини 2 статті 215 ЦК України та частини 3 статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внут­рішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, яка здійснює повноваження органу управління банку (наведена правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16, від 5 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16).
Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такі способи захисту, як встановлення нікчемності правочину і визнання недійсним нікчемного правочину, не є способами захисту прав та інтересів, установленими законом (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).
При цьому згідно з частиною 2 статті 5 ГПК України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по­перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по­друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні вис­новки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15­ц.
З огляду на зазначене визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
Отже, позовна вимога уповноваженої особи Фонду про визнання недійсним нікчемного правочину — договору від 28 травня 2015 року не може бути задоволена, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту, що обґрунтовано врахував суд апеляційної інстанції під час здійснення апеляційного перегляду справи.
За змістом частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, зважаючи на зазначене та беручи до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/3156/17, колегія суддів погоджується із виснов­ком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним нікчемного правочину у зв’язку із невідповідністю заявленого позивачем позову способам захисту цивільних прав, встановленим законом.
6.3. Водночас оскільки у цьому спорі, окрім визнан­ня недійсним нікчемного правочину, заявлено вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, суди попередніх інстанцій правомірно досліджували обставини нікчемності спірного правочину, позаяк за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14­ц).
Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції погодився із вис­новком суду першої інстанції про відсутність у цьому випадку передбачених законом підстав для застосування наслідків недійсності нікчемного договору від 28 травня 2015 року, з чим погоджується і об’єднана палата.
<…>
6.6. Об’єднана палата звертає увагу, що до діяльності банку, який визнано проблемним, не застосовуються норми, які регулюють діяльність банку, до якого введено тимчасову адміністрацію. Правове регулювання та обсяг повноважень банку, який визнано проблемним, та банку, до якого введено тимчасову адміністрацію, є різними. При цьому ні Законом України «Про банки і банківську діяльність», ні Положенням про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою правління НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 17 вересня 2012 року за № 1590/21902, не встановлено заборони банку після визнання його проблемним укладати договори, відкривати поточні рахунки та зараховувати на рахунок кошти.
Постанова НБУ № 293/БТ згідно зі статтею 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» є банківською таємницею, доказів обізнаності відповідача про встановлені для банку обмеження позивач не надав, а суди попередніх інстанцій таких обставин не встановили. При цьому невиконання посадовими особами банку наведених у постанові НБУ приписів про віднесення банку до категорії проблемних саме по собі не може бути підставою для висновку про нікчемність або недійсність договору купівлі­продажу.
Крім того, у постанові НБУ № 293/БТ не передбачено заборони на перерахування (списання) грошових кош­тів із поточних рахунків юридичних осіб, відкритих у такому банку.
Зважаючи на викладене, об’єднана палата погоджується з висновком попередніх судових інстанцій про недоведеність у цьому випадку безоплатності вчиненого сторонами спірного договору купівлі­продажу.
6.7. Разом із тим господарські суди попередніх інстанцій під час вирішення спору встановили, що укладення договору від 28 травня 2015 року не призвело до неможливості виконання банком грошових зобов’язань перед іншими кредиторами, у зв’язку з чим відхилили як такі, що не відповідають фактичним обставинам справи, твердження позивача про нікчемність спірного договору з підстави, зазначеної у пункті 2 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Попередні судові інстанції установили, що ПАТ «У» було віднесено до категорії проблемних 30 квітня 2015 року, а отже, майже за місяць до укладення спірного договору банк уже був проблемним, 28 травня 2015 року ПАТ «У» згідно з постановою правління НБУ № 348 віднесено до категорії неплатоспроможних, а з 29 травня 2015 року розпочато процедуру виведення банку з ринку шляхом запровадження у ньому тимчасової адміністрації, тобто на наступний день після укладення спірного договору купівлі­продажу, тому укладення такого договору вже не могло вплинути на визнання банку неплатоспроможним або унеможливити виконання ним грошових зобов’язань перед іншими кредиторами. Причинно­наслідкового зв’язку між укладенням договору купівлі­продажу та визнанням ПАТ «У» неплатоспроможним позивач не довів, а суди не установили.
6.8. Крім цього, господарські суди першої та апеляційної інстанцій відхилили твердження скаржника про обмеження господарської компетенції ПАТ «У», а саме — заборону відчуження будь­яких будівель і споруд, про що зазначено у постанові НБУ № 293/БТ.
Як установили господарські суди, у постанові НБУ № 293/БТ наведене обмеження, зокрема щодо здійснення будь­якого відчуження будівель і споруд банку, крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за вартістю, не нижчою від визначеної за результатами оцінки; у пункті 1.2 спірного договору сторони зазначили, що частки об’єктів нерухомості належать продавцеві на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 26 листопада 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Б., а отже, майно за оспорюваним договором позивач набув на підставі реалізації своїх прав як заставодержателя, тому дія заборони на відчуження будівель і споруд на цей випадок не поширюється, а отже, спірний договір не суперечить і зазначеному обмеженню.
6.9. Суди попередніх інстанцій також надали оцінку аргументам позивача про порушення положень пункту 8 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо укладення банком правочину з пов’язаною особою банку і невідповідність його вимогам законодавства та відхилили їх за недоведеністю і необґрунтованістю.
Так, суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ТОВ «Е» не є пов’язаною з банком особою в розумінні положень статті 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; те, що інформація про відповідача як пов’язану з банком особу була направлена НБУ з урахуванням вимог зазначеної норми, є недоведеним; на дату вчинення спірного правочину зазначене товариство не мало грошових коштів на рахунках, відкритих у ПАТ «У», не надавало жодного забезпечення чи поруки за виконання ПАТ «У» своїх зобов’язань перед третіми особами, воно також не було ні акціонером, ні кредитором банку.
6.10. Як уже зазначалося, позивач вважав, що спірний договір купівлі­продажу є не лише нікчемним, а й має бути визнано недійсним судом як оспорюваний правочин, оскільки він не відповідає положенням постанови НБУ № 293/БТ.
Проте, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, суди дійшли висновку про відсутність підстав для визнання договору від 28 травня 2015 року недійсним згідно з положеннями статей 203, 215 ЦК України, з чим у цьому випадку погоджується і об’єднана палата.
<…>
У статті 56 цього Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що НБУ видає нормативно­правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов’язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.
Нормативно­правові акти НБУ видаються у формі постанов правління НБУ, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами правління НБУ. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом’якшують або скасовують відповідальність.
Нормативно­правові акти НБУ, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Нормативно­правові акти НБУ набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо більш пізній строк набрання чинності не передбачений у такому акті. Офіційним опублікуванням нормативно­правового акта НБУ вважається перше опублікування його повного тексту в одному з періодичних друкованих видань — «Офіційному віснику України», газетах «Урядовий кур’єр», «Голос України» або перше розміщення на сторінці Офіційного інтернет­представництва НБУ.
Нормативно­правові акти НБУ можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України.
Згідно з частиною 1 статті 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ, в тому числі, у формі адміністративного регулювання: 1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; 2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; 3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; 4) нагляд за діяльністю банків; 5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.
Водночас об’єднана палата звертає увагу, що за владно­регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно­правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні — до правозастосовних.
У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно­правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб’єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб’єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально­правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов’язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб’єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб’єктивні права та/чи обов’язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов’язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично­діяльнісній (конклюдентній) формах.
Отже, нормативно­правовий акт містить загально­обов’язкові правила поведінки (норми права), натомість акт застосування норм права (індивідуальний акт) — індивідуально­конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно­правового акта стосуються всіх суб’єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, у свою чергу, акт застосування норм права адресований конкретним суб’єктам і створює права та/чи обов’язки лише для цих суб’єктів; нормативно­правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, акт застосування норм права — конкретну ситуацію; нормативно­правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, на той час як дія акта застосування норм права закінчується у зв’язку із припиненням існування конкретних правовідносин.
Згідно з постановою НБУ № 293/БТ, про недотримання положень якої зазначає позивач також як про підставу недійсності спірного договору, ПАТ «У» було віднесено до категорії проблемних. При цьому віднесення ПАТ «У» до категорії проблемних не передбачало введення до нього тимчасової адміністрації, але обмежувало певні види діяльності банку, наведені у цій постанові.
Зазначений правовий акт НБУ, зважаючи на його юридичну силу та властивості, є правовим актом індивідуальної дії, має чітко виражений організаційно­розпорядчий, персоніфікований характер, чинність та юридична сила якого спрямовані передусім на особу, якій він адресований, і породжує конкретні правовідносини, обумовлені ним, зокрема спрямований на реалізацію заходів впливу щодо конкретного проблемного банку — ПАТ «У», а не стосовно невизначеного кола осіб, та дія його вичерпується одноразовим застосуванням.
Отже, така постанова НБУ з огляду на її правову природу не є актом цивільного законодавства у розумінні положень статті 4 ЦК України, у зв’язку з чим підстав для застосування норм статей 203, 215 ЦК України до спірного правочину в контексті невідповідності його зазначеній постанові НБУ як акта законодавства немає. Наведене обґрунтовано врахували суди під час вирішення цього спору.
Крім того, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, установив, що договір від 28 травня 2015 року укладено із дотриманням встановленої законом форми щодо такого виду договорів, він відповідає волі сторін, вчинений повноважними особами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, і повністю виконаний.
6.11. Отже, з огляду на викладене об’єднана палата погоджується із висновками попередніх судових інстанцій про необґрунтованість позовних вимог у частині застосування наслідків недійсності нікчемного правочину через недоведеність позивачем визначених у пунктах 1, 2, 7, 8 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» ознак нікчемності нотаріально посвідченого договору купівлі­продажу, укладеного між ПАТ «У» і ТОВ «Е», і недоведеність наявності підстав для визнання цього договору недійсним.
6.12. Поза тим, ураховуючи зазначене та зважаючи на викладені положення законодавства, об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верхов­ного Суду, у свою чергу, вважає наявними підстави для відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду, зокрема, від 14 червня 2018 року у справі № 910/14617/16, від 14 серпня 2018 року у справі № 911/924/16, від 27 листопада 2018 року у справі № 910/4123/16, від 29 травня 2019 року у справі № 910/939/16, від 12 листопада 2019 року у справі № 917/720/18.
<…>

7. Висновки Верховного Суду
<…>
7.3. Доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваних рішення та пос­танови не отримали підтвердження, ґрунтуються на власному тлумаченні позивачем вимог законодавства та не спростовують установленого судами; таким твердженням суд апеляційної інстанції уже надав оцінку та аргументовано їх відхилив, а отже, підстав для зміни чи скасування ухвалених у справі судових рішень об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не виявила.
Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду також відхиляє посилання на постанови Вищого господарського суду України з огляду на положення частини 4 статті 236 ГПК України.
Водночас об’єднана палата погоджується з аргументами, викладеними у відзиві на касаційну скаргу, що ґрунтуються на встановлених судами обставинах справи та відповідають нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
<…>
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, об’єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду постановила:
— касаційну скаргу ПАТ «У» в особі уповноваженої особи ФГВФО на здійснення ліквідації ПАТ «У» гр­ки Г. залишити без задоволення;
— постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 липня 2019 року і рішення Господарського суду Сумської області від 25 січня 2019 року залишити без змін;
— у задоволенні заяви ТОВ «Фінансова компанія «І» про заміну позивача його правонаступником відмовити.
Постанова набуває законної сили з моменту її прий­няття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 5 червня 2020 року. Справа № 920/653/18. Головуючий — Дроботова Т.Б. Судді — Булгакова І.В., Катеринчук Л.Й., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Селіваненко В.П., Ткач І.В., Ткаченко Н.Г.)