Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

Попри те, що Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) регулярно наголошує, що будь­яке, навіть обґрунтоване, обмеження можливості реалізації права певним строком не може бути сприйняте як абсолют, особливо коли це стосується особистих немайнових прав людини, все ж таки його практика підтверджує: строки, у тому числі присічні, держава ­повинна встановлювати. Такі строки мають бути обґрунтованими, достатніми та відіграють чи не найголовнішу роль у забезпеченні такого компоненту верховенства права, як юридична визначеність. Тобто, десь у якийсь момент у будь­якому спорі чи ситуації повинна ставитися крапка, аби можна було продовжити рух уперед. І якщо держава виконала всі свої позитивні зобов’язання, надала достатній строк, інформувала і повідомляла про нього, а жодних екстраординарних підстав для його пропуску в особи не було, то подальша неможливість реалізувати своє право не повинна розцінюватися як порушення певного права особи.

Навіть коли йдеться про право на справедливий суд у контексті права на життя.

11 червня ц.р. ЄСПЛ встановив відсутність будь­якого порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) у справі, що стосувалася відшкодування шкоди, спричиненої загибеллю людей унаслідок проведення воєнної операції хорватською армією в 1993 році. Зокрема, такого вис­новку суд дійшов у справі «Вуйнович проти Хорватії» (заява № 32349/16). Заявник звертався до ЄСПЛ, стверджуючи про порушення його права на справедливий суд у контексті доступу до суду (пункт 1 статті 6 Конвенції). На його думку, таке порушення було спричинене відмовою національними судами у рамках цивільного судочинства прийняти його заяву про відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок смерті батьків під час військової операції хорватської армії, проведеної в 1993 році. Позов заявника було відхилено з підстав пропуску строків позовної давності.

Водночас заявник стверджував, що національний Верховний суд був непослідовним при вирішенні справ про компенсації за смерті членів сім’ї, оскільки він використовував різні підходи для ­обчислення встановленого строку позовної давності, адже іншим заявникам такий строк було поновлено. Тому вважав, що саме у його справі має місце позбавлення його доступу до суду.

Водночас ЄСПЛ зауважив, що національний суд доцільно розмежовував справи заявників, у яких родичі значилися як такі, що зникли безвісти, внаслідок тієї ж військової операції, і справи осіб, чиїх родичів було вбито у ході збройного протистояння. Власне, заявник у цій справі достеменно знав, що його батьки були вбиті під час операції 1993 року весь час, а тому у нього була можливість визначити, має він право на відповідну компенсацію чи ні, та звернутися до суду із заявою про виплату.

Крім того, у його справі відлік строку позовної давності почався не з дня загибелі його батьків, а з 2001 року, коли обвинувальний акт Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії (ICTY) проти хорватського генерала включив його батьків до числа жертв військової операції. Отже, він був єдиним для родичів багатьох загиблих унаслідок тієї військової операції і був достатнім для того, щоб підготувати запити та подати заяви про виплати. Також ЄСПЛ зауважив, що відомості про хід справи і наслідки рішення у справі про обвинувачення хорватських генералів широко висвітлювалися в ЗМІ. На думку ЄСПЛ, заявник як син осіб, які зник­ли безвісти під час військової операції 1993 року, якщо діяв сумлінно, не міг не знати про ці публікації. Також не було нерозумним сподіватися, що він проявить належну ретельність і звернеться з інформаційними запитами до влади Хорватії. Однак він не зв’язувався ні з поліцією, ні з прокуратурою щодо долі батьків, а лише 2007 року ініціював цивільний позов про відшкодування шкоди. Провадження з метою оголосити батьків загиблими він також ініціював лише 2011 року, приблизно через 18 років після їх зникнення, коли вже знав і про смерть батьків, і про її обставини. Відсутність точної дати смерті не змінювала нічого, адже принциповим моментом відліку строку давності для компенсації було рішення Міжнародного трибуналу.

«Якби в будь­який момент після листопада 2001 року, коли обвинувальний акт трибуналу було подано проти хорватського генерала, заявник звернувся до органів державної влади щодо інформації про долю батьків, він міг би дізнатися, що вони були вбиті хорватськими солдатами, і зміг би отримати всі необхідні дані для відшкодування шкоди державою» — зазначив у своєму рішенні ЄСПЛ. Однак цього не було зроблено, отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що спосіб, у який Верхов­ний суд розраховував встановлений законом строк позовної давності для подання заявником вимоги про відшкодування збитків, не є непропорційним обмеженням його права на доступ до суду.

Оцінюючи рішення національних судів у контексті правової визначеності, ЄСПЛ вказав на таке. Заявник стверджував, що встановлений законом строк позовної давності для подання цивільного позову про відшкодування збитків у його справі повинен був обчислюватися з дня набуття чинності рішенням про оголошення його батьків загиблими, як у кількох інших випадках. ЄСПЛ зазначив, що інформація про те, що батьки заявника були вбиті у вересні 1993 року, стала відомою ще до того, як він ініціював цивільний позов про відшкодування збитків (у 2008 році), і тим паче до того, як намагався отримати рішення про оголошення їх загиблими (у 2011 році). Заявник сам зізнався, що довідався про долю батьків у 2006 році, коли обвинувальний акт проти генерала Р.А. було передано до кримінального суду Хорватії. Таким чином, справи, на які посилався заявник, включали різні факти до справи про його батьків. Тож ЄСПЛ резюмував, що той факт, що національні суди у справі заявника не розраховували встановлений законом строк позовної давності для подання цивільного позову про відшкодування шкоди з дня, коли рішення про визнання його батьків загиблими стали остаточними, не може вважатися таким, що спричиняє суперечливу судову практику.