Сьогодні судові спори, в яких заявлені позовні вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, зустрічаються в практиці доволі часто, але, на мій погляд, практика їх вирішення не­однозначна.

Перш за все, складність полягає в тому, що законодавством України не врегульовано офіційне визначення моральної шкоди. Проте пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз’яснено, що під моральною шкодою треба розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Другий та найголовніший аспект полягає у визначенні та, особ­ливо, доведенні розміру заподіяної моральної шкоди. Моральна шкода, як правило, є нематеріальною, а тому і являє собою оціночне поняття. Саме «оціночність» цього поняття, яке в кожному конкретному випадку трактується суб’єктивно, зумовлює суперечливу практику застосування норм судами та відсутність усталеного підходу до визначення розміру шкоди. На відміну від моральної, з матеріальною шкодою, її визначенням та доказуванням зазвичай проблем не виникає, адже вона являє собою збитки чи втрати, яких особа уже зазнала або яких неминуче зазнає задля відновлення свого первісного стану, що існував до заподіяння шкоди.

У цьому аспекті Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своєму рішенні від 12 липня 2007 року зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом («STANKOV v. BULGARIA», № 68490/01, параграф 62, ЄСПЛ). У національному законодавстві (стаття 23 Цивільного кодексу (ЦК) України) визначено лише найбільш часті та вірогідні способи прояву такої шкоди, бо спроба викласти вичерпне визначення цього поняття неминуче залишиться невдалою. Неможливо виділити в оціночному понятті універсальні, визначальні, родові риси, які були б характерними для всієї категорії і вичерпували б її зміст повністю у кожному конкретному випадку.

Із цього слідує, що на даний момент законодавець не визначив єдиний конкретний порядок або процес оцінки чи вирахування розміру моральної шкоди, проте зазначене не звільняє жодну сторону судового процесу від обов’язку доказування та збирання доказів (стаття 81 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України). При цьому законодавством не передбачена презумпція наявності моральної шкоди, а остання, в свою чергу, не визнана прямим наслідком конкретної протиправної поведінки. Відповідно до норм статті 81 ЦПК України тягар доказування факту вчинення моральної шкоди ­покладається на позивачів. Право на відшкодування моральної шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов’язок компенсації. Зазначене право на відшкодування — це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.

Таким чином, у національному судочинстві у різних категоріях спорів, де заявлені позовні вимоги (основні чи факультативні) щодо відшкодування завданої моральної шкоди, позивач зобов’язаний довести як сам факт заподіяння такої шкоди, так і її розмір, що повинен бути підтверджений відповідними доказами згідно зі статтею 76 ЦПК України.

Варто відзначити, що така вимога, як відшкодування моральної шкоди, заявляється позивачами ­переважно в цивільному судочинстві у справах, що виникають із трудових, сімейних, житлових правовідносин, у спорах про захист честі, гідності та ділової репутації (дифамаційні спори) та має похідний факультативний характер. Нарівні з цим практика судів нараховує численні рішення, в яких відшкодування моральної (немайнової) шкоди розглядається як основна вимога в рамках кримінального та цивільного судочинства, і переважно така шкода завдана особі в результаті діяльності джерела підвищеної небезпеки (транспортного засобу) за наслідками скоєння дорожньо-транспортної пригоди.

Законодавець у статті 1187 ЦК України унормував, що джерелом підвищеної небезпеки (з-поміж інших передбачених цією статтею видів) є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. А шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Таким чином, цією нормою законодавець визначає та підкреслює значимість і небезпеку такої діяльності та встановлює її власнику «додаткову» відповідальність за збереження, зберігання та використання транспортного засобу як джерела підвищеної небезпеки.

На практиці найчастіше зустрічаються випадки, коли вимоги про стягнення моральної шкоди заявляються потерпілими у ДТП особами або родичами загиблих, а безпосереднє відшкодування здійснюється (1) винною у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди особою та/або (2) власником джерела підвищеної небезпеки за наслідками скоєння дорожньо-транспортної пригоди, з яким безпосередньо винна особа перебувала у трудових правовідносинах.

Назагал єдиною підставою виникнення права на відшкодування моральної шкоди, а отже й цивільно-правової відповідальності, є скоєння цивільного правопорушення. Право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених законом умов відповідальності за заподіяну шкоду (загальні умови), зокрема таких як: а) наявність моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або посягання на інші нематеріальні блага; б) неправомірні рішення, дії чи бездіяльність заподіювача шкоди; в) причинний зв’язок між неправомірною поведінкою і моральною шкодою; г) вина заподіювача шкоди.

У цьому аспекті саме вина особи (так би мовити суб’єктивний бік цивільного правопорушення) вважається, на мою думку, головною складовою цивільного правопорушення та, як наслідок, відповідальності за його скоєння. У разі наявності та доведеності в судовому порядку прямої вини власника транспортного засобу у скоєнні ДТП, за результатами якого потерпілим завдані різного роду тілесні ушкодження або навіть спричинена смерть, з доведеністю завданої такими винними діями моральної шкоди потерпілим, як правило, також не виникає особливих труднощів. Проте як бути тоді, коли винна у скоєнні ДТП особа не є власником транспортного засобу (джерела підвищеної небезпеки)? Як і з кого стягувати моральну шкоду за винні діяння? Як визначати розмір такої шкоди?

З одного боку, законодавець чітко встановив та врегулював ці питання в главі 82 ЦК України. Так, наприклад, у силу норм статті 1187 ЦК України суб’єктом відшкодування за спричинену шкоду, винною у скоєнні ДТП особою, є фізична чи юридична особа (умовно перевіз­ник) як (1) саме власник джерела підвищеної небезпеки та (2) роботодавець винуватця-водія. З іншого боку, як уже згадувалось вище, в категоріях спорів, де заявлені позов­ні вимоги щодо відшкодування завданої моральної шкоди, позивач зобов’язаний довести як сам факт заподіяння такої шкоди, так і його розмір, що повинен бути підтверджений відповідними доказами. Тому наразі найбільш дискусійним було і залишається питання визначення саме розміру відшкодування моральної шкоди. При спробі його законодавчого окреслення застосовано велику кількість оціночних понять, таких як «розумність», «справедливість», «глибина душевних страждань», «інші обставини, що мають значення у справі». Розуміння і тлумачення цих понять кожною людиною, не лише правником (суддя, адвокат, прокурор тощо), залежить від її світогляду, характеру, особистих життєвих обставин, інших суб’єктивних проявів, а тому може різнитися доволі суттєво.

Неодноразово на власному дос­віді зустрічався з тим, що практикою вироблений принцип ­заявляти у позовній заяві максимальний, на переконання позивача, розмір відшкодування шкоди, який у ході судового розгляду буде співставлятися з обставинами справи, піддаватися аналізу. Натомість позиції відповідача зводяться до заперечення повністю розміру моральної шкоди до відшкодування чи визнан­ня його в певному несуттєвому грошовому еквіваленті. У цьому аспекті парадоксальним є те, що ці розміри в переважній більшості випадків узагалі жодними доказами не підтверджені і взяті, як-то кажуть, з голови.

Таким чином, на дві суб’єктивні думки (позивача та відповідача) накладається ще й третя суб’єктивна думка — судді, який за своїм внут­рішнім переконанням, дотримуючись основних засад судочинства, зобов’язаний вирішити справу об’єктивно та не­упереджено. Досить часто такий визначений суддями розмір є фактично половиною від заявленого розміру позивача та/або середнім значенням між мінімальним розміром, визнаним відповідачем, та вимогами позивача. Цікаво, що й практика Верховного Суду при вирішенні цієї категорії справ не дійшла єдиного висновку щодо визначення та вирахування розміру моральної шкоди. У постановах Верховного Суду при вирішенні подібних чи навіть ідентичних за предметом та підставами справах можна зустріти зовсім різні висновки. Тому адвокатам, залежно від того, яку сторону процесу вони представляють, можна з легкістю знайти та застосувати у свої заявах по суті справи виснов­ки Верховного Суду як на підтвердження, так і на спростування розміру заявленої до відшкодування моральної шкоди.

Вважаю, що сторонами процесу часто ігнорується один із ключових засобів, на підставі якого судом встановлюється наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Йдеться про вис­новок експерта та проведення відповідної експертизи. Проте така тенденція поступово змінюється — все більшого поширення в практичній діяльності набуває проведення судово-психологічної експертизи, висновком якої підтверджується психологічний стан особи, наявність чи відсутність у неї переживань, страждань, особливостей сприйняття певної події тощо.

Також на підставі висновку експерта (поставивши на його вирішення відповідні питання) можливо встановити та обґрунтувати (1) ступінь, характер і тривалість моральних страждань, (2) чим спричинені такі моральні страждання (моральна шкода) та який причинно-наслідковий зв’язок між ними та факторами, що їх завдали, (3) чи спричинені позивачу моральні страждання (моральна шкода) внаслідок будь-яких дій саме відповідача та який причинно-наслідковий зв’язок між діями відповідача та факторами, що завдали позивачу такі страждання, (4) як можна визначити грошовий еквівалент цих моральних страждань (моральної шкоди). Зазначені докази не є переважними, але в сукупності із показами свідків, письмовими та електронними доказами (документами, відео- та аудіозаписами тощо) підтверджують чи спростовують обставини, які становлять предмет доказування.

Крім цього, у науковій літературі згадується значна кількість наукових методик, які надавали можливість за певними критеріями визначити приблизний розмір завданої немайнової шкоди, проте жодна із них офіційно не визнана такою, що має підлягати застосуванню. Отже, опиратися на них можна при доведенні фактів та обставин, на які здійснюється посилання.

На мою думку, розв’язати окреслені проблеми щодо визначення розміру моральної шкоди до відшкодування допоможе спеціальна розроблена та затверджена Міністерством юстиції України методика, яка застосовуватиметься не тільки експертами, а й правниками загалом. А для формування одностайності практики в категоріях справ щодо стягнення такої шкоди з власника джерела підвищеної небезпеки (транспортного засобу) було б непогано отримати висновок Великої Палати Верховного Суду, зроблений у відповідній постанові. Такі фактори сприяли б більш ефективному вирішенню справ, а отже, більш якісному захисту своїх прав учасниками судового процесу.

Автор: Віталій ГОРОДНЮК, адвокат Юридичної групи LCF