Захисне коло — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Захисне коло

Рубрика У фокусі
Позови на захист значного кола осіб: тенденції судової практики

Упродовж останніх кількох років правова спільнота час від часу повертається до обговорення питання можливості впровадження в Україні позовів на захист знач­ного кола осіб (групових, колективних, представницьких, «class action» тощо), оскільки цього справді потребують непоодинокі випадки порушення їхніх прав. При цьому чинне процесуальне законодавство практично не зазнало змін, проте було прийнято низку судових рішень за позовами на захист численного кола осіб, які неможливо оминути, аналізуючи справи такої категорії.

Цивільне процесуальне законодавство містить норми, які передбачають можливість видачі судового наказу у разі, якщо заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості за наявності рішення суду про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухваленого на користь невизначеного кола споживачів. Зазначені норми кореспондуються із закріпленим у Законі України «Про захист прав споживачів» правом громадських організацій споживачів звертатися до суду з позовом про визнання дій продавця або виробника протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.

На думку окремих фахівців, наявність цих норм дає змогу зробити висновок, що в національному цивільному судочинстві знайшла часткове закріплення лише одна модель групового позову — організаційний позов, і лише в чітко визначеній сфері — захист прав споживачів.

Зокрема, йдеться про одну з існуючих моделей застосування інституту групового позову, які є в країнах, де застосовується цей процесуальний інститут, — організаційний позов (organizational class action), який може подати певна організація, не маючи при цьому власних вимог. З огляду на це передбачена вітчизняним законодавством можливість заявлення громадською організацією позову в інтересах невизначеного кола споживачів справді може розглядатися як законодавчо закріплена правова конструкція, спрямована на захист значного кола осіб, права яких порушено одночасно.

Але, на жаль, ці норми за весь час їх існування не знайшли свого місця у правозастосовній діяльності.

Разом із тим за відсутності відповідного процесуального регулювання у судовій практиці є досить-таки цікаві рішення, які дають змогу зробити висновок про розгляд судами де-факто групових позовів у зовсім інших, аніж це передбачено процесуальним законодавством, сферах, де одночасно порушуються права численної групи осіб.

Наприклад, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 травня 2021 року у справі № 487/6970/20 задоволено позов ГО «СТОП ШЛАМ» в інтересах її 1279 асоційованих членів про стягнення з ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» понад 9,2 млрд грн моральної шкоди, завданої їм унаслідок порушення відповідачем вимог природоохоронного законодавства. Суд, задовольняючи позов, виходив із положень Статуту ГО, яким передбачено, що одним із засобів досягнення мети діяльності та здійснення статутних завдань є стягнення на її рахунок грошових коштів та майна як відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої членам цієї організації, з подальшим розподілом серед них стягнутих сум або майна.

Зокрема, у рішенні суду зазначено, що за висновком судової психологічної експертизи орієнтовний (можливий) розмір грошової компенсації асоційованим членам ГО складає 1440 мінімальних заробітних плат кожній особі. Але згідно з резолютивною частиною рішення кошти у розмірі понад 9,2 млрд грн стягуються на рахунок громадської організації, а не її членів, яким безпосередньо завдано, за висновком суду, моральної шкоди.

Загалом це рішення містить низку тверджень та висновків, які можуть бути предметом окремого обговорення: це і можливість ГО бути позивачем у даному спорі з огляду на статтю 15 Цивільного кодексу України, і її (цієї організації) здатність бути отримувачем коштів, стягнутих як моральна шкода, завдана взагалі-то іншим особам, порядок та підтвердження формування реєстру асоційованих членів-громадян. І взагалі цікаво, як у разі набуття законної сили цим рішенням буде здійснюватись розподіл коштів між членами асоціації, а у разі виникнення спорів з цього приводу — яке нормативне підґрунтя має використовуватись для їх вирішення.

У господарському процесі можливість звернення з позовами на захист значного кола осіб знайшла своє відображення шляхом законодавчого закріплення такого їх різновиду, як похідні позови.

У цій категорії справ заслуговує на увагу позиція Верховного Суду, висловлена у постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 904/4669/18, згідно з якою правове регулювання статті 54 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України поширюється на випадки подання позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, тобто на підставі наведеної процесуальної норми власник (або учасник чи акціонер) може звернутися до суду в інте­ресах юридичної особи саме із зазначеним позовом. При цьому положеннями чинного законодавства не передбачено іншої можливості звернення учасника (засновника, акціонера, члена) юридичної особи до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва, окрім позовів про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.

Правова цінність цієї постанови Верховного Суду полягає в тому, що заявлення позовів зазначеної категорії розглядається як особливий випадок — виняток, коли захист інтересів юридичної особи здійснюється власником (учасником, акціонером) і це не є представництвом у його традиційному розумінні. Адже саме такі, не зовсім типові для нашої правової системи відносини між членами групи позивачів, покладено в основу інституту групових позовів у країнах, де застосовується така правова конструкція захисту інтересів численного кола осіб.

З огляду на таку позицію здається цікавим дослідження питання щодо того, як у похідних позовах, які на сьогодні мають законодавче закріплення у нормах чинного ГПК України, проявляється одна з основ­них засад вітчизняного судочинства — принцип диспозитивності: як його обмеження, допов­нення чи виняток?

Якщо звернутись до адміністративного судочинства, то саме з причини наявності значної кількості однотипних справ, що в різний період часу розглядалися адміністративними судами, і бере початок активна дискусія щодо запровадження в Україні процесуального інституту для здійснення одночасного захисту прав та інтересів численної кількості осіб. Зокрема, колишній Голова Верховного Суду України Ярослав Романюк, обґрунтовуючи доцільність запровадження масового позову в України, наводив дані 2011 року, коли судами було розглянуто понад 9 млн справ, порушених за однотиповими позовами громадян із статусом «дитина війни». На його думку, розв’язання цієї проблеми було б можливим шляхом введення саме такої процесуальної новації, як інститут масових (групових, колективних) позовів.

На сьогодні діюча редакція Кодексу адміністративного судочинства України містить такі поняття, як «типова справа» та «зразкова справа». Запровадження цих новел мало на меті забезпечити єдність правозастосовної практики при розгляді однакових справ, але вони регулюють дещо інші за своїм правовим змістом відносини, аніж ті, що виникають при заявленні позовів на захист значного кола осіб.

Так, для групових позовів характерним є те, що заподіювач шкоди для всіх позивачів є єдиним. Наприклад, за повідомленнями ЗМІ, торік понад 5 тисяч американців приєдналися до колективного позову, поданого до суду у Флориді, заявники якого вимагають від китайського уряду компенсацію за шкоду, заподіяну через COVID-19. Позивачі стверджують, що зазнали величезних втрат через халатність відповідача, який допустив поширення коронавірусу в усьому світі. Подібні позови були також подані в суди у Неваді й Техасі.

Або інший приклад: понад тисяча пасажирів круїзного лайнера Zaandam звернулися з колективним позовом до компанії-оператора Holland America у заявку зі спалахом на борту коронавірусної інфекції. Пасажири вимагають не лише фінансової компенсації, але й змін підходів компанії до організації туристичних турів. На їхню думку, компанія знала про поширення хвороби на її суднах, але не було вжито жодних заходів щодо її недопущення.

Натомість наведена вище Ярославом Романюком проблема стосувалась не питання захисту значної групи осіб, права або інтереси якої порушено одночасно внаслідок протиправних дій одного відповідача. Її виникнення було ­обумовлено винятково діями окремих державних органів, які неналежно виконували свої посадові обов’язки. І розгляд зразкових справ судом вищої інстанції є ефективним засобом розв’язання таких проблем шляхом формування єдиної практики застосування відповідних норм законодавства.

У контексті розгляду процесуальних можливостей захисту знач­ного кола осіб неможливо не згадати справу, відому як «справа дельфінів». Так, Велика Палата Верхов­ного Суду, розглядаючи справу № 910/8122/17 за позовом міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» про заборону діяльності дельфінарію, дійшла висновку щодо наявності права громадської організації на представництво в суді екологічних інте­ресів суспільства та окремих його членів з метою захисту порушених екологічних прав людини та громадянина. Така позиція суду ґрунтується на приписах Орхуської конвенції та Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про громадські об’єднання», «Про благодійну діяльність та благодійні організації».

Зазначений позов знову ж таки можливо розглядати як organizational class action, про що вже згадувалось.

Окрім того, у цій справі Верхов­ний Суд дійшов також неоднозначного, на нашу думку, висновку, що громадська організація у цьому спорі фактично реалізує повноваження органу державної влади (як суб’єкта владних повноважень) щодо захисту диких тварин, які незаконно використовуються в комерційних цілях, а тому спір має публічно-правовий характер.

Але ми вважаємо, що про пуб­лічний характер цього спору свідчить не те, що громадськість замінює відповідний державний орган, оскільки право саме представників громадськості оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля прямо передбачено Охруською конвенцією. Публічно-правовим цей спір є з огляду на предмет захисту, яким є пуб­лічний інтерес — захист екологічних інтересів не лише окремих членів, але й суспільства.

З урахуванням публічно-правового характеру спору Верховний Суд закрив провадження у названій вище справі, зазначивши про необхідність його розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Аналізуючи перспективи розгляду адміністративними судами подібних позовів, також можна відзначити постанову Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 640/13123/20.

Ця справа розглядалась за позовом ГО про визнання незаконними дій органів архітектурно-будівельної інспекції, пов’язаних із наданням дозволів на будівництво об’єкта нерухомості з порушенням містобудівного законодавства.

Верховний Суд підтримав вис­новки попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, однією з ознак якого є те, що він (інтерес) має бути персоналізованим, тобто має належати конкретній особі — позивачу. На думку суду, позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній інтерес, а лише посилається на порушення інтересу територіальної громади, частиною якої він є і для якої цей інтерес має значення.

Із судових рішень убачається, що заявлений ГО позов, швидше за все, має певні вади в частині обґрунтування права позивача на звернення до суду із відповідними вимогами. Проте такий підхід до можливості заявлення громадськими організаціями позовів на захист публічних інтересів свідчить про неоднаковість правових позицій судів при вирішенні таких спорів, що створюватиме певні труднощі при їх розгляді та потребуватиме дуже ретельної підготовки.

Підсумки. Чинне процесуальне законодавство та існуюча судова практика загалом надають можливості для звернення з груповими організаційними позовами, проте позови такої категорії потребують особливого підходу до обґрунтування прав позивачів на звернення з ними до суду.

На нашу думку, такі позови повинні мати немайновий характер вимог, а звернення з вимогами про стягнення матеріальної шкоди на користь окремих осіб, які є членами громадської організації, — позивача, але при цьому не є позивачами у процесі, по-перше, не має достатнього нормативного врегулювання, а по-друге, в умовах сьогодення неможливо не прогнозувати негативні наслідки та зловживання (наприклад, загроза рейдерства) у разі запровадження такої новації.

 

Авторка: Наталія ГНАТЕНКО, партнерка Benchers

Авторка: Алла ГУБСЬКА, адвокатка, к.ю.н.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Інші новини

PRAVO.UA