Захист прав та свобод людини і громадянина є одним із основоположних постулатів, проголошених у Конституції України. Особливої актуальності наведене набуває сьогодні завдяки підвищенню рівня правової грамотності населення як споживача правових і юридичних послуг, а також впливу європейських практик та канонів на формування українського права. У науковій та публіцистичній літературі все частіше з’являється інформація про діяльність Європейського суду з прав людини та наголошується на можливості і необхідності звернення до цього органу за захистом порушених прав та свобод. За статистичними даними, оприлюдненими у Щорічному звіті Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за 2020 рік зазначається, що протягом багатьох років Україна займала перше місце серед держав — членів Ради Європи за кількістю справ, що перебували на розгляді в Європейському суді з прав людини. Станом на 31 грудня 2020 року Україна займала третє місце, на розгляді в Європейському суді перебувало загалом 62 000 справ проти держав — сторін Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), з них 10 400 справ — проти України, що складає 16,8 % від загальної кількості справ. У 2020 році Європейським судом було ухвалено 89 рішень у справах проти України щодо 226 заяв. З них у 84 визнано порушення Конвенції, ухвалено два рішення щодо справедливої сатисфакції і три рішення щодо дружнього врегулювання.

Основними проблемами, що призвели до констатації Європейським судом порушень Україною положень Конвенції, були названі такі: надмірна тривалість проваджень у цивільних, адміністративних і кримінальних справах; катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, а також жорстоке поводження з особами, які перебувають під контролем держави (в установах для попереднього ув’язнення або виконання покарань); недоліки законодавства та адміністративної практики державних органів, які призводять до тривалого, незаконного та/або необґрунтованого тримання особи під вартою без належної законної підстави тощо.

Відповідно до чинного законодавства, Міністерство юстиції України (Мін’юст) є центральним органом виконавчої влади, одним із завдань якого є здійснення захисту інтересів України в Європейському суді з прав людини під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб’єктів та України. Територіальними органами юстиції в особі міжрегіональних управлінь за дорученням Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини та Секретаріату Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини здійснюється вивчення фактів, збір доказів та надсилання копій матеріалів у справах, що перебувають у провадженні Європейського суду з прав людини, а також іншої інформації, необхідної для забезпечення діяльності Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Узагальнення та аналіз наявної інформації свідчить про те, що останнім часом з’явилась тенденція до збільшення звернень жителів, зокрема, Запорізької області за захистом своїх прав та свобод до Європейського суду з прав людини. Так, наприклад, протягом 2021 року Сектором судової роботи та міжнародного співробітництва у Запорізькій області відділу судової роботи та ­міжнародної правової допомоги Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) забезпечено виконання по 19 дорученням Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (2019 рік — 7 доручень, 2020 рік — 13 доручень). Зі змісту доручень Мін’юсту, пов’язаних з витребуванням необхідних документів та складанням хронологічних таблиць щодо розгляду судових справ, які надійшли на виконання до регіонального відділення за період у зв’язку з розглядом Європейським судом справ проти України, заявники у більшості випадків скаржаться на порушення таких положень Конвенції: статті 3 Конвенції «Заборона катування» та статті 6 Конвенції «Право на справедливий суд».

Варто зазначити, що відповідно до установленої практики Європейського суду з прав людини, стаття 3 Конвенції покладає на державу два види зобов’язань: негативні (утримуватися від певних дій «не катувати») та позитивні (вжити всіх заходів для захисту осіб від жорстокого поводження, ефективне розслідування скарг на жорстоке поводження). Показовими в цьому напрямі визнаються такі справи: справа «Сорінґ проти Сполученого Королівства» (1989 рік); абсолютний характер заборони катування — справа «Аксой проти Туреччини» (1996 рік); справа «Прайс проти Сполученого Королівства» (2001 рік); справа «Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції» (Грецька справа (1969 року).

Серед вимог, що зазначались заявниками у 2021 році у справах, що були на виконанні у Запорізькій області та поперебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини на цей час, можна назвати такі:

— «Крюк проти України», яку Європейський суд з прав людини розглядає за скаргою на порушення прав, гарантованих пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції з огляду на надмірну тривалість тримання під вартою та домашній арешт, тривалий розгляд його клопотання про зміну запобіжного заходу, а також порушення прав, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції з огляду на тривалість кримінального провадження у його справі та відсутністю ефективних засобів юридичного захисту у контексті його скарг;

— «Бенюх проти України», «Бутов проти України», «Діхтярь проти України», «Антонов проти України», які Європейський суд з прав людини розглядає за скаргами на порушення їхніх прав, гарантованих статтями 3 та 13 Конвенції, з огляду на неналежні умови тримання у Державній установі «Запорізький слідчий ізолятор» та відсутність ефективних засобів юридичного захисту тощо.

Говорячи про статтю 6 Конвенції, зазначимо, що ця стаття передусім гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Показовими вважаються такі справи: «Гефен проти Німеччини» (2008 рік); справа «Нечипорук і Йонкало проти України» (2011 рік); також викликають інтерес для правників такі справи, як «Аграчова проти України» (2019 рік); «Черніка проти України» (2020 рік).

Серед вимог, які зазначались заявниками у справах, що перебувають на сьогодня на розгляді, можна назвати:

— «Вербова проти України» та «Горбуненко проти України» — за скаргами заявників на порушення їхніх прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, з огляду на надмірну тривалість кримінального провадження у справах та відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим;

— «Горбатко проти України» — за скаргою заявника на порушення його прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі стверджуваним заявником порушенням його права на справедливий судовий розгляд, тощо.

З наведеного можна зробити вис­новок про те, що попереду багато роботи в напрямі належного забезпечення діяльності інституту Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини та впровадження в судочинство й адміністративну практику європейських стандартів прав людини, але безперечним позитивом є зміни, що відбуваються у площині правової обізнаності та свідомості громадян й українського суспільства, спрямовані на посилення захисту своїх прав і свобод.

Авторка: Тетяна АНІЩЕНКО, заступниця начальника Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції у Запорізькій області (м. Дніпро), к.ю.н.